Містер Рушник.
Уже почало сутеніти.
Попрощавшись із новою знайомою та домовившись про наступну зустріч, я почимчикувала додому.
І всю дорогу сподівалася лише на одне:
не зіткнутися лоб у лоб із містером Рушником.
Відкривши двері, я помітила чоловіче взуття.
— Окей... Значить, удома.
Новина була не найкраща, але й не найгірша.
Не вмикаючи світла, я зняла взуття і навшпиньки почала пробиратися до своєї кімнати.
Настільки тихо, наче була професійною злодійкою зі стажем.
Або шпигункою на особливо важливому завданні.
Крок.
Ще крок.
Ще...
Хух.
Я на місці.
Перша частина операції пройшла успішно.
Тепер залишалося виконати другу.
Якось непомітно прийняти душ.
Бо після сьогоднішніх пригод я почувалася так, ніби мене спочатку підсмажили гострою корейською їжею, а потім залишили сушитися на галявині.
Усе ж таки я спала просто на траві.
Як дика.
І, судячи зі слів Ари, ще й хропіла.
Як дуже дика.
Я обережно прочинила двері ванної.
Тиша.
Чудово.
План працює.
його тут не було.
У ванній мені все ж довелося ввімкнути світло.
І тут перед моїми очима відкрилися нові пейзажі.
На поличках з'явилися якісь нові чоловічі баночки, флакончики, засоби для гоління і ще бозна-що.
І як я цього раніше не помічала?
Так, зір у мене не ідеальний.
Але ж не настільки. 🤦
Скинувши рушник, я відкрила воду.
Підкрутила температуру до комфортної для себе.
Тобто приблизно до стану розплавленої лави.
Обожнюю гарячу воду.
Можна сказати, потроху готую себе до пекла. 🤣
Після всіх водних процедур я вимкнула воду, обгорнулася рушником навколо грудей і тихенько рушила до дверей.
Світло вимкнула.
Двері відчинила.
І вийшла.
Вийшла у вітальню.
Після яскравого світла ванної навколо була майже суцільна темрява.
Очі категорично відмовлялися щось бачити.
Тому я виставила вперед руку і почала навпомацки шукати шлях до кімнати.
Точніше, одну руку.
Бо друга була зайнята дуже важливою справою — утримувала рушник, який підозріло намагався втекти вниз.
До кімнати залишалося кілька кроків.
І раптом...
Бум!
Я врізалася у щось.
Стовп?
Стовп посеред вітальні?
Дивно.
Мені здавалося, раніше його тут не було.
Я обережно торкнулася перешкоди рукою.
Щось м'яке.
Тепле.
І дуже навіть живе.
Не довіряючи своїм відчуттям, я доторкнулася ще раз.
І ще.
Ні.
Відчуття мене не підвели.
Це був чоловічий торс.
— Ой, бляха... Знову ти... — видихнула я.
Саме в цей момент рушник вирішив, що його місія завершена.
І почав повільно сповзати вниз.
Я миттєво вчепилася в нього.
Я відпустила чоловіка.
Але рушник упіймати на півдорозі так і не змогла.
Ооо... Боги...
Який сором. 🤦
І тут уже ніяка маска для сну мене не врятує.
Я стояла, не рухаючись.
Мені навіть здалося, що я перестала дихати.
Просто завмерла.
Аби не зробити цю ситуацію ще більш не зручною.
Містер Рушник важко зітхнув.
Дуже важко.
Так, ніби Всесвіт вирішив випробувати саме його терпіння.
Потім нахилився, підняв рушник і мовчки накинув його мені груди.
Без жодного слова.
І від цього мені стало ще незручніше.
Я хотіла щось сказати.
Перепросити.
Пояснити.
Провалитися крізь підлогу.
Будь-що.
Але жодна розумна думка так і не дісталася до язика.
Тому я просто шмигнула до своєї кімнати.
Зачинила двері.
І тільки тоді змогла видихнути.
Серце шалено калатало.
Настільки голосно, що мені здавалося, ніби його чути в усьому будинку.
Я притулилася спиною до дверей.
Заплющила очі.
І простогнала:
— Лія...
— Та що ж це з тобою сьогодні таке?
Складається враження, що за один день я встигла осоромитися більше, ніж за все своє життя..
А день, між іншим, ще навіть не закінчився.
