(уривок із нового твору)
– Не хочу більше на танці! Вони мені набридли, – заявив я мамі, повернувшись зі школи.
Інші хлопці грають у футбол, ходять на карате чи бокс…А я, десятирічний хлопець, у чорних балетках, чорних лосинах і білій футболці, виконую якісь дивні нудні вправи за жовто-коричневим станком або на старезному й брудному фітнес-килимку, що рветься на атоми.
Але є людина, заради якої я все-таки прийду на заняття й сьогодні, й завтра, і навіть наступного року. Вона. Моя партнерка. Найкраща й найгарніша у всьому світі. Завдяки цій дівчині танці для мене набули нового сенсу, недосяжного раніше.
Я познайомився з нею, коли повернувся на танці після вимушеної тривалої перерви (мені зробили складну операцію). Так стомився відчувати себе жертвою, в’язнем, полоненим лікарняної палати, понад усе прагнув бути здоровим і веселим! І вона подарувала мені шанс знову знайти себе в танцювальному колективі, але водночас стати сильнішим, сміливішим, дорослішим.
З нею було дуже легко танцювати, інші дівчата мені здавалися менш старанними, не такими цікавими. Вона швидко навчилася відчувати мене в танці, а я також завзято тренувався працювати в парі: поважати простір партнерки, не навалюватися на неї масою, уникати помилок, які завдають спільної шкоди.
Щоправда, існувала ще одна, дуже проста причина, чому з нею було так класно. Раніше я танцював у групі, де всі були приблизно на рік старші за мене, вищі, сильніші, тож це трохи втомлювало. Вона ж, навпаки, була трохи молодша, і поруч із нею я міг просто бути собою. Коли на репетиціях, на сцені та й у житті загалом тебе оточують свої люди, це має важливе значення, адже без друзів швидко втрачаєш мотивацію, світ навколо тебе стає нудним і тьмяним, немов холодний осінній день.
Вона володіла харизмою, класним почуттям гумору, дуже хорошими акторськими здібностями. Пам’ятаю її каштанове волосся, гарні, глибокі очі (у них віддзеркалювався великий, незбагненний світ), темні брови, рум’яні ланіти, неповторну грайливу усмішку, яка зачаровувала і хлопців на репетиціях, і глядачів під час концертів.
Коли виконував вправи за станком, то крадькома пробував поглянути на неї. Чому весела, чому сумна, чому тінь причаїлася в очах? Невже хтось образив?
Утім, я був страшенно сором’язливий. Боявся спілкування з дівчатами, не знав, як почати, як підійти, про що запитати. І мені завжди було дуже приємно, коли вона казала мені принаймні кілька слів: «А де мій партнер? Коли ти встиг одягнути костюм? Радіку, ходи до нас!»
…
