Мій перший довгочит: про що мені писати? Поміркувала й вирішила, що спершу краще оговорити мовне питання.
Я все життя розмовляла російською, точніше, це була якась помісь, але й суржиком це не назву. Мати розмовляла російською, вітчим українською, далекі родичі навіть іспанською… А в школі, в школі ситуація була доволі плачевною.
Десь в середніх класах нас планували розпроділити по двох напрямах: гуманітарному та математичному. Критеріями були побажання самих школярів та оцінки з ряду дисциплін. Мені подобалися математика, інформатика та фізика. Мала вище середнього рівня успішності в кожному предметі, тож обрала математичний напрямок. Однак все сталося не як гадалося. Клас гуманітаріїв набрали без проблем, а ось з математикою у багатьох однокласників якось не складалося — ні за бажанням, ні за оцінками. Тому було сформовано “універсальний” клас, де усі предмети були нібито розподілені збалансовано й не потребувалося поглиблення в щось конкретне.
В теорії, мабуть, було б ідеально, на практиці вийшло так собі.
По-перше, класним керівником нашого класу була вчителька російської мови та літератури, тому на уроках львину долю часу ми вирішували організаційні питання та питання успішності учнів.
Але, по-друге, викладали кожен предмет в більшості російською, ну, окрім історії України, української мови та літератури.
Однак, по-третє, в мене були складні відносини з вчителькою української мови та літератури. Я її боялася. Так-так, саме боялася. Вона була така сурова та владна (мені тоді так здавалося), що кожен раз, коли вона мене визивала з місця, моє серце колотилося як скажене.
Одного разу, коли вона тільки почала вести уроки в нашому класі, на уроці літератури нам було завдання вивчити вірш та розказати його напам’ять перед класом. Пам’ятаю, як зараз — сиджу спокійно, щепчу його собі під ніс, повторюю, аби розказати душевно та з інтонацією. Йдемо по списку. Розумію, що наступна буде вже моя черга. Називає моє ім’я. Я встаю, починаю розповідати. Переводжу очі на неї й застигаю. Погляд її був пронизливий, брови насуплені так, що між ними з’явилася зморшка. Губи були у яскраво помаранчивій помаді з легким карамелевим відтінком, однак кутки були опущеними чи то часом, чи їй дійсно не подобалося те, що вона чує. В мене настільки заповнилася емоціями грудна клітина, що з очей побігли сльози, сироти повиступали на шкірі, й останні рядки вірша я відтараторила в одну мить. На останній фразі поповзла під парту, бо ноги вже не тримали. Тоді мені здалося, що в очах потемніло, й ще трохи, й я від’їду, але думаю, що від хвилювання я їх сама заплющила. Цей епізод мені так врізався в пам’ять, що зараз навіть не розумію, як після цього інциденту взагалі щось ще відповідала біля дошки чи докладала напам’ять.
Це я до того, що на момент вступу до університету результати мого ЗНО з української мови та літератури залишали бажати кращого. По факту, як не сумно це визнавати, я вийшла безграмотною на усіх трьох мовах, які вивчала в школі: російська, українська та англійська.
Переїзд до Одеси та студенські роки цього факту не поліпшили. Залишалися ті самі обставини — викладали двома мовами, але привілейовано російською, підручники російською, практика російською, оточення було також російськомовне. Потім робота й ситуація не змінилися. Тому якщо копнути глибше, то ймовірність, що я у своєму житті та багато інших дітей мого покоління заговорили б українською в обставинах, в яких ми зростали, з кожним спогадом рухається до нуля.
Пробудила мене вивчати українську поглиблено — спроба вивчити іншу мову. Трохи більше ніж десять років тому мене затягнуло до корейської хвилі. Музика, дорами, шоу, косметика. Тож надихнувшись ідеєю поїхати до Сеула, я почала вивчати корейську. Саме тоді я натрапила на одну блогерку в Ютубі, яка розповідала про свій досвід вивчення мови та адаптації в іншій країні. Вона поділилася думкою, яка змусила мене дуже глибоко поміркувати про роль мови в суспільстві та в моєму житті.