Містер Рушник був, м'яко кажучи, шокований.
Він лише хотів сходити до вбиральні.
Спокійно.
Без пригод.
Без сюрпризів.
Без напівоголених жінок у темряві.
Вийшов зі своєї кімнати і раптом на нього буквально налітає ця дивна сусідка.
Спочатку вранці.
Тепер увечері.
Що це взагалі таке?!
Вже вдруге за день він опинявся в якійсь безглуздій ситуації через неї.
І найгірше було те, що сердитися не виходило.
Навіть зараз, коли вона втекла до своєї кімнати швидше за переляканого кролика.
Він потер перенісся і важко видихнув.
Йому ж хотілося спокою.
Тиші.
Самотності.
Саме тому він і приїхав сюди.
Подалі від людей.
Подалі від шуму.
Подалі від фанаток.
І...
Він мимоволі усміхнувся.
Подалі від мами.
Ні, він любив свою маму.
Дуже любив.
Але її любов іноді нагадувала стихійне лихо.
Безумовна.
Всеохопна.
І трохи задушлива.
Часом він і сам не міг зрозуміти, від кого тікав більше — від настирливих фанаток чи від материнської гіперопіки.
І ось тепер у його ретельно спланованому усамітненні з'явилося це дивне дівчисько.
Дівчина без імені. Просто дивна .
Вона перевертала всі його плани догори дриґом.
Причому, здається, навіть не намагаючись.
І що найдивніше...
Його це зовсім не дратувало.
Не тому, що вона була жінкою.
Не тому, що була привабливою.
А тому, що поруч із нею життя раптом ставало непередбачуваним.
А він уже давно відвик дивуватися.
Він підійшов до вікна і подивився на вечірнє місто.
— І що ж ти втнеш завтра, дивна жінко — тихо пробурмотів він.
І сам здивувався тому, що йому справді було цікаво дізнатися відповідь.
Дівчина без імені. Просто дивна.
Стоячи біля великого вікна, він навіть не знав, чому продовжує про неї думати.
Зазвичай люди зникали з його пам'яті так само швидко, як і з'являлися.
У його житті було надто багато облич.
Масок.
Усмішок.
Випадкових зустрічей.
Якби він пам'ятав усіх, давно збожеволів би.
Та дивна річ полягала в тому, що він навіть не встиг її роздивитися.
Вони весь час перетиналися в напівтемряві.
Або ж обставини були такими, що зовсім не до розглядання.
Особливо вранці, коли вона зустріла його з ножем.
Він ледь усміхнувся, згадавши той момент.
Тепер йому стало цікаво.
Хто ховається за цією дивною жінкою?
Справді цікаво.
І саме це його бентежило.
Колись давно цікавість до людини була для нього звичною справою.
Тепер — ні.
Останніми роками він навчився тримати дистанцію.
Так було простіше.
Безпечніше.
Люди приходять.
Люди йдуть.
А разом із ними приходять очікування, прив'язаність, розчарування.
Іноді біль.
Не фізичний.
Фізичний біль був чесним.
Його можна витримати.
Пережити.
Вилікувати.
З душевним усе набагато складніше.
Він залишає після себе порожні місця.
Іноді настільки великі, що вони роками живуть усередині людини.
Саме тому він навчився нікого не підпускати надто близько.
Саме тому приїхав сюди.
За тишею.
За самотністю.
За можливістю нарешті побути наодинці з собою.
І ось тепер якась дивна жінка без імені примудрилася за один день двічі зруйнувати його спокій.
Він похитав головою.
— Це погана ідея, — тихо сказав сам собі.
Але чомусь продовжував дивитися у темне вікно і думати про те, що завтра вони, цілком можливо, знову зустрінуться.
Лія нарешті прийшла до тями.
Серце поступово заспокоїлося.
Дихання вирівнялося.
А незручність потроху відступила.
Лежачи в ліжку, вона раптом усміхнулася сама до себе.
Ще кілька років тому вона б неодмінно почала себе картати.
Прокручувати подію в голові сотню разів.
Шукати, де помилилася.
Червоніти подумки за себе сьогоднішню.
Але зараз не хотілося.
Вона ж приїхала сюди не лише писати книгу.
Вона приїхала вчитися жити по-іншому.
Тому замість:
— От бляха, як незручно вийшло...
Лія подумала:
— А цікаво вийшло. 🤣
І від цієї думки їй стало значно легше.
