Ніч лягла на місто, мов туман на гори. Небо розірвала блискавка, і за мить вибухнула злива — шалена, гучна, нестримна. Вона прокотилася вулицями, змиваючи папараці, наче непотрібне сміття. Після вранішньої розмови чоловік і жінка поснідали. Випили вина і лягли спати. Лія майже вмовила Вука, що саме це їм зараз потрібно після пережитого. Чоловік здався.
І справді, сон допоміг. Наче туман, розвіялися тяжкі думки та відчуття приреченості. Лія ходила в його сорочці, яку він вдягнув на неї вчора після душу, і це виглядало неймовірно гармонійно та спокусливо. Жінці й самій подобалося це відчуття — чоловіча сорочка стала для неї символом близькості та захисту.
Лія підійшла до вікна і легенько привідкрила жалюзі. На вулиці вирувала злива: вітер шаленів, згинаючи дерева, кущі та навіть ліхтарні стовпи.
Вук підійшов до неї й тихо промовив:
— Передають штормове попередження на два дні.
— От і чудово, — усміхнулася жінка. — У нас є цілих два дні.
Вук не переставав дивуватися її позитивному настрою. Він не здогадувався, скільки болю ховається в жінці, яка попри все продовжує посміхатися. Чи розуміла Лія, що її серце знову може бути розбите? Так. Чи боялася вона цього? Звісно. Чи знала, що може знову перетворитися на «туманну пані»? Авжеж... Вона надто добре пам’ятала цей стан:
Коли ти ніби видима, але ніби й ні. Знебарвлена, розмита, проте все ще існуєш. Коли ти є — на роботі, вдома, у спілкуванні, — але більше не чуєш себе. Усе, як у тумані: обов’язки виконуються на автопілоті, емоції сприймаються ніби крізь мутне скло, а власне тіло відчувається як вогка, важка ковдра на плечах. Але ти все ще тримаєшся. Легко. Беззвучно. Безслізно. Ніби на межі зникнення. Ти ввічлива, часто спокійна, навіть вмієш створити усмішку на обличчі, хоча всередині — наче випалене поле після вибуху. Ти більше не яскрава версія себе, а лише нарис аквареллю на мокрому полотні.
Нічого не хочеться. Нічого не радує. Ні суму, ні радості — суцільний туман. Ти зливаєшся з фоном, не відчуваєш себе цілісною ні в тілі, ні у світі. Але ти ще є. Ти дихаєш — і це вже багато. Ззовні ти виглядаєш зібраною і навіть спокійною, але всередині — майже ефемерною. Там лише втома, пустка і розчиненість у повітрі. Ти — як крапля молока у чорній каві: ніби є, але тебе наче й нема. Не плачеш, бо вже не можеш. Не смієшся, бо не смішно. Просто витаєш, ставиш «галочки» в щоденних справах і намагаєшся не впасти.
Усе це вона вже пережила. І переживе ще раз. Бо правду кажуть: те, що нас не вбиває, нас не вбиває.
Останню фразу жінка промовила вголос. Вук подивився на неї запитальним поглядом, але Лія лише усміхнулася і відмахнулася, мовляв, нічого особливого.
— Давай вип’ємо! — запропонувала вона. — Дуже хочу випити. Навіть не так — дуже хочу напитися! Вук не здивувався. Він уже зрозумів: від неї можна очікувати чого завгодно. Дивна жінка. Дивна... але така жива. Справжня і водночас неймовірно далека. Від цієї думки чоловікові стало боляче. «Далека. Не моя».
Він раптом гостро відчув, що недоотримав — недоотримав їхнього кохання, обіймів, ніжності, того простого щастя, яке вислизало крізь пальці. Цей біль ятрив душу. А часу залишалося так мало...
Вук відчув, що теж хоче напитися. Чому б і ні? Зрештою, це єдине, що могло приглушити цей шепіт відчаю всередині.
Сіли за стіл, виставивши соджу та вино. Гуляти так гуляти.