Процитувати зараз не зможу, але звучало воно десь так:
Для того, щоб вивчити іншу мову, ти можеш спробувати зубрити, але ця стратегія може в ліпшому випадку затягнутися, в гіршому — невигоріти. Найкраща ідея — це її зрозуміти. Кожна мова має свою ідентичність: починаючи її вивчати/розмовляти, ти її приміряєш, переносиш та дивишся на себе з її кута зору. Ти копаєшся в історії, розумієш, як вона будувалася, що на неї вплинуло, з чого вона складається. Коли ти починаєш нею спілкуватися, в тебе міняються поведінка, інтонація, жестикулювання, навіть постава. Ти стаєш трохи іншою людиною.
І це ж правда.
Коли ти чуєш італійську мову, які в тебе асоціації? Чи французької? Чи німецької? Можна перераховувати й далі, але сподіваюсь, основну думку ви зловили. Ці “Мама Мія”, “Бунжур”, “Хендехох”, які для нас — стереотипні фразочки при зустрічі з іноземцями, — це коди ідентичності мови, культури, національності, які частково мігрують між кордонами.
Думку я цю виношувала довго, але нічого не робила. Ну типу, читала новини, можливо, дивилась якихось блогерів, розбиралась з “дорослою” бюрократією, намагалась спілкуватися зі знайомими. Одного разу мені сказали, що я дуже гарно спілкуюся українською. Я прямо здивувалася, але приємно здивувалася. Сказали, що говорю ніжно та дружелюбно. Ці слова всколихнули в пам’яті минулі роздуми, й я почала приділяти вивченню трохи більше часу. Щоб ви розуміли, я прямо заново почала читати правила написання та вимови (не знаю, наскільки це допомогло, але що є, то є).
Й вже після початку повномасштабної я вирішую вести Інстаграм українською. Автоматично підтягнулися Фейсбук та Ютуб. Тож зараз у більшості моїх соціальних мереж контент українською та англійською мовами.
Чесно кажучи, супротив був як з моєї сторони, бо це нібито було кардинальне рішення, так і зі сторони оточення. Однак найголовніше, що мене підтримали мама, вона зі мною ще практикувала, та інші близькі люди.
Я все ще спілкуюся в 30–40 відсотках російською, бо, хоча генетичний тест на походження я не робила, знаю, що пів генеалогічного дерева мене з уральської землі, тому відмовлятися від частини себе не задумувалася. Але друга половина — з Одеської, Харківської та Вінницької областей, тому в інших 50–60 відсотках українська — моя основна любов (10 відсотків для англійської, корейської, іспанської та запланованої тайської). Це все є складовою моєї ідентичності, й крамсати себе на шматки немає сенсу.
В мене є друзі, які народилися тут, але сім’я емігрувала в Україну ще за радянських часів. Ця людина знає 5 мов, двома спілкується з родичами поза кордоном, двома іншими — з родичами в Україні, з друзями та в суспільстві. Як на мене, чим більше ти знаєш мов, тим краще. Це розширює твій світогляд, твоє розуміння себе всередині та зовні. Про професійні, кар’єрні та фінансові можливості я взагалі мовчу.
Моя основна мовна позиція — спілкуватися ти можеш якою хочеш мовою, але знати мову країни, в якій ти живеш, — НЕ опція, а обов'язок.
Саме тому я не розумію людей, які відмовляються вивчати українську, критикують її та відстоюють думку, що якісь міста були “завжди” російськомовні.
“Завжди” взагалі спірне поняття. Нема нічого постійнішого, аніж мінливість.
Завершуючи свій довгочиток, поділюся своєю ціллю — хочу покращити свою українську мову в спілкуванні та в письмі, аби поширювати її в своєму оточенні й поза ним. Тому якщо ви побачите кальку чи неправильний переклад, обов’язково пишіть в коментарях — я буду дуже вдячна. Також діліться своєю історією та думкою.
На зв’язку була Надія, яка поряд ♥ ще побачимося!
© 2026 Надія Скалянчук. Усі права захищено.