Звісно, у її план умиротворення і спокою зовсім не входив містер Рушник.
Вона не планувала жити під одним дахом із чоловіком.
Тим більше постійно на нього натикатися.
І вже точно не планувала опинятися в таких безглуздих ситуаціях.
Виходило, що він став порушником її нового життя.
А вона, якщо бути чесною, стала порушницею його.
— Божевілля якесь, — пробурмотіла Лія.
Вона зручніше вмостилася під ковдрою.
І згадала слова Скарлетт із "Віднесених вітром":
— Про це я подумаю завтра.
Лія тихо засміялася.
Уперше за багато років вона справді розуміла, що мала на увазі Скарлетт.
Не всі проблеми потрібно вирішувати негайно.
Деякі можна просто залишити завтрашньому дню.
А сьогодні...
Сьогодні можна просто спати.
І заснула вона майже одразу.
Чоловік так і не ввімкнув світло.
Він пройшов на кухню, орієнтуючись у напівтемряві так, ніби жив тут уже багато років.
Заварив собі каву.
Міцну.
Без цукру.
І раптом зловив себе на дивній думці.
Схоже, вони обоє не люблять яскравого світла.
Або ж люблять темряву.
Хто знає.
Принаймні вночі вони пересувалися будинком майже навпомацки.
Їм вистачало світла, що просочувалося крізь вікна від вуличних ліхтарів.
Наче цього було достатньо.
Він узяв чашку і вийшов на терасу.
Ніч була теплою.
Чоловік сів у крісло, дістав цигарку і закурив.
Повільно видихнув дим.
Той розчинився в темряві химерними візерунками.
Наче малював картини, які існували лише кілька секунд.
Він любив палити.
Знав, що це шкідливо.
Знав, що колись пошкодує про цю звичку.
Але це була чи не єдина річ у його житті, яка справді шкодила здоров'ю.
І єдина, з якою його мама зрештою змирилася.
Хоча слово "змирилася" було занадто гучним.
Скоріше перестала сперечатися.
Час від часу все одно нагадуючи про легені, серце і передчасну старість.
Він ледь усміхнувся.
Навіть тепер, перебуваючи за сотні кілометрів від неї, міг майже дослівно відтворити її чергову лекцію.
На людях він майже не палив.
Лише на самоті.
Або коли цього вимагала роль.
Іноді йому здавалося, що він ховає цю звичку так само старанно, як школяр ховає від батьків погану оцінку.
Чоловік зробив ковток кави.
Подивився на зорі.
І несподівано знову згадав дивну жінку.
— Це вже починає дратувати, — пробурмотів він.
Але цигарка в його пальцях завмерла трохи довше, ніж зазвичай.
Наче він усе ще про щось думав.
Ранкове сонце безжально світило Лії просто в очі.
Вона невдоволено скривилася і натягнула ковдру на голову.
Даремно вчора не вдягла маску для сну.
І чому те сонце взагалі так рано прокидається?
Ранок ніколи не був її улюбленою порою доби.
Особливо якщо він починався раніше за неї.
Лія ще трохи полежала, прислухаючись до тиші будинку.
І раптом усміхнулася.
Їй нікуди не потрібно було поспішати.
Взагалі нікуди.
Вперше за багато років.
Не потрібно було ставити будильник.
Бігти.
Планувати.
Комусь щось доводити.
Світ чудово міг почекати ще п'ять хвилин.
І від цієї думки на душі ставало тепло.
Проте сьогодні у неї була важлива місія.
Лія вирішила нарешті познайомитися з містером Рушником.
Бо так тривати далі вже не могло.
Вони обоє дорослі люди.
І повинні поводитися як дорослі.
Ну...
Принаймні спробувати. 🤣
Привівши себе до ладу, Лія навіть уклала волосся.
Потім озброїлася своїм незамінним помічником — телефоном із перекладачем.
І рішуче вийшла до вітальні.
Готова до знайомства.
Готова до розмови.
Готова до будь-яких незручностей.
Але...
Його не було.
Лія здивовано озирнулася.
Потім перевірила взуття біля входу.
Саме воно останнім часом було її найнадійнішим джерелом інформації.
Взуття теж не було.
Отже, містер Рушник десь пішов.
— Ну що ж...
Лія навіть відчула легке розчарування.