— Ну що, з чого почнемо? — весело запитала жінка, вказуючи на соджу. — З «біленької» чи з «темненької»?
— Я — «біленьку», ти — «темненьку», — відповів Вук.
— Чудово, — погодилася Лія.
Вони випили по чарці. Не закушували: хто хоче сп’яніти, той не їсть — золоте правило, промайнуло в думках жінки. Налили ще, випили залпом, мовчки. Напруга в кімнаті згущувалася. Так само як і грозові хмари за віком. Повторили знову.
Нарешті Лія закусила часточкою апельсина.
— Ахх... — видихнула вона і протягнула іншу часточку Вуку. Він узяв її губами, пильно вдивляючись жінці в очі. У його погляді було пристрасне благання. Лія відчула, як по тілу пробігли мурахи. Вона швидко налила собі ще і випила. Вук зробив те саме.
Буря за вікном не вщухала, набираючи обертів — так само, як і емоції між ними. Вони сиділи навпроти одне одного, не відводячи очей. У погляді чоловіка читалися пристрасть, біль і туга; в очах жінки — відчай, ледь стримувані сльози та шаленство.
Раптом Лія встала, швидко підійшла до Вука, схопила його за руку і потягла до дивана. Грубо штовхнула так, що він упав на спинку меблів, і миттєво опинилася зверху, з відчаєм і люттю впиваючись у його губи шаленим поцілунком.
У цьому поцілунку було більше боротьби, ніж ніжності — їхній спосіб відчути життя через біль і пристрасть. Вук шаленів від такого напору, він прагнув цього не менше за жінку. Дихання стало частим і переривчастим, ніби обом бракувало повітря. Лія цілувала, кусала його губи, шию, вуха. Вук майже не відчував болю, а якщо й відчував — це був приємний, п’янкий біль.
Лія швидко злізла з нього і так само швидко почала розстібати ремінь на його штанах. Вук допоміг, бачачи її нетерплячість. Вона не стала знімати одяг повністю, лише спустила його, щоб не заважав. Жінка осідлала Вука, впускаючи в себе його пристрасть, його біль, його шаленство, яке вона ж сама щойно розбудила. Тепер вона вже не поспішала: рухалася повільно, відчуваючи його все глибше і глибше. Вук розстібнув на ній сорочку, щоб торкнутися грудей. Лія задихалася від його ласк, голова паморочилася.
Кімната стала нереальною, наче вони переносилися в часі під час цього інтимного танцю. Жінка терлася грудьми об торс чоловіка, а він поклав руки їй на стегна, задаючи ритм і тон їхньому руху. Вони не відводили одне від одного поглядів, наче намагалися закарбувати в пам’яті кожну мить, кожну рису обличчя, кожен дотик. У голові Вука пульсувала одна гірка думка яку він прошепотів жінці на вухо - вперше ти моя, і ти моя востаннє. Від цього серце розривалося на шматки.
Наче там не серце з плоті і крові ,а суцільна рвана і болюча рана.
Лія не зрозуміла ні слова з того що прошепотів Вук ,але його красномовний погляд говорив про багато.Рухаючись у такт його рукам, що міцно стискали її стегна, жінка раптом змінила напір. Тепер її дотики стали ніжними, майже трепетними. Вона цілувала його так, наче боялася, що від одного необережного поруху він може розсипатися на попіл або випаруватися прямо в неї на очах, залишивши після себе лише порожнечу.
Вук змінив положення — йому до нестями хотілося відчути її під собою. Переконатися, що все це насправді, що вона ще тут, ще поруч, ще його. Поспіхом стягнувши одну колошву штанів, він поклав Лію на спину і ліг на неї зверху, міцно притискаючи до дивана.
Лія ледь дихала під його вагою, але це була приємна, збудлива вага — вага чоловіка, якого вона відчувала кожною клітинкою тіла. Вук увійшов у неї, повільно, поступово розтягуючи мить повного єднання. Лія ж насолоджувалася цією грою, віддаючись кожному його руху, кожному відчуттю.
