Книга Леоніда Соколова під назвою “Львов под русской властью” зацікавила мене тим, що має стосунок до мого дисертаційного дослідження. Дане чтиво є відносно свіжим – книга побачила світ у 2019 р. (В разі чого, мені вдалось знайти її pdf-версію). Щодо постаті самого автора, то вона являє собою загадку. Можна натрапити лише на фрагментарні згадки того, що він є “львівським істориком”. Книга є збіркою статей, котрі були написані ще на початку 2002 р.
У вступі до книги вказується, що радянська влада не була російською – Львів перебував під російським владарюванням лише у 1914–1915 рр. Українських істориків, що досліджували вказаний період, автор, звинувачує у “тенденційній антиросійській направленості” своїх праць. Мовляв, вони акцентують тільки на російських репресіях, висланні Андрея Шептицького, однак, не вказуються на причини, котрі змушували російську адміністрацію вдаватись до даних дій.
Уявити ж цілісну картину, що відображає різні, зокрема й суто побутові сторони життя міста під російською владою, за такими публікаціями взагалі неможливо
У “дослідженні” подається інформація щодо того, що на теренах Галичини проводилась боротьба між трьома рухами – українському, польському та москвофільському. Український національний рух був придуманий австрійцями та поляками для поборення місцевого москвофільства:
“… протистоянням двох національних рухів у середовищі галицьких русинів: російського, що стояв на позиції визнання культурно-національної єдності всього російського народу, і створеного йому на противагу руху українського (українофільського), прихильники якого, в повній згоді з австро-польською владою Галичини, прагнули переконати русинів, що вони, разом із російськими малоросами, належать до абсолютно окремого, не російського, а “українського” народу”.
(Зважаючи, що у 1908 р. український студент Мирослав Січинський застрелив намісника Галичини графа Анджея Потоцького, то про повну згоду “австро-польської влади” та українського політичного руху важко говорити).
Автор вважає головною винуватицею Першої світової війни Німецьку імперію, котра активно підштовхувала Австро-Угорську монархію до прямого військового зіткнення з Російською імперією. Він акцентує на патріотичному проавстрійському піднесенні, котре розпочалось у Львові після початку бойових дій. Логічним наслідком цього піднесення став початок репресій проти москвофілів та їхніх організацій на теренах Львова та Галичини.
Окупація Галичини вважається цілком закономірною річчю, котра мала б завершити справу “об'єднання всіх земель” під скіпетром російського імператора. До прикладу, подаються дані того, що відібрати Галичину в Австрійської імперії намагалась ще Катерина ІІ, Александр І та Александр ІІІ. Останній імператор нібито намагався на дипломатичному рівні провести обмін територіями – центральні польські губернії мали бути обміняні на Галичину. Окрім цього, робить невеликий закид імператору Миколі І, котрий у 1849 р. придушив угорську революцію. Мовляв, платою за послуги російської армії для австрійського імператора мала б стати передача РІ Галичини.
Докладно описується вхід російських частин у місто, перші заходи нової окупаційної адміністрації. Головною проблемою для нових властей став розгул бандитизму та мародерства, котрий виник після відступу австрійців з міста. З мародерами вчиняли згідно з законами воєнного часу – спочатку розстрілювали, опісля вішали. Відзначимо те, що автор докладно описує ті грабежі котрі вчинювались місцевими жителями. Про злочини солдатів російської армії у Львові ми не натрапимо на сторінках вказаної книги. Одними з перших наказів окупаційної адміністрації стали: запровадження “сухого закону” та введення нового курсу конвертації російських рублів щодо австрійських крон (1 руб. = 3 крони та 33 галлери).
Підмітимо, що творець книги визнає про певні антисемітські настрої, котрі панували серед офіцерського складу російської армії. Єврейський погром 27 вересня 1914 р. він називає “заворушеннями”.: “14 (27) вересня в місті сталися заворушення, які супроводжувалися стріляниною. […] якийсь злодій вкрав у солдата під час покупок на площі Краківській, гаманець із грошима. Солдат кинувся навздогін за злодієм, який сховався в одному з будинків”. Що цікаво, у книзі не подано даних щодо загиблих жертв погрому – 47 вбитих та кілька сотень поранених. Жоден винуватець погрому не був відданий військово-польовому суду.
Автор лає своїх співвітчизників, котрі нібито співчували українському національному рухові:
“Також російській ліберальній інтелігенції була властива схильність схвалювати і підтримувати все, що було спрямоване проти існуючого в Росії ладу. У тому числі й політичне українофільство. Воно видавалося не тільки абсолютно безневинним, а й гідним підтримки, оскільки нібито прагнуло тільки до культурного та економічного розвитку південноросійського народу. Якщо в ньому і допускали якусь небезпеку, то вважали, що це небезпека тільки для самодержавства, але не для Росії”
У книзі детально описано культурне життя окупованого Львова – подано перелік театрів та їхній репертуар, подав відомості щодо локації львівських кінотеатрів та кінофільми котрі демонструвались публіці. Окрім цього, описує заходи російської окупаційної адміністрації щодо русифікації системи освіти; вказує на тому, що російська влада робила більший акцент на жіночій освіті.
Докладно описується прибуття імператора Миколи ІІ у Львів, подається інформація щодо культурних заходів котрі відбувались на честь приїзду його персони. Акцентує на тому, як радісно його зустріли жителі міста та його гарнізон. Вказує, що імператор перерахував на благодійні потреби міста 10 000 рублів. Окупаційна адміністрація вирішила, що 5 000 львівських бідняків отримають по 2 рублі в честь приїзду імператора.