Зовсім легеньке.
Ледь помітне.
Таке, яке можна було легко списати на цікавість.
— Тоді будемо готувати сніданок.
Все ж таки люди мають їсти.
Навіть якщо знайомство з сусідом тимчасово відкладається.
Зробивши сніданок, трохи більший, ніж зазвичай, Лія винесла тарілку на терасу.
Сонце сюди приходило лише після обіду.
Тому ранкова прохолода її цілком влаштовувала.
Вона повільно снідала, насолоджуючись тишею.
Тут навіть повітря було іншим.
Спокійнішим.
Чистішим.
Наче ніхто нікуди не поспішав.
З'ївши кілька шматків, Лія дістала цигарку.
— Ой, як же це негарно. Я сиджу й палю...
Мимоволі згадалися рядки власного вірша.
Вона ледь усміхнулася.
Насправді їй подобалося не палити.
Їй подобався дим.
Те, як він підіймається вгору.
Розчиняється в повітрі.
Зникає.
І разом із ним ніби зникала частина напруги.
Колись вона кинула палити.
На багато років.
Була впевнена, що назавжди.
А потім почалася війна.
І стара звичка повернулася.
Тихо.
Непомітно.
Наче й не зникала ніколи.
Зараз вона курила мало.
Дуже мало.
Але все ж курила.
Лія замислилася.
І згадала, чому тоді знову потягнулася до цигарок.
Спогади боляче озвалися десь у скронях.
Наче старі рани нагадували про себе.
Вона дістала ще одну цигарку.
Піднесла її до губ.
Потягнулася за запальничкою.
Але не встигла клацнути.
Прямо перед нею вже горів маленький вогник.
Лія здивовано завмерла.
Запальничку тримала чоловіча рука.
Та сама.
Власник якої останні два дні вперто відмовлявся знайомитися з нею нормальним способом.
Лія повільно підняла погляд.
— О...
Лише й змогла сказати вона.
Схоже, містер Рушник нарешті знайшовся.🫰
Чоловік жестом запитав, чи може сісти поруч.
Я мовчки кивнула.
Він сів у сусіднє крісло.
Дістав цигарку.
Закурив.
І знову запанувала тиша.
Вони не дивилися одне на одного.
Не поспішали знайомитися.
Не намагалися заповнити мовчання словами.
Просто сиділи поруч.
Курили.
І дивилися кудись перед собою.
Жінці це здалося дивним.
І водночас правильним.
Зазвичай люди бояться тиші.
Прагнуть будь-що її заповнити.
Розмовами.
Запитаннями.
Безглуздими фразами про погоду.
А тут було інакше.
Наче вони обоє розуміли, що зараз слова зовсім не потрібні.
Я крадькома глянула на дим, який повільно здіймався від його цигарки.
І раптом подумала, що він ставиться до паління так само, як і я.
Не як до залежності.
Не як до способу вбити час.
А як до маленького ритуалу.
Можливості побути наодинці зі своїми думками.
Подивитися, як дим розчиняється в повітрі.
І хоча б ненадовго відпустити те, що сидить усередині.
Я сама не знала, чому так вирішила.
Можливо, через те, як спокійно він сидів.
Можливо, через його погляд.
А можливо, тому що вперше за останні дні поруч зі мною сиділа людина, якій було комфортно мовчати.
І це чомусь викликало довіру.
Несподівану.
Тиху.
Майже непомітну.
Як ранковий вітер на терасі.
Докуривши цигарку, я загасила її в попільничці.
Потім підвелася з крісла.
— Ван мінут, — сказала я своєю ламаною англійською і показала один палець.
Чоловік кивнув.
Я швидко повернулася до будинку.
І вже за хвилину повернулася назад зі своїм незамінним помічником — телефоном із перекладачем.
Без нього наше спілкування було б приречене.
Я відкрила програму і нарешті представилася.
-Лія,- сказала жінка. Несподівано для чоловіка це ім'я їй пасувало.
А потім жінка одразу перейшла до головного.
До вибачень.
За ножа.
За рушник.
За всі інші дивні та незручні обставини їхнього знайомства.
Йому подобалася звук її голосу. Не дзвінкий не різав слух ,навпаки був низьким . Наче оксамитом обволікав чоловіка.
І саме в цей момент я вперше нормально роздивилася його обличчя.