Жінка відчувала, що повністю розчинилася в обіймах Вука — ніби не стало «її» та «його», а залишилося лише одне нероздільне ціле. Вук помітив цей затуманений погляд Лії, в якому читалося повне забуття, і ніжно поцілував її в губи — повільно, смакуючи кожну мить, наче пив дорогоцінний нектар.
Здавалося, саме в цю тишу вони нарешті змогли втекти від усього того болю, що накопичився за довгий час. Вук знову змінив позу: він хотів її всю — до краплинки, до кожної клітини, до кожного подиху.
Лія слухняно стала на коліна, прогнувшись під його рукою. Вук увійшов у неї грубо, сильно, наче карав. Карав за те, що вона так неочікувано увірвалася в його життя, побут, думки, душу і серце. Лія ж віддавалася йому, мов востаннє. Вона відчувала, як рухи чоловіка пронизують не лише тіло, а й саму душу. Вук прискорився… ще швидше. І ще. Останній поштовх — і він знесилено впав на жінку, важко дихаючи, спітнілий і виснажений. Лія теж важко ловила повітря. Вона досягла фіналу, і її тіло все ще відчувало, як хвиля за хвилею накриває екстаз.
Переводячи подих після спарингу
вони обидва ніби випалили все зайве з голови в цьому танці.
Виснажені, вони лежали так ще деякий час. Та невдовзі Вук підвівся — боявся, що своєю вагою нашкодить жінці. Він сів на край дивана, і тільки зараз помітив, що одна колошва штанів так і залишилася висіти на стопі. Лія припіднялася, відчуваючи, як важко слухається тіло.
— Води... — прошепотіла вона.
Вук подав їй склянку.
Лія пила жадібно — чоловік уже встиг помітити цю її особливість: втамовувати спрагу саме після інтимної гонитви. Тим часом блискавки за вікном влаштовували справжню дискотеку, а вітер, здавалося, і не думав вщухати.
— Іди до мене, — тихо промовив чоловік.
Лія підвелася і притулилася до тіла Вука. Нарешті настала та душевна тиша, якої вони обоє так прагнули. Вук потягнувся за цигарками. Підпалив одразу дві — так, як колись це робила для нього Лія. Вони сиділи й курили в напівтемряві. Дим повільно блукав по кімнаті, наче злодій, що шукає заховані скарби.
Вони мовчали, і лише кімната, здавалося, слухала їхні думки. Кожен із них був зараз у своєму власному світі.
Він думав про те, що щастя, яке він відчув із цією дивною жінкою, вже минає, як пісок крізь пальці, і більше ніколи не повториться.
Вона ж думала про те, що їхати завжди легше, ніж залишатися. У нього тут залишиться будинок, який на кожному кроці нагадуватиме про самотність у цих кімнатах, і вулиці, що ще довго пахнутимуть її присутністю. А в неї... в неї залишиться лише те, що вона зможе дбайливо зберегти у своїх спогадах.
Чоловік і жінка лежали в одному ліжку. Він дивився, як вона спить, ніби намагаючись викарбувати кожну лінію її обличчя у власній пам’яті. Ніжно торкався її вигинів, цілував поглядом, обіймав думками... Вона вже встигла оселитися в його душі. Це усвідомлення водночас зігрівало і розривало його зсередини. Чи вона та, на кого він чекав? Чи вона та, про кого мріяв? Він не знав. Вона просто увірвалася в його серце — нахабно, не питаючи дозволу, і назавжди змінила його ритм.
На наступний ранок у Вука задзвонив телефон. Те, що він почув у слухавці, одночасно вселило надію і миттєво розбило її об реальність. Продюсери вирішили ситуацію з папараці. Але ціна була високою: Вуку негайно потрібно повертатися до роботи. Часу на роздуми чи відпочинок не залишилося.
Реальність... сука, вона така. Болюча, нищівна і безжально правдива.
