У свій час я дуже “заздрила” людям, які мали талант до чогось і наполегливо розвивалися в цьому; особливо це проявлялося під час буму американських фільмів про спортивні змагання: Досягти Успіху 2000, Принцеса Льоду 2005, Бунтарка 2006. Були вони, такі кльові, наполеглеві, амбітні, що отримали нагороди в кінці фільму, а була я. Навіть якщо мені щось тоді подобалося, я швидко втрачала інтерес до цього й особливо не поглиблювалася.
Якось, розглядаючи іноземні журнали, які мама у свій час привезла з-за кордону, мені захотілося перемальовувати моделей в одязі. Я перемальовувала кожну сторінку та додавала щось своє. Десь на комірці візерунки, на краватці “коштовні” камені, на брюках додаткові стрілки. Мені запропонували розвивати навички та піти до художньої школи. На той час це звучало логічно та цікаво, тому, незважаючи на достатньо далеке розташування художньої школи від дому, я була готова ходити регулярно. Перше заняття: я з ентузіазмом вирушаю до класу з усім необхідним інструментарієм та готова підкоряти пустий аркуш. Ніякого роз’яснення, ніякої теорії, одразу за роботу — намалювати натюрморт з двох яблук та однієї груші на серветці. Хм… ну, в принципі, якщо так потрібно, то давайте.
Всі дві години уроку я пихтіла над формою, тінями, деталями й під кінець урочисто передала свою роботу вчителю. На наступний день сподівалась отримати якийсь відгук чи хоча б зауваження, однак у відповідь — тиша; нам нічого не пояснили, навіть очікуваної теорії також не зачитали, тільки всадили за той же стілець й попросили намалювати той самий натюрморт — два яблука та одна груша на серветці.
Чи то вони тестували посидючість, чи то терпимість — я не знаю, однак не стала сперечатися та прийнялася за малювання, правда, вже з трохи меншим ентузіазмом, ніж у перший раз. Хоча ситуацією я не була задоволена, свою роботу старалася виконувати добре, наскільки це було можливо. Після фрази “через 5 хвилин закінчуємо” я зробила останні штрихи, поклала олівець на виступ мольберту, пройшлася пальцями по аркушу, без зусиль відшкребла скотч по кутах, спокійно підвелася з табурета, дочекалася, поки усі інші студенти вийдуть, та направилася до вчителя. Вона забрала малюнок з моїх рук, ліниво посміхнулася та нічого не сказала, закрила течку з усіма роботами. “На сьогодні закінчили. Гарного вечора.”
“Гарного вечора? І це все? Невже вона не повинна була розповісти про минулу роботу? Чи розповісти, як покращити мою нинішню? Чи, чи, чи хоча б щось?” Запитувала я себе, хоча так і не запитала її.
На наступний урок було те саме: ми прийшли, нас розсадили по наших місцях, роздали аркуші та сказали малювати той самий натюрморт — два яблука та одна груша на серветці, хоча насправді вони були трохи втомлені за останні декілька днів.
Не знаю, чому тоді не спитала про її метод, не знаю, чому всі інші теж мовчали, не знаю, у чому був урок, але продовжувати я не захотіла.
Коли всі інші студенти торкнулися олівцями своїх аркушів, мій торкнувся дерев’яної підставки мольберту. Я мовчки встала, взяла свою сумку та без коментарів пішла. Не впевнена, що хтось намагався довідатися, куди я, надовго та чи чекати мене наступного разу, але після трьох цих “уроків” до художньої школи я так і не захотіла повернутися. Ні до школи, ні до малювання. Не скажу, що цей досвід був настільки травматичним для мене, але присмак задоволення від процесу, який заіскрився, коли я перемальовувала журнали, після цього натюрморту таки зменшився.
Повернулась я до малювання вже, мабуть, років через десять, коли випустилась з університету та вже почала працювати в айтішці. Для мене це було “багате” хобі.
Я купила собі великий дерев’яний мольберт та встановила його на балконі так, щоб можна було дивитися і на вид з вікна і на екран комп’ютера. Накупила різнокольорових олійних фарб, пензликів та навіть декілька полотен різного розміру, але побільше середніх та великих, бо перед вами вільний художник, у якого натхнення потребує великого простору.
Пам'ятаю вечір п’ятниці: після тяжкого насиченого робочого тижня я вирішила зайти у винний магазин недалеко від дому та купити собі напівсолодкого білого. З цим надбанням я повернулася додому та прийнялася організовувати свій заслужений відпочинок, який в більшості колах називався б “вечір одинокої та самотньої”, а для мене це був час, коли була Я та те, що мені було цікаво.
