П’яте грудня. Шаховий турнір у Львівській школі № 9. Наш добрий тренер і вчитель праці — Любомир Євгенович — уважно стежить за грою збірної гімназії. На перерві до мене та ще одного гравця підходить молода жінка — мама Меланії Волошинської, учасниці команди.
— Ви теж «наші»? Люблю вас! — і хапає нас в обійми.
З Любомиром Євгеновичем мені приємно спілкуватися досі. У школі він був не тільки чудовим наставником, а й надійним старшим другом, якого ми, учні, безмежно любили. Світлий чоловік не приховував справжнього лиця за штучними масками чи яскравими костюмами. Інколи сором’язливий, нерішучий, але водночас увічливий, сильний, доброзичливий, учитель завжди був готовий допомогти тому, хто цього потребував. Саме за духовну красу поважаю його найбільше.
Досі пам’ятаю випадок, коли після уроків не зміг знайти своєї парасолі в шкільному гардеробі, тому дуже засмутився, навіть сказав про це Любомирові Євгеновичу. Те, що зробив учитель, розчулило мене: він провів справжнє детективне розслідування, яке увінчалося успіхом. Як з’ясувалося, моєю парасолькою встигли пограти у футбол старшокласники, які «забили гол» аж за стінку з гачками для одягу. Чоловік насилу витяг мою злощасну парасолю звідти, а вже наступного дня радісно мені її повернув (чого я анітрохи не очікував) і сказав, що не потребує ніякої подяки, бо найкращою нагородою для людини є сама можливість робити добро.
Одного разу останній урок чомусь скасували, але я зовсім не хотів іти додому, як і Євген — мій однокласник і найкращий друг. Тому ми тихенько всілися в шкільній майстерні, де не було жодної живої душі, окрім Любомира Євгеновича, грали там у шахи, весело спілкувалися і насолоджувалися запахом дерев’яних фігур, поки вчитель спокійно заповнював якісь папери — мабуть, важливі та не дуже важливі документи, яких у нашому житті хоч греблю гати.
Майстерня була тим місцем, куди ми часто заходили, щоб розповісти про свої радісні успіхи і тривожні невдачі, солодкі мрії і гіркі проблеми реальности, веселі ситуації на уроках і психологічно важкі миті. Ми знали, що тут нас вислухають, зрозуміють і підтримають. Любомир Євгенович ніколи не кричав, хоча моя поведінка не завжди була ідеальною: іноді я бував емоційним і різким у спілкуванні, але вчитель ставився до цього з розумінням і залізним спокоєм. Для мене цей чоловік і сьогодні є взірцем християнина, який не просто вірить у Бога, а показує свою любов до ближнього власними вчинками.
Любомир Євгенович також заохочував нас до участи в різних творчих заходах, які відбувалися в гімназії. Він допомагав боротися з невпевненістю і хвилюванням перед Шевченківським вечором і великим концертом, що був присвячений Українському Слову. Справді, мені вдавалося виступати без помилок і неприємностей. Бо знав, що серед глядачів є людина, яка вірить у мене.
Лагідні очі вчителя глибоко бачили біль іншого. Одного разу я став жертвою цькування однокласників. Про це було соромно говорити, тому уникав зустрічі з Любомиром Євгеновичем. Проте він сам знайшов мене, покликав і співчутливо запитав: «Чому ходиш сумний? Що сталося? Чи можу допомогти?» Я тоді подумав, що саме такі люди рятують світ, але роблять це тихо й скромно, без гучних заяв і верескливих оголошень.
Глибоко врізалася в пам’ять одна світлина з турніру, в якому я брав участь, коли був ще у восьмому класі. Знайшов її десь на фейсбуці. Фотограф спіймав невиразну, розмиту, легку постать замисленого вчителя, який проходив між столами учасників змагання. Я теж часто бачив Любомира Євгеновича в задумі. Це й не дивно, бо хто знає, скільки клопотів під сивими скронями немолодого чоловіка? Та він намагався не показувати своїх проблем. Навпаки: постійно випромінював світлу енергію, яка додавала учням віри й упевнености.
Ми йшли вдвох увечері після чергової шахової ліги, навколо згущувалися сутінки, накрапав прохолодний дощик, шурхотіли колеса машин і миготіли сірі постаті перехожих. А вчитель продовжував крокувати вперед — високий, стрункий, спокійний (поруч із ним нічого не страшно), щось розповідав, перемагав темряву великими впевненими кроками. І я вдячний Богові, що в моєму маленькому світі була і є така людина.
Кружляють холодні сніжинки, їх усе більше, вони затуманюють погляд, і мені інколи складно уявити знайому усмішку улюбленого вчителя. Однак насправді він досі тут, поруч: буває, упізнаємо один одного біля церкви у святкові дні. Минають роки, але старі друзі залишаються. На землі — тимчасово. У душі — назавжди.