До цього ми весь час зустрічалися або в темряві, або в якомусь хаосі.
Тож можливості спокійно подивитися одне на одного в нас не було.
Він був красивим.
Дуже красивим.
Настільки, що на секунду мені здалося, ніби я його вже десь бачила.
Знайоме обличчя.
Занадто знайоме.
Я навіть замислилася.
Але швидко відкинула цю думку.
По-перше, я вже бачила його раніше.
По-друге...
Якщо бути чесною, під час нашої першої зустрічі я дивилася зовсім не на його обличчя. 🫣🤣
На цьому місці я вирішила припинити свої роздуми.
Для власного ж спокою.
— Як знак примирення, пропоную розділити зі мною сніданок, — сказала я в телефон.
Потім трохи подумала і додала:
— І вино.
Чоловік подивився на мене.
А потім тихо засміявся.
Схоже, такої пропозиції зранку він не очікував.
Після цього він узяв телефон.
І простягнув його мені.
— Мене звати Вук. Було написано.
Я кілька разів перечитала.
Вук.
Дивне ім'я.
Незвичне.
Але хто я така, щоб оцінювати чужі імена?
Особливо якщо сама вже другий день живу під псевдонімом Лія.
На мій подив, Вук — і мені досі було смішно від цього імені — погодився на всі мої пропозиції примирення.
Навіть на вино.
Зранку. 🫣
Ну добре.
Вже майже вдень.
Але технічно ще зранку.
Я дістала пляшку, яку не допила в свою першу ніч у будиночку.
Розлила вино по келихах.
І жестом запросила його випити.
Вук підняв свій келих.
Я підняла свій.
Ми мовчки цокнулися.
І мені здалося, що це найдивніше примирення в моєму житті.
Потім я написала в перекладачі:
— А ти якої національності?
Питання, може, й дивне.
Але я справді не знала.
Було зрозуміло, що він азіат.
Але кореєць?
Японець?
Китаєць?
Для мене це було приблизно так само складно, як для нього відрізнити українку від білоруски чи польки.
Ну хто це визначає по обличчю?
Вук прочитав текст і відповів:
— Кореєць.
Потім щось подумав і запропонував встановити програму для голосового перекладу.
Я погодилася одразу.
Бо досі ми нагадували двох дуже балакучих німих. 🤣
За кілька хвилин програма вже працювала.
Вук сказав щось корейською.
І телефон переклав його слова.
Але я майже не почула самого перекладу.
Тому що вперше почула його голос.
Справжній голос.
Не через телефон.
Не через короткі випадкові фрази.
А нормальний живий голос.
Низький.
Спокійний.
М'який.
Наче тепла течія води десь у глибокій річці.
Я на секунду зависла.
От халепа.
Чоловічі руки.
Голос.
І розум.
Ось це завжди було моєю слабкістю.
Справжньою.
Безнадійною.
І зараз Всесвіт явно вирішив перевірити мене на міцність.
Я не знаю, що саме відобразилося на моєму обличчі.
Але Вук раптом усміхнувся.
Трохи ширше, ніж раніше.
Наче щось зрозумів.
І від цього мені стало не по собі
Дуже не по собі.
І, навіть, трішки підозріло.
Наче він побачив те, про що я думаю.
Коли Вук підніс запальничку до цигарки Лії, він раптом подумав, що в них схожі звички.
Саме це він і планував зробити після ранкової прогулянки.
Поснідати на терасі.
Випити кави.
Викурити цигарку.
Побути наодинці зі своїми думками.
Щоправда, про компанію в його планах нічого не було.
Але чомусь те, що цього ранку він буде не сам, зовсім його не засмутило.
Навпаки.
Добре було вже те, що їхня зустріч нарешті виявилася нормальною.
Без ножів.
Без рушників.
Без взаємного шоку.
Просто двоє людей сидять на терасі.
Снідають.
Курять.
Дивляться на ранок.
І в цьому було щось дивно приємне.
Вук теж закурив.
Дим повільно піднімався вгору і танув у прохолодному повітрі.
А разом із ним відступала і внутрішня напруга.
Спільне мовчання принесло йому дивний спокій.
Навіть умиротворення.
І це знову здалося незвичним.
Останнім часом поруч із людьми він рідко почувався настільки розслаблено.
Його погляд мимоволі ковзнув до дівчини.
Вона була гарною.