У колонках зазвучала гучно підбірка групи E Nomine. Я вбрана у “шовковий” халат після гарячого душу, в одній руці тримаю переливальне прохолодне біле вино, а в іншій — пензель. Настрій був створити щось, що передасть мій трохи сп’янілий піднесений стан.
Моя перша картина за десятиліття несанкціонованого протесту виглядала…цікаво та дійсно піднесено. Я намалювала ангела зі спини — дівчину з золотавим волоссям, білими крилами, спадаючою сукнею додолу, яскравим сяйвом навколо та чітким німбом над головою, яка крокувала в ліс. Не впевнена, що то був ліс, але фон був у різних відтінках зеленого, тому представимо, що то щось природне та казкове.
В мене не залишилося цієї картини у наявності. Я подарувала її на день народження одній добрій подрузі, але досі пам’ятаю, як я з цікавістю та дивом роздивлялася кожен мазок пензля наступного ранку, бо сонечко падало на картину так, що те намальоване сяйво на картині перетворилося на реальне. Потім я знову не поверталася до малювання ще декілька років.
Багато художників малювали свої картини десятиліттями, а в мене навпаки. Малювала декілька годин, а потім не чіпала пензля роками.
Хоча коли я переїхала до нової квартири, в мене з’явилося більше простору, тому кількість моїх творчих вечорів також збільшилася. Я тоді почала малювати не тільки на полотнах, а й на стінах. Мабуть, саме це мене трохи підтримувало під час професійної кризи. У той час я навіть пішла на художні курси. Він був невеличкий за тривалістю та доволі насичений за програмою. Там і теорію виклали, й літературу надали, й практика була сбалансована, а в кінці кожного уроку фідбек; я б сказала, що цей курс прям закрив мою травму дитинства ;)
Дуже прямо великий період творчості припав в мене на мою еміграцію в Англію. Я познайомилась з вчителькою англійської мови в центрі допомоги біженцям, яка викладала там декілька разів на тиждень для українців. Дуже неймовірна жінка з привабливою харизмою. Одного дня ми розмовляли групою про свої уподобання та хобі, та я проговорила декілька слів про свою любов до живопису та рідкісних напливів натхнення. На мою щирість вона запропонувала мені прийти до неї в гості, бо їй є чим зі мною поділитися. Тож на найближчі вихідні я з ентузіазмом планувала свій візит.
Творчу людину видно з порогу? Щоб ви розуміли — тільки в неї з усієї околиці були двері яскраво-жовтого кольору, а на деревах розвішані жовто-блакитні прапорці, що весело мерехтіли на вітрі, вітаючи кожного перехожого.
Трьохповерховий дім, і на всіх стінах з першого до третього поверху висіли картини. Це були її картини, її чоловіка, їхніх знайомих та студентів. Ще й так вишло, що лише декілька років тому вона облаштувала на третьому поверсі собі майстерню. Вона запропонувала мені приходити раз на тиждень, аби мати змогу займатися своїм хобі: “Це буде твій творчий куточок”. Іноді ми малювали разом, але кожен своє; іноді вона займалася своїми хатніми справами, а я могла проводити час у своє задоволення; а іноді вона рекомендувала щось мені, базуючись на матеріалах, які в неї були, а сама сиділа спокійненько, читала книжку поряд на дивані. Ми розмовляли на різні теми: вона розповідала про своє життя, а я про своє. Я дуже вдячна їй, що вона запропонувала мені таку можливість. Окрім того, що в мене з того часу залишилося декілька робіт різних матеріалів та стилів, я спробувала й акрил, олію, акварель, пастель, олівці. Також це мені дуже допомогло адаптуватися в чужій країні. Ми ходили на декілька виставок. Мене познайомили з місцевими митцями, майстрами та творчими людьми — я отримала неоціненний багаж спогадів, знань та цінностей.
Зрозуміла, що здібності не повинні прирівнюватися до таланту, вміння до хисту, а хобі до призначення у житті. Ми можемо займатися речами тільки заради задоволення, розділення почуттів та збереження моменту. Творчість — це наша можливість ТВОРИТИ у цьому житті.
Можливо, я не маю таланту в мистецтві та великим художником мене не назвеш, але у моменти, коли мені це конче буде потрібно, чи просто дуже захочеться, пензля до рук візьму без сумніву. Й вам рекомендую.
На зв’язку була Надія, яка поряд ♥ Ще побачимося!
© 2026 Надія Скалянчук. Усі права захищено.
