Автор: Атанас Раздолов (1872-1931) – македонський революціонер, письменник, активіст Внутрішньої македонсько-одринської революційної організації, громадський діяч та поет. Був прибічником соціалістичних та анархічних поглядів. Співпрацював з відомим македонським діячем Гоце Делчевим, завдяки якому Раздолов став одним з ідеологів ВМОРО.
Переклав: Monsieur Rin
Уточнення: Переклад був зроблений через Гугл-перекладач, бо я не володію болгарською, однак сподіваюсь, що сенс переданий максимально точно. В праці присутні ліворадикальні ідеї, імена ідеологів комунізму та анархізму, а також позитивна оцінка їх діяльності, що я НЕ ПОДІЛЯЮ та НЕ СХВАЛЮЮ, але усе вищезгадане присутнє тут, оскільки це частина світогляду автора брошури, але НЕ МОГО. Дякую за розуміння.
Що ми пережили і що треба пережити
«…Нас чекають два шляхи: або федеративна балканська республіка, або доля Польщі…»
Пише А. Раздолов, колишній македонський революціонер
Пройшло вже 2 роки з тих пір, як на голову давньої мучениці Македонії звалились криваві події, що вплинули й на решту балканських народів. Ці події вивчаються істориками й дипломатами, за ними спостерігають народні маси, які жахаються страшними кадрами, знятими на плівку й показаними в численних кінотеатрах. Знадобляться цілі роки, щоб загоїти глибокі рани, завдані тією війною. Як народи-переможці, так й переможені народи продовжують стогнати від нанесених ран, не припиняючи відстрілюватись від ворогів, вони корчуться від ударів, проклинаючи свою долю-мачуху.
Балканська війна, яка була спочатку оголошена проти Туреччини в ім'я вільної Македонії, закінчилась в ім'я того, хто перший зможе її поневолити. Македонія прагнула вільного життя, рівності перед законом, аби самостійно вирішувати свою долю. Саме за ці ідеали вона провадила багаторічну й криваву боротьбу зі своїм віковим загарбником – турком. І ця боротьба дала свої плоди. Притиснутий до стінки «червоний володар» не міг не поступитися народним вимогам. Саме через тиск революційної боротьби султан був змушений дати амністію засудженим активістам. Боротьба тривала доти, поки у ситуацію не вмішались європейці, і окрім того, спротив спричинив проголошення «хуріят байрам» (пер. з тур. як «свято свободи» – прим. пер.) – турецької молодотурецької конституції. Старий монархічний режим щодня хитався усе сильніше, а дух нового часу з новими ідеями ширились серед народних мас. Усі дороги вели нас до автономної Македонії, до втілення в життя гасла «Македонія для македонців», що означає рівноправність усіх громадян, які матимуть право вільно розпоряджатися своїм життям, тобто коли кожен є тим, ким він народився, коли тебе серб силоміць не робить сербом, грек – греком, болгарин – болгарином та волох – волохом.
Борці, що плекали цей ідеал, були великодушними воїнами, народними героями, апостолами свободи, лицарями справедливості, служителями правди. Але, на жаль, вони зазнали поразки! І не від рук турецької влади, а сусідів, ненажерливих завойовників, які під фальшивими прапорами визволення стали ненаситними бандитами, осквернивши усе святе, зневажаючи усе чесне й бруднячи усе чисте та непорочне. Ще наші діди чули від прадідів, що ще прийде час, коли ми будемо плакати за «червоним господарем», тобто за турком. І цей час настав. Вже навіть турецьке ярмо виглядає більш стерпним, аніж влада нових загарбників. Зустріньте будь-якого подорожнього, який із зітханням покидає батьківський дім, який з жалем, похиливши голову, прямує до близьких й далеких країн; зупиніть його та спитайте про становище при новій владі. Він вам відповість відомими прислів'ями: «Ми шукали роги, але залишились без вух»; «Ми відпустили хвіст ящірки, а вхопили зміїний»; «Ми давно цього позбулися, влетіли в повний чи пустий кошик Туреччини, мед – визволителям, а нам – жало». Таким чином народ коротко та ясно говорить про те, що бачить, бо це гола правда.
Ці вислови належать не македонській інтелігенції, а македонському неписьменному народу, який так розказує про своє пригнічене становище – чисто джендемське становище*, де пекельні демони прикриваються добрим християнським ім'ям. Це таке велике знущання над величчю християнського Бога, який хоче, щоб ми прощали навіть своїм ворогам, однак ті виривають очі своїм ближнім!