Вукові не хотілося будити жінку, але й піти мовчки він не міг. Він легенько торкнувся її плеча, та Лія не зреагувала. Спробував знову — і вона нарешті розплющила одне око. Це виглядало так кумедно, що Вук мимоволі всміхнувся.
— Чого ти? — пробурмотіла Лія. — Ще рано, поспи...
— Не можу, — із сумом промовив Вук. — Мені вже пора.
Жінка кліпала очима, наче мозок ще відмовлявся сприймати інформацію. Вона сіла, розгублена і сонна. Так, вона знала, що ця мить невідворотно настане, але все одно виявилася до неї не готовою. Лія хаотично хапалася за думки: що робити? як тепер?.. Тільки не плач. Це не те, що він має побачити наостанок.
Так, не панікуй. Не задихнися від болю, що підступно стискає горло. Стримуючи сльози, вона запитала:
— Тоді що ми? Може... може, поснідаємо? Чи... чи кави? Може, покуримо? — говорила вона розгублено.
Вук без зайвих слів обійняв її — ніжно і міцно. Лія пригорнулася до нього, і сльози все ж підступно й тихо покотилися по щоках.
— Ну, ось і все... — промовила вона, наче людина, приречена на смерть. Вук мовчав. Він теж мовчки стримував сльози, бо слова зараз лише зробили б цей біль нестерпнішим.
Лія відчайдушно чіплялася за побутові речі, намагаючись бодай на мить утримати його біля себе. Вона знала: щойно він переступить поріг, магія розвіється, і вона залишиться сам на сам із цією пусткою.
Вона важко зітхнула, відсторонилася від Вука і, взявши його не менш розгублене обличчя в долоні, ніжно, майже трепетно торкнулася губ — наче доторкнулася до пелюсток квітки. По його щоках текли сльози, переплітаючись із її сльозами, мов дві ріки, що зійшлися в одному руслі.
— Ван мінут, — прошепотіла вона з гіркотою в голосі… Вук кивнув.
— Ходімо... покуримо, — тихо сказала Лія і потягла його на терасу.
Вони сіли так само, як колись вперше — мовчки, дивлячись у далечінь. Сигарети шкварчали в мертвій тиші. Вук підпалив ще одну, Лія зробила те саме, намагаючись цим безглуздим ритуалом зупинити час, наче дим міг врятувати їх від неминучого.
Але час був невгамовний. Він невблаганно віддаляв його від неї.
Вук встав. Він поглянув на жінку, яка схопила його за руку, жалібно вдивляючись в очі. Потім вона різко підвелася і востаннє обійняла його, притиснувшись усім тілом. Він відповів тим самим, міцно притискаючи її до себе. Ще мить — і все закінчиться. Поцілунок ніжний і короткий
Телефон Вука вібрував безупинно, нахабно нагадуючи, що пора. Він розімкнув обійми, відпустив Лію і пішов. Не оглядаючись.
Лія залишилася на терасі в тиші. В попільничці догоряла цигарка, тоненька цівка диму повільно розчинялася в ранковому повітрі, а на жінку обрушилася вся жорстокість реальності: вони так відчайдушно намагалися вхопитися за вічність, поки саме життя безжально розводило їх у різні боки.
Вона не плакала. Сльози закінчилися разом із його відходом. Натомість усередині оселилася холодна, в’язка порожнеча, яку потрібно було чимось заповнити. Лія пішла збирати речі — монотонні, звичні рухи допомагали триматися, не давали остаточно розкиснути. Вона увімкнула музику, зробивши гучність такою, щоб заглушити підступні голоси в голові, які все ще намагалися вимовити його ім’я.
Рутина перервалася звуком повідомлення. Це була Ара: «Зайди до мене, картина готова».
Як вчасно. Це було саме те, що їй зараз було потрібно — вийти з цього будинку, де стіни почали тиснути, наче лещата. Вона накинула куртку, навіть не глянувши у дзеркало. Їй було байдуже, який вигляд вона має; головне — втекти звідси, де кожен куточок був просякнутий його запахом і спогадами про ніч, яка щойно стала минулим.
