Канада коштувала Британії досить дорого — Семирічна війна майже подвоїла державний борг: із 74 мільйонів фунтів стерлінгів до 133 мільйонів. У середині 1760-х років обслуговування цього боргу поглинало 5 мільйонів із загального річного бюджету імперії в 8 мільйонів фунтів. Додатково уряд витрачав 360 тисяч фунтів щороку на утримання 10 тисяч військових у Північній Америці. Британці, які вже сплачували вищі податки, ніж французи та іспанці, почали вимагати від парламенту знайти нові джерела доходів у колоніях.
Під час війни британські офіцери та чиновники звернули увагу на те, наскільки заможними були колоністи: вони сплачували лише 1 шилінг податку на душу населення, у той час як у самій імперії — 26. Британці наполягали, що колоністи, як головні бенефіціари дорогої війни, мають платити нові й вищі податки.
Парламент Британії почав запроваджувати податки, що викликало обурення американців, типу альо, у нас є своя палата громад, вона має такі ж невід’ємні права в цій провінції, як і палата громад у Великій Британії. У травні 1764 року збори Бостона заявили:
«Якщо на нас накладають податки без нашого законного представництва — чи не перетворює це нас із вільних підданих на жалюгідних рабів, що платять данину?»
Джордж Вашингтон вважав, що британці прагнуть «зробити з нас таких же приручених і принижених рабів, як і чорношкірих, якими ми керуємо свавільною владою». У 1765 році Джон Адамс заявив: «Ми не будемо їхніми неграми».
Британські критики дорікали американцям у лицемірстві — ті вимагали свободи, водночас тримаючи рабів. Семюель Джонсон обурювався:
«Як це так, що ми чуємо найголосніші крики за свободу серед водіїв негрів?»
Раби були ще однією точкою зіткнення. У 1769 році колишній митник у Бостоні Чарльз Стюарт привіз до Англії свого раба Джеймса Сомерсета. Коли Стюарт спробував відправити Сомерсета на Ямайку, той подав до суду, стверджуючи, що в Англії стає вільним. У 1772 році лорд Менсфілд постановив, що рабство суперечить «природному праву» і Стюарт не має права вивозити Сомерсета.
Рішення викликало сенсацію в американських колоніях. Рабовласники були шоковані тим, що їхня система суперечить англійським уявленням про свободу. Їм натякали: раби — не лише приватна власність, а й причина для імперського контролю.
У листопаді 1775 року британський губернатор Вірджинії лорд Данмор видав прокламацію, обіцяючи свободу рабам і білим слугам, які приєднаються до британської армії. Він набрав близько 800 чорношкірих і створив «Ефіопський полк» під командуванням білих офіцерів.
Вашингтон назвав Данмора «найзрадливішим зрадником прав людства» і заявив:
«Якщо цю людину не зупинити до весни, вона стане найстрашнішим ворогом Америки — її сила зростатиме, як снігова куля».
Вашингтон сподівався, що незабаром куля вб’є Данмора, і тоді «світ щасливо позбудеться монстра»..
Жителі Вірджинії, замість того щоб визнати втечі рабів як протест проти рабства, поширювали вигадки: мовляв, британці заманюють рабів, щоб продати їх у Вест-Індії, де ті страждатимуть ще більше. Так рабовласники виступали «захисниками» від ще гіршої долі.
Помилки Данмора в командуванні підірвали його авторитет. У грудні 1775 року, всього через місяць, він кинув новобранців у бій біля Великого мосту на південь від Норфолка — і зазнав поразки. У паніці Данмор втік до своїх кораблів. Розсташувавши табір на острові Ґвінн, Данмор знехтував щепленням і більшість його чорношкірих біженців загинули від епідемії віспи.
Не всі американці підтримували незалежність. Навіть після підписання миру британці ще рік евакуйовували своїх прихильників кораблями. Частина з них згодом подала до суду на корону, вимагаючи компенсацій за втрачене майно. Компенсації отримували лише впливові — Джону, в якого згорів бар у Нью-Йорку, нічого не дісталося.
Континентальні офіцери заздрили своїм британським колегам, яким після служби гарантували довічні пенсії у розмірі половини зарплати. Вони скаржилися, що інфляція знецінила паперові виплати. Але пенсія була мізерною і запізнілою.
Капітан Мур Фаунтлерой у 1779 році заявив:
«Наші справи настільки темні, наскільки вони можуть бути; І я справді вірю, що гра завершена». Він пояснив: «Увесь континент голодує. . . . Континентальні гроші не варті прокляття. . . всі втомилися; І ці гарячі віргінці, які були такими жорстокими [під час революції], усі волають до миру».
Зневірений, він став британським шпигуном.
Найгучнішою зрадою стала справа генерала Бенедикта Арнольда. Народжений у Коннектикуті, син збанкрутілого торговця алкоголем, Арнольд прагнув багатства й аристократичного визнання. Його образило, що Конгрес підвищив не його, а менш досвідчених. Після поранення в ногу він не міг служити на полі бою — Вашингтон призначив його командиром форту у Філадельфії.
У 1779 році Арнольд одружився з 18-річною Маргарет «Пеггі» Шиппен — дочкою впливового суллі лояліста. Щоб жити на широку ногу, він брав участь у сумнівних оборудках, зокрема перевозив приватні товари урядовими вагонами. Вашингтон, розчарований його поведінкою, назвав її «нерозсудливою й неналежною».
Ображений Арнольд вважав таке відношення високо несправедливим, враховуючи його серйозні рани, заподіяні в справі патріотів. Він став сумніватися в прагненні до незалежності. Голодуючі солдати, гнила валюта, збанкрутілі казначейства, нестримні спекуляції, втома суспільства. А з Арнольда роблять цапа відбивайла через кілька неправильно використаних вагонів.
Пеггі заохотила його шукати справедливості на боці британців. Вона допомогла йому розпочати таємне листування з майором Джоном Андре, який був її другом під час британської окупації Філадельфії. Арнольд домовився здати британцям головну твердиню на річці Гудзон. За це йому пообіцяли 20 000 фунтів, пенсію 500 фунтів щороку та чин генерал-майора. Британці сподівалися, що така гучна втеча дискредитує Конгрес і почне серію навернень, які підважать справу революції.
У вересні 1780 року переодягнений Андре прибув до Вест-Пойнта, але дорогою назад був схоплений. У нього знайшли докази зради. Арнольд утік до британського корабля. Без форту він отримав лише 6 000 фунтів — але все одно, це було більше, ніж будь-який інший американський генерал під час війни.
Вашингтон був шокований:
«Арнольд зрадив нас! Кому ми тепер можемо довіряти?»
Покинута чоловіком-втікачем, Пеггі майстерно розплакалась, розіграла повний шок і шалену депресію, що ввело в оману Вашингтона та його офіцерів, які визнали її невинною ні в чому, крім чудової краси. Згодом вона повернулася до батьків, а потім втекла до чоловіка в Нью-Йорк.