У книзі подана загальна інформація початку Горлицького прориву у червні 1915 р. Брак снарядів для російської армії пояснюється змовою російської буржуазії: “[…] певні кола російської буржуазії, які прагнули до усунення монархії і встановлення буржуазної республіки, були зацікавлені в тому, щоб імператорська армія зазнавала поразок через брак снарядів, що, своєю чергою, повинно було вести до дискредитації царської влади”. Відступ російської армії зі Львова подається як організоване дійство, від котрого майже не постраждали місцеві жителі. Автор, як бачимо, вирішив не подавати картину тотальних грабунків та мародерств, котрі проводила відступаюча та деморалізована російська армія. Воєнною необхідністю подається те, що багато чоловіків від 18 до 50 років насильно були вивезені у РІ – мовляв, аби вони не були мобілізовані до лав австро-угорської армії.
У завершальних розділах своєї праці “дослідник” акцентує на австрійських репресіях котрі почались після звільнення міста після росіян. Подається твердження, з котрим можна погодитись – після відступу росіян зі Львова, продовольче забезпечення міста значно погіршилось. Це можна пояснювати з тим, що продовольчі ресурси Австро-Угорщини були набагато меншими. Через це значно зростали ціни на продовольчі товари, була загроза закриття міських дешевих їдалень. Акцентується на тому, що австрійській владі не вдалось повністю побороти бандитизм та спекуляцію грошима та провізією. Задля справедливості відзначимо, що і російській окупаційній адміністрації не вдалось цього зробити. Соколов Л. вказує, що російська буржуазія активно інтригувала проти генерала Брусилова, під час його воєнної операції у 1916 р. Мовляв, через це, йому не вдалось знову захопити Львів.
Щодо структури самої роботи, то, на перший погляд її виклад здається правильним та послідовним. До прикладу, якщо ознайомитись з назвами розділів, то у читача складеться враження, що автор чітко дотримується хронологічних меж власного дослідженнях. Однак, при більш детальному читанні складається враження, що “дослідник” надто часто “скаче” з однієї теми на іншу. То він оповідає про початок Першої світової війни, далі він різко переходить на те, нібито український національний рух заснували поляки та австрійців, далі він знову повертається до ПСВ, опісля він починає лаяти власну інтелігенцію, котра нібито була прихильно налаштована до українського національно-культурного руху на теренах РІ.
Розділи роботи присвячені становищу Львова після відступу російської армії вважаємо взагалі недоречними по причині того, що вони не мають жодного відношення до назви самої книги. У цих розділах активно критикується російська буржуазія, котра нібито власноручно розв'язала Лютневу революцію. 1917 р. Дістається також і більшовикам, котрі мріяли “перетворити війну імперіалістичну у війну громадянську”. Мовляв, більшовицька пропаганда здеморалізувала російську армію, на складах котрої була величезна кількість снарядів, патронів та обмундирування. Соколов Л., як імперець та монархіст, лає більшовиків за те, що ті не зупинились на лінії Керзона – мовляв, світова революція для них була набагато важливішою за справу “збирання всіх земель”.
Щодо дійсно дискусійних питань, то їх є кілька. У вступі автор зазначає, що радянська не була російською за своєю природою. Мовляв більшовикам була важливіша справа світової революції, ніж інтереси тодішньої Росії. Відзначимо, що більшовики не довго займались політикою “коренізації”. На теренах Галичини та Волині українізація проводилась лише протягом 1939–41 рр. Після 1944 р. “другі совіти” активно почали займатись русифікацією Львова та краю. На її останніх сторінках він наводить наступну цитату щодо вступу радянських військ у Польщу в 1939 р.:
"Але це була вже не Російська армія, а Червона армія, і несла вона не російську, а радянську владу. Владу, яка зробила те, чого так і не змогли зробити свого часу ні поляки, ні австрійці – остаточно викорінила у свідомості галичан ідею російської єдності, і об'єктивно призвела до торжества того антиросійського українства, яке нині панує на землях колишньої Галицької Русі."(автор піднімає питання котре точилось серед багатьох істориків від 1991 р. – чи вважати УРСР хоч якоюсь, але українською державою?),
“Дослідник” часто займається підтасовуванням історичних фактів. До прикладу, він часто згадує про бандитизм та розбій котрий вчиняли місцеві жителі, однак майже не згадує про випадки (крім дотичної згадки про єврейський погром 27 вересня 1914 р., котрий він називає “заворушеннями”) до котрих були причетні солдати російської армії. Критиці часто піддаються євреї, котрі займались спекуляціями різними продовольчими товарами. Соколов Л. намагається подати ідеалізований вигляд російської армії під час ПСВ. Складається враження, що він вірить у те, що тільки через “підлу змову” буржуазії/більшовиків/ліберальної інтелігенції російську армію супроводжували невдачі на фронтах війни. Він не бере до уваги те, що масована мобілізація підірвала стабільність у цій аграрній державі.
Тобто, перед нами пропагандистське чтиво, котре направлене на специфічну авдиторію – російських любителів Романових, котрі вважають Україну та українців вигадкою поляків та австрійців. Наукова цінність даної праці близька до нуля. Вкотре зазначимо, що у останніх розділах власної книги “дослідник” виходить за хронологічні рамки свого дослідження. Дуже спрощена інформація про соціальне становище Львова після приходу австрійців, україно-польську війну та вступ радянської армії на терени Західної України явно видається недоречною та зайвою. З цікаво у ній лише багатий ілюстративний фотоматеріал та те, що у книзі присутні тексти багатьох офіційних розпоряджень російської окупаційної влади у Львові.