У студії на Лію чекав сюрприз. Ара написала не одну, а дві її картини. Виявилося, що після їхньої останньої розмови художниця відчула потребу зафіксувати ще один образ. Обидві роботи були неймовірними — Лія була вражена тим, як тонко Ара вловила її внутрішній стан. Два полотна, два настрої, дві долі.
Лія щиро подякувала подрузі, але картини забрати не змогла .
— Продай їх вигідно, — попросила вона.
Лія відчула, що перед від’їздом мусить побачитися з Джихуном. Додому — в Україну — залишалося всього два дні. Це слово, «додому», нарешті розставило все по своїх місцях.
У кафе Джихун пригостив друзів, вони трохи випили, і алкоголь допоміг нарешті зняти напругу, що сковувала плечі. Лія залишила їм на згадку побажання
українською мовою зі своїм автографом.
— А раптом я стану всесвітньо популярною? А у вас уже є мій автограф, — весело, мовила вона.
Друзі запевнили: не «раптом», а обов’язково. ☝️
Вони провели її додому, пообіцявши завезти на вокзал у день від’їзду.
Ось і все.
Ще одна глава її життя прийшла до свого логічного завершення. Трохи болючого, можливо — надто болючого, але таке життя. Не буває його без болю, бо саме біль залишає найглибші шрами, які згодом стають нашою історією.
Остання ніч у будинку була найтяжчою і найдовшою. Така тягуча, наче смола. Лія не спала пів ночі, дивлячись у стелю вдихаючи мелодії пісень, що грали з її телефону. Мозок ганяв думки по колу. Потім вона пила каву, курила. І лише під ранок змучене тіло й розум здалися — жінка заснула.
Ранок від’їзду був похмурим. Низькі темні хмари аж тиснули своєю вагою. Зібравши валізи, Лія вийшла на вулицю. Друзі вже чекали: Джихун допоміг із багажем, а Ара була за кермом. «Наче зірку проводжають», — подумала жінка і сумно посміхнулася. Вона одночасно хотіла і не хотіла їхати, відчуваючи: чим далі від будинку, тим тоншою стає ниточка, що поєднувала її з ним.
Тіло рухалося, очі дивилися, але вона не відчувала себе живою. Наче велика частина її померла тут — на цій терасі, у цьому будинку. Змусивши безсиле тіло до руху, Лія сіла в авто. Чим далі від будинку, тим примарнішим здавалося все те, що в ньому було.
Друзі провели жінку до місця посадки. Вони обіймалися, даючи обіцянки не втрачати зв’язку.
Лія сіла в літак, одягла навушники й увімкнула музику. Перший же трек віддався болем у душі:
«Хіба я та, що ти хотів?
Налякана й мила.
Зі мною ти не полетів,
Зламалися крила
Хіба у морі я маяк
Який не загубиш.
Коли кохати нема як
Ти все одно любиш…
Мене….мене…».
Тихі сльози виступили на її очах. Лія засунула руку в кишеню, щоб дістати носовичок, і відчула пальцями папірець. Розгорнувши його, вона побачила знайомі слова й почерк:
«Я повернусь».
Біль із ще дужчою силою проштрикнув усе тіло жінки. Вона вже не стримувала сліз.
____________
Нарешті вдома. Лілія відчула полегшення.(вона повернула свою форму імені, наче повертала собі себе.)
Хоча дорога була непростою і дуже виснажливою. Ліля нарешті дісталася своєї квартири — невеличкої, але затишної. На душі в Лілії було паскудно, проте терпимо. Справи, що накопичилися за час її відсутності, потребували термінової уваги. До того ж видання займало багато часу. Вона кинулася в роботу: це було єдине, що не давало їй втягнутися в ту трясовину болю та спогадів. Зустрічі , плани, мама і різні побутові дрібниці тримали її на плаву. Переживу,думала жінка, просто треба дати собі час. Це єдине що завжди діє безвідмовно. Так, хотілося б щоб всі ці страждання минулося за день,а то і взагалі не починалися але так не буває. Життя влаштовано не так. ....