Хоча справа була навіть не в красі.
Вук давно помітив, що майже всі європейки здаються йому красивими. Або ж він хотів в це вірити.
Можливо, через несхожість.
Можливо, через те, що вони відрізнялися від жінок, яких він звик бачити щодня.
Коротке волосся було акуратно вкладене.
Наче вона приділила цьому увагу.
Зріст у неї теж був менший, ніж він очікував.
Чомусь раніше йому здавалося, що всі європейські жінки високі.
Тепер це виглядало смішним стереотипом.
Вона не була тендітною.
І не була надто худою.
Її постать виглядала по-жіночому м'якою.
Затишною.
Саме це слово несподівано спало йому на думку.
Затишна.
І він сам здивувався такому визначенню.
Лія хотіла насолоджуватися цим ранком.
Цією терасою.
Цим прохолодним повітрям.
І дивним корейцем із кумедним ім'ям Вук.
Вони випили ще трохи вина.
Потім ще.
І поступово між ними зникла остання напруга.
Не залишилося ні незручності.
Ні настороженості.
Ні потреби справити враження.
Вони просто сиділи поруч.
Пили вино.
Курили.
Іноді говорили.
Іноді мовчали.
І дивним чином цього було достатньо.
Наче обидва нарешті дозволили собі перестати кудись бігти.
Не виживати.
Не ховатися.
Не відповідати чужим очікуванням.
А просто побути людьми.
Звичайними людьми.
Лія підвелася, щоб прибрати зі столу.
Але Вук одразу теж встав.
І жестом показав, що допоможе.
На мить вони обоє потягнулися до однієї й тієї самої тарілки.
Перезирнулися.
І несподівано розсміялися.
Без причини.
Просто тому, що ранок виявився напрочуд хорошим.
🫂🫂🫂
Після сніданку на терасі вони розійшлися по своїх кімнатах.
Кожен до свого світу.
Лія відкрила ноутбук.
Увімкнула музику.
Неголосно.
Лише для фону.
І повернулася до книги.
Робота йшла добре.
Навіть дуже добре.
Їй подобалося те, що народжувалося на екрані.
Слова складалися в речення.
Речення в історії.
І вперше за довгий час вона писала не тому, що треба.
А тому, що хотіла.
Єдине, що псувало цей стан, — відповідь від видавництва.
Якої досі не було.
Спочатку Лія не звертала на це уваги.
Потім почала перевіряти пошту частіше.
Потім ще частіше.
А тепер уже ловила себе на тому, що думає про це кожні кілька хвилин.
— От халепа...
Вона прибрала руки від клавіатури.
І відкинулася на спинку крісла.
Тривожність.
Найпідступніша емоція з усіх можливих.
Тиха.
Майже непомітна.
Вона не вривається в життя.
Вона просочується.
Повільно.
Крапля за краплею.
Поки не займає всі думки.
— Головне зараз не дозволити їй оселитися в моїй голові, — пробурмотіла Лія.
Кілька секунд вона дивилася у вікно.
Потім усміхнулася сама до себе.
— Якщо я не можу змінити ситуацію, значить треба змінити ставлення до неї.
Цей метод вже не раз рятував її.
Іноді навіть краще, ніж будь-які поради.
Лія закрила ноутбук.
— Піду покурю.
Може, хоч думки трохи вгамуються.
На терасі вже господарювало сонце.
Те саме, яке кілька годин тому безцеремонно вигнало її з ліжка.
Лія дістала цигарку.
Закурила.
І після першої затяжки відчула, як напруга трохи відступає.
— Добре...
Вона прикрила очі.
— Як же добре...
Саме в цей момент телефон коротко дзенькнув.
Лія подивилася на екран.
Повідомлення.
На мить вона здивувалася.
А потім згадала про Ару.
Вчора вони ж обмінялися контактами.
На екрані світилася коротка фраза:
"Лія, я в студії. Заходь, якщо маєш час."
Лія усміхнулася.
Час у неї був.
Вперше за багато років у неї його було навіть забагато.
Вона швидко надрукувала відповідь:
"Скоро буду."
І чомусь настрій одразу став кращим.
Попереду був новий день.
І, схоже, нова пригода.
У студії панувала особлива атмосфера.
Така, яку неможливо створити спеціально.
Вона або є, або її немає.
У повітрі змішалися запахи фарб, полотен і ще чогось невловимого.
