Вона була берегинею нашого роду, тим живим скарбом, який перетворив для мене Маріуполь на Едемський сад.
Коли я приїжджав улітку до Маріуполя, то завжди хотів одразу побачити прабабусю Женю. Нетерпляче заглядав уранці в затишну вітальню, оздоблену морськими мушлями, прикрашену родинними фотографіями й різноманітними картинами, але мені казали: «Прабабця ще спить». Тоді я вибігав на тепле подвір’я і там складав із лего іграшкові машинки й будиночки.
А ось песик Рекс і киця Дуня не дрімали, і я насолоджувався їхнім товариством, сидячи на старенькому білому табуреті, що вже розвалювався від часу.
Нарешті білі двері спальні повільно відчинялися і, безмежно щасливий, я обіймав прабабусю Женю. Вона спочатку кілька годин не могла повірити, що справді бачить мене й мою маму: можливо, це просто чудовий, але оманливий сон?
Пам’ятаю: одного разу посперечався з молодшим братом (ми були зовсім малі), хто швидше з вулиці добіжить до прабабусиної кімнати. Перегони виграв я, але братик, який так хотів обійняти рідну людину першим, добряче мене відлупцював.
Я дуже любив таку гру: ми з прабабцею зачинялися в містичній кімнаті з дзеркалом і рогами оленя на стінах. Я починав фантазувати, що кімната — це літак, який от-от упаде й потоне в бурхливому морі. Прабабуся щиро переймалася долею літака, хоч і не розуміла всіх правил гри.
Прабабуся Женя і прадідусь Віктор сиділи посеред вітальні на гарних широких кріслах, які моя уява легко перетворювала на королівські престоли. Подружжя жило душа в душу понад шістдесят років, і я ще пам’ятаю розповіді Віктора про Другу світову війну, учасником якої він був. Прадідусь обожнював розв’язувати складні математичні задачі й до останніх своїх днів мав гострий молодий розум. Прабабуся любила милуватися величезною колекцією морських мушель, переглядати родинні фотоальбоми й читати газету «Приазовский рабочий». А ще її здоров’я завжди оберігали копії моїх дитячих малюнків, що висіли на шафі й стінах спальні.
Так, я був щасливою дитиною: встиг відчути любов прабабусі й прадідуся!
Згодом крісло прадідуся опустіло — і поруч з’явився сумний чорно-білий портрет. Прабабуся дуже тужила за чоловіком, але не втратила сили духу, завжди казала, що намагатиметься дожити до літа, щоб знову мене побачити. Й обіцянку свою виконувала!
На щастя, зберігся запис, де прабабуся Женя розповідає про свої теплі життєствердні почуття, коли нащадки — з нею: «Я дуже вдячна, бо думала, що вже помру й не побачу вас, таких дорогих для мене дітей. Ти — сонечко моє, яке світить мені по телефону ледь не щодня! Тепер я буду уявляти собі вас, в очах у мене ви житимете довго. І поплачу, і порадію».
Я справді часто телефонував прабабусі й розповідав абсолютно про все: пригоди в гімназії, подорожі за кордон, успіхи на танцях, підготовку до турнірів і фестивалів. Відчував, що ця велика людина прагне почути й зрозуміти мене, бо дуже сильно любить. Колись вона сама відповідала на дзвінки, пізніше брала слухавку у своєї доньки, а потім, на жаль, зовсім перестала чути слабкий голос у телефоні.
Мене досі огортає теплий спокій, коли дивлюся на світлини, де прабабуся Женя у квітчастому халаті замріяно сидить на ґанку, помережаному золотою мозаїкою ласкавого літнього сонечка.
І сьогодні відчуваю на губах смак шовковиці, що росла за будинком прабабусі Жені. І нині бринить у моїй пам’яті її рідний лагідний голос. Вона була неймовірно, по-справжньому гарною навіть у 90 років. У дитинстві я створив серію малюнків про «королеву Євгенію і короля Віктора». Щиро хотів, щоб прабабуся і прадідусь жили вічно.
Серце прабабусі Жені не витримало російських обстрілів Маріуполя. Але її безсмертна любов продовжує зігрівати навіть тоді, коли навколо виють крижані вітри й падає байдужий холодний сніг.
РАДИСЛАВ ТИХИЙ