*Джендем – це річка, яка протікає в горах Стара Планіна (Болгарія) й спадає у водопад близько 80 метрів. Ймовірно, що тут порівняння з Джендемом має синонімічне значення до якоїсь великої складності або тяжкості.
Нема необхідності детально описувати ситуацію в країні. Хто ще не знає, якими квітучими були міста та села до війни, й що тепер в них навіть собаки не гавкають, півні не кукурікають, коти не бігають, та й загалом не чути ніякого гомону?... Велика несправедливість, вчинена лідерами країн щодо народів Балканського півострова, відома навіть дітям. Про Македонію македонцю варто лиш сказати: «Хотіли сіна та соломи, а отримали терен».
«Хто ж знав, що саме так завершиться це кровопролиття? Хто ж міг передбачити те зло, яке сколихнуло Балканський півострів сильніше, ніж усі землетруси разом узяті?» Ще зовсім недавно, за кілька місяців до катастрофи, винуватці великого злочину готували зброю один проти одного. А зараз вони шукають один одного посеред білого дня, блукаючи з ліхтарями.
Справжні революціонери, які поклали свої голови на вівтар свободи й справедливості, передбачили ці жахіття, дивлячись майбутньому злу прямо у вічі. Однак не було тих, хто міг би їх почути й зрозуміти, тому усе було овіяно вітром й туманом. Усі тепер шукають винних, шукаючи по суті самих себе. Але, як вже було сказано, імена винуватців давно відомі. Якщо прослідкувати недавнє минуле македонсько-одринських організацій (маються на увазі самостійницьке ВМОРО й проболгарське ВМОК, які протистояли між собою – прим. пер.), то можна помітити, якою запеклою було їх протистояння, і ви побачите, що саме внутрішня організація (ВМОРО – прим. пер.) хоробро стоїть проти нинішніх та майбутніх губителів Македонії та усього півострову, дивлячись їм прямо в обличчя.
Тисячі вбивств членів внутрішньої організації людьми із зовнішніх організацій і навпаки – це не була якась «забавка» чи «насолода для південних хижаків». Це була запекла боротьба визволителів із завойовниками. Тобто між людьми волі, незалежності, й тими, хто лише хотів змінити одного пана на іншого – з нехрещеного на хрещеного, з Алії на Іллю – один тягар на інший, одне зло на гірше зло, – в народі не дарма кажуть: «Голодна воша в новій сорочці кусається сильніше».
Борці за вільну автономну Македонію, за Македонію для македонців, незалежно від своїх переконань, віри та етнічного походження, довго трималися у протистоянні з одним внутрішнім та п'ятьма зовнішніми ворогами. Їм доводилося навіть завдавати ударів по своїм товаришам, які ставали знаряддям в руках зовнішнього загарбника. І до цієї боротьби Європа ставилась вельми прихильно, аплодуючи нам. Організація була прекрасною через свої харизму та революційність. Апостоли проповідували рівність як словом, так й ділом. Усе від рабів й для рабів – ними, для них й через них.
І ми були глядачами, небайдужими чи навіть співучасниками їхньої справи – боротьби, їхньої мети – свободи, та їхніх методів: кулі, кинджали та бомби, які призначались кожному, хто служить завойовницьким намірам ззовні. Агентів, яких надсилали Софія, Белград, Бухарест й Афіни задля пропаганди різних завойовницьких прагнень, вважали шпигунами й карали їх, як шпигунів. Такою була задача македонсько-одринських бійців-революціонерів, яким довелося навести свої револьвери та гармати проти 5-6 різних, однаково небезпечних для Македонії, ворогів. Разом з тим завойовницькі уряди держав не покинули своїх намірів. А організація, втомлена й понура, вже маючи ознаки слабкості, впала. Але вона не зганьбила своїх знамен. Вона й зараз може їх здійняти з усією гордістю та гідністю. А її вороги, заплямовані ганебною брехнею, обманом та зрадою, вже опльовані – і вони врешті-решт зігниють.
Організація, яка виховала та послала на молоду смерть тисячі найкращих поборників свободи й справедливості, роками марно намагалась усім довести, що порятунок Македонії полягає в її автономному статусі. Різні королі та царі, а також їхні лакеї у високих циліндрах – «товсті гаманці», найменше, про що хотіли чути, так це про автономне управління. Кожен з них хотів піднести свою велич над підкореною Македонією.