За тисячі кілометрів Вук жив своїм «звичайним» життям актора: ролі, прем’єри, камери, реклама, тренування та підготовка до нових образів. Він працював ще зосередженіше й відчайдушніше, ніж раніше. Як і завжди, відвідував заходи, на які його запрошували, сяяв бездоганною посмішкою, роздавав автографи фанатам…які любили його своєю збоченою, шаленою і, часто, небезпечною для нього любов'ю .
Він посміхався, посміхався, посміхався.
Грати цю роль — це все, що він міг у тих обставинах. А наодинці із собою збирав свою душу та серце по шматочках і клав їх у далеку коробку під назвою «Спогади».
Він вийшов на балкон, бажаючи закурити, але запальнички не знайшлося. Почав метушливо шукати її по кишенях і натрапив на якийсь згорток паперу. Розгорнувши його, він одразу впізнав почерк…і болюче відчуття вдарило в груди, наче молотом:
«Я повернусь» — було написано на листку....
Тихі сльози потекли скупими краплями по його щоках. Вони нагадали йому,що світ одного з них активно не дозволяє їм бути разом без ціни. Дні і тижні без Лії здавалися прісними та пустими. Жінка зникла, розчинилася в тому будинку з терасою. Із собою він мав лише спогади та цей клаптик паперу, що був дорожчим за всі скарби.
А ще дві картини
однієї жінки такої різної але такої цілісної.
Вук викупив їх таємно через деякий час після тих подій в будиночку. Йому конче хотілося мати хоч це, якщо він не міг мати її всю. Події, які він пережив разом із нею, здавалися занадто красивими, щоб бути правдою. Тому чоловік залишив їх у закутках пам’яті як фантазію — як мрію, що ніколи не повториться. Він не шкодував про те, що було, але якась невимовна туга на завжди застигала в його очах.
Тим часом Лілія лежала вдома на ліжку, знову не спала, вдивляючись порожнім поглядом у стелю. Звісно незмінною була цигарка. Видно не доля кинути палити .
Думки в її голові крутилися хаотично наче рій мух...дзичали та заважали.
Де межа любові і самознищенням через неї? Чи є межа тим спогадам. ? Крутилося в думках у жінки.
Вони любили один одного та ні разу не сказали про це вголос. Наче боялися ,наче це шось змінило б. Вони були щасливі. Ніби досягли вершини гори. Про те - впали зазнавши ушкодженнь. Ушкоджень яких не видно ззовні але від того вони не менш болючі.
Якщо “щастя” слабке — падіння не болить. Якщо воно глибоке — тоді іде ефект тієї самої “високої гори”-подумала жінка з гіркотою в очах. Чи хотіла частина її лишитися там- звісно. Вона цього не заперечувала.
Але чи змогла б вона жити тим життям яке їй пропонував чоловік.
Можливо...
Можливо в іншому житті
Проживши це життя що зараз
Тоді- можливо. Зараз - ні.
Коханою твоєю стану.
Можливо і змогла б я так:
Бути оазисом в пустелі.
Можливо і змогла б кохать
Тебе я ,від постелі до постелі..
Можливо все було б як в книзі.
Чудесному жіночому романі.
Але живем з тобою у житті ми
Життя ж це завдає нам рани. "
Пошепки процитувала рядки власного вірша жінка…Поезія, проза, музика і побутові справи завжди були супутниками того як вона мереживала душевний біль. Та, раптом її осяйнула думка, від якої вона різко схопилася:
«Місячні…» — майнуло в голові. Вона не могла пригадати, коли вони були востаннє. Ще в Кореї?
- Ні.- Похитала вона активно головою. -Не може того бути!
Так, вона прекрасно знала що коли не використовувати захист то можна завагітніти. Не дитина ж! Але вона не використовувала його ,бо довіряла чоловікові і знала, що не може мати дітей.
Лікарі давно поставили їй діагноз, який підтверджував, що вона безплідна.!!?
.....