Чогось творчого.
Наче самі ідеї літали між стінами.
Ара зустріла Лію щирою усмішкою.
А потім несподівано обійняла.
Лія навіть трохи розгубилася.
Але одразу усміхнулася у відповідь.
Було приємно.
Дуже.
Після цього Ара влаштувала для гості невелику екскурсію.
Показала свої роботи.
Пояснила, які картини вже продані, а які залишилися в студії.
Лія переходила від полотна до полотна все повільніше.
Вона розглядала кольори.
Лінії.
Деталі.
І що далі дивилася, то більше дивувалася.
Картини були чудовими.
Деякі ніжними.
Деякі сміливими.
А деякі настільки незвичними, що хотілося стояти біля них і шукати нові сенси.
Першою думкою Лії було:
"Таке взагалі могла створити людина?"
Кольори перепліталися між собою так природно, ніби їх вигадала сама природа.
Відтінки переходили один в одного.
Народжували нові образи.
Нові історії.
І що довше Лія дивилася, то більше розуміла, що Ара не просто малює.
Вона розмовляє зі світом через свої картини.
Лія дістала телефон.
Увімкнула перекладач.
І почала говорити.
Комплімент за компліментом.
Щиро.
Без перебільшень.
Тому що цього разу перекладачеві навіть не доводилося нічого прикрашати.
— Твої роботи неймовірні.
— У них дуже багато життя.
— Я ніби дивлюся не на картини, а на чиїсь сни.
Телефон перекладав її слова корейською.
Ара слухала.
Спочатку усміхалася.
Потім зніяковіла.
А під кінець навіть відвела погляд.
Схоже, отримувати похвалу їй було значно складніше, ніж малювати.
І це чомусь розсмішило Лію.
Бо письменники, якщо чесно, поводяться приблизно так само.
Але чому люди, які справді вміють щось створювати, завжди сумніваються у собі?
Чому їм постійно здається, що можна було зробити краще?
Що десь не дотягнули.
Щось не допрацювали.
Щось упустили.
І чому ті, хто не вміє майже нічого, зазвичай повністю задоволені результатом?
Дивна несправедливість.
Лія й сама не раз ловила себе на цьому.
Чим більше вона писала, тим більше бачила недоліків у власних текстах.
Мабуть, так працює творчість.
Ти починаєш розуміти, скільки ще не вмієш.
Роздуми Лії перервала Ара.
Вона щось швидко сказала корейською.
Потім увімкнула перекладач.
І телефон озвучив:
— Я хочу написати тебе.
Лія кліпнула очима.
— Що?
Ара засміялася.
Показала на полотно.
Потім на Лію.
І повторила:
— Ти будеш моєю моделлю.
— Та яка з мене модель? — одразу запротестувала Лія.
— Я звичайна людина.
— Саме тому, — відповіла Ара.
Наче це все пояснювало.
Лія спробувала відмовитися ще раз.
Потім ще.
Але швидко зрозуміла, що це марно.
Коли художниця щось вирішувала, переконати її було неможливо.
Тож зрештою здалася.
Ара миттєво зраділа.
Підсунула стілець.
Почала рухати мольберт.
Щось поправляти.
Налаштовувати.
І вже за кілька хвилин повністю поринула у роботу.
Лія спостерігала за нею і мимоволі усміхалася.
Дивно.
Ще вчора вони були незнайомками.
А сьогодні одна збиралася малювати іншу.
Так непомітно і народився їхній творчий тандем.
Одна бачила красу.
І переносила її на полотно.
Інша ділилася собою.
Навіть не підозрюючи, що теж стає частиною мистецтва.
Так минула година.
А може й більше.
Час у студії плинув якось інакше.
Повільніше.
М'якше.
Наче хтось вимкнув поспіх.
Щоб Арі було веселіше працювати, Лія запропонувала увімкнути музику зі свого телефону.
Художниця одразу погодилася.
Ідея їй сподобалася.
Тож тепер студію наповнювали фарби, сонячне світло і музика.
Ара працювала.
Зосереджено.
Натхненно.
А Лія сиділа нерухомо і поступово занурювалася у власні думки.
Одна пісня змінила іншу.
Потім ще одна.
І раптом зазвучали знайомі слова пісні яка нагадала тяжкі події її життя.
Лія завмерла.