І ось саме тоді, коли Македонія стояла на порозі отримання порятунку у вигляді автономії, коли Туреччина щодня була змушена крокувати на зустріч рівності в управлінні країною, тут же збіглась зграя тварин в людській подобі з коронами на головах.
Ця зграя під назвою «Балканський союз» перевернула усе з ніг на голову – потопила півострів у крові, всіяла усе людськими трупами, одягнув його у вдовий одяг, а Македонія, розтерзана, зґвалтована й пограбована, стала новою мученицею для нових панів, нових садистів, «культурних» поневолювачів. Окрім мук й горя, Македонії нічого іншого не дали, навіть було стерто її прекрасне відвічне ім'я – тепер вона називається за іменами своїх грабіжників: «Нова Сербія», «Нова Греція», «Нова Болгарія» – усе нове, й кайдани теж нові. Як тільки її вирвали з пащі одного звіра, її стали роздирати аж декілька. Звісно, цей нелюдський злочин був здійснений не в один момент. Балканський півострів покрився більш ніж мільйоном свіжих могил – й усе це лише для вдоволення амбіцій 4-5 королівських престолів, для 4-5 божевільних правителів, для 4-5 царств пітьми, «підлості, розпусти й смутку». Ці 4-5 династій, стадо вовків на Балканському півострові, і являються єдиними винуватцями усього того зла, яке спіткало навколишні народи.
Македонці більше не обтяжені агарянським ярмом, але тепер їх роздирають готи-християни, православні гуни, слов'яни-каржалії, яничари та культурні грабіжники, і дуже цікаво, що вони робитимуть в майбутньому? Складуть зброю, змирившись з новим положенням речей, «з поля на бур'ян» чи почнуть знімати свої нові рабські кайдани, важчі й міцніші за минулі?
Я вважаю і глибоко переконаний, що такий народ, як македонці, що виник й живе в постійній боротьбі, не покориться своїй долі так легко. Я переконаний, що нове рабство породить нових борців, і закипить нова боротьба, з новими засобами, з новими знаменами й навіть новими ідеалами: Балкани для балканських народів, без царських, королівських чи князівських династій – найбільших мерзотників півострова. Бо доки на Балканах стоятимуть високі царські й королівські трони, балканські народи не бачитимуть світла, а прокинуться знову обдуреними й натравленими проти своїх сусідів, щоб потім мучити й вбивати один одного.
Отже, народам Балкан залишається два варіант відносин: «або мир, або сокира». Якщо шукати миру, то він неможливий з огляду на існування балканських династій, кожна з яких будує себе за рахунок інших. Від цього тутешні народи вдягнули траурне вбрання. Якщо ж вони виберуть сокиру, яка перебуває не в їх руках, то на півострів чекає доля Македонії, себто розтерзання великими звірями, що йменуються великими державами. Нехай кожен думає собі те, що він вважає за краще. Але в будь-якому разі Балканський півострів стоїть на доленосному роздоріжжі: або йому судиться стати балканською республікою на зразок Америки, або його спіткає доля пограбованої та стертої з історії Польщі.
Тільки з постанням балканської республіки переможе єдність та велич усіх тутешніх народів. Інакше Вардар завжди нестиме із собою людські трупи, кров та сльози, а хвилі Мариці навіки будуть скривавлені.
Вперед, бійці! Хай вас не бентежать дорікання та крики від дурних патріотів-царепоклонників. Борці, які несуть радикальні ідеї – це великі люди своїх народів. Великий руйнівник Бакунін є гордістю для слов'ян, а Карл Маркс – для німців, Васо Пелагич – для Сербії, Ботев – для Болгарії. І усі вони – за людство.
Отже, ідеальний порядок існує лише в садах, а тиша тільки на кладовищах. А там, де живуть люди, треба за всяку ціну зруйнувати порядок й тишу в ім'я вільного життя – народної республіки.
Хай живе революція! Геть династії!
Джерело: А. Раздолов. Бѫдащето на Балканския полуостров (у списку зовнішніх посилань буде лінк на саму брошуру; на жаль, безпосередньо з сайту не вдалося взяти посилання через проблему конфіденційності сторінки)