Не від несподіванки ,а від тих емоцій які нахлинули на неї і ,наче ,бурхливі хвилі океану намагалися затопити її своєю силою.
Пісня продовжувала лунати.
І разом із нею прийшли спогади.
Важкі.
Гострі.
Ті, які вона намагалася залишити за тисячі кілометрів звідси.
Підвали
Безсонні ночі.
Очікування дзвінків.
Страх.
Безпорадність.
Біль.
Насилля
Смерть
Вони піднімалися з пам'яті повільно.
Густо.
Наче кров, що не хоче зупинятися.
Лія відчула, як тіло напружилося.
Наче минуле знову простягнуло до неї руки.
Ні.
Не зараз.
Не сьогодні.
Вона швидко потягнулася до телефону.
І перемкнула пісню.
Одразу.
Без вагань.
Музика змінилася.
Спогади почали відступати.
Не зникли.
Ні.
Такі речі не зникають.
Просто відійшли трохи далі.
Туди, де їм і належало бути.
Бо біль усе ще був живий.
І тут до неї дійшло дещо дивне.
Вже майже місяць вона ні з ким не розмовляла рідною мовою.
По-справжньому. Більше ніж одне два слова.
Вголос.
Українська залишилася лише в її голові.
У думках.
У спогадах.
У внутрішніх діалогах із собою.
— Дивно... — подумала Лія.
Дуже дивно.
Наче мова нікуди не зникла.
Вона жила всередині.
Але голосом більше не ставала.
І найстрашніше було те, що до цього можна звикнути.
Вона навіть усміхнулася.
Виявляється, безперервно розмовляти із собою подумки цілком достатньо для життя.
Принаймні якийсь час.
Від довгого сидіння в одному положенні в Лії затекло буквально все.
Спина.
Шия.
Ноги.
Навіть ті місця, про існування яких вона зазвичай не згадувала.
Ара помітила це і нарешті відклала пензлі.
— На сьогодні досить, — озвучив перекладач її слова.
І Лія була повністю згодна.
За вікнами вже повільно згущалися сутінки.
День пролетів непомітно.
Наче його хтось скоротив удвічі.
— Ходімо вечеряти? — запропонувала Лія.
І Ара одразу погодилася.
Довго шукати місце не довелося.
Лія вже знала одне затишне кафе.
І головне — там працював Джіхун.
Навіщо шукати нових знайомих, коли вже є хороші старі?
Джіхун щиро зрадів, побачивши дівчат.
Провів їх до столика.
Простягнув меню.
А потім одразу показав Лії кілька позицій і рішуче похитав головою.
— Ні.
— Це не можна.
— І це теж не можна.
— А це взагалі категорично не можна.
Лія розсміялася так голосно, що на них озирнулися кілька відвідувачів.
Ара здивовано подивилася на подругу.
Тоді Лія через перекладач розповіла історію свого першого візиту.
Про пекельну гостроту.
Про літри води.
І про те, як мало не померла героїчною смертю від корейської кухні.
Тепер уже сміялася Ара.
Так, що ледь не впустила палички.
— Ліє, ну ти даєш.
— У тебе що не день, то пригода.
Вечеря минула тепло і затишно.
Вони бага про говорили.
Сміялися.
Ділилися історіями.
І навіть не помітили, як за вікнами остаточно стемніло.
Коли принесли рахунок, Ара швидко забрала його собі.
І рішуче не дозволила Лії сперечатися.
— За модель, — пояснив перекладач.
Лія здалася.
І прийняла цю маленьку вдячність.
Попрощавшись із Джіхуном і домовившись побачитися знову, подруги розійшлися в різні боки.
На вулиці вже панувала ніч.
Ліхтарі заливали тротуари м'яким жовтим світлом.
Десь попереду проїхала машина.
Хтось вигулював собаку.
Місто жило своїм спокійним життям.
Лія повільно йшла додому.
Після насиченого дня приємно гуділи ноги.
У голові крутилися уривки розмов.
Картини Ари.
Обличчя Джіхуна.
Незакінчені сторінки книги.
Вона настільки занурилася у власні думки, що не помітила одного.
За кількадесят метрів позаду рухалася ще одна людина.
Чоловік тримався в тіні.
Не наближався.
Не окликав її.
Просто йшов слідом.
І його погляд був прикутий лише до однієї постаті попереду.
До Лії.
