Двоє злодюжок вешталися селом, що розкинулось попід горою, яка ще за язичницьких часів була знана як місце, відмічене богами. Наразі ж поблизу її підніжжя було побудовано християнський скит, де монахи, користуючись привілеями Короля у вигляді монополії на виробництво сивухи, варили горіхове пиво. Місцеві ж їм, власне, в цьому допомагали.
Ви, мабуть, зрозуміли, що горіхових дерев тут було багатенько, тож вкрасти міх-другий врожаїв особливо складно не було. Особливо для таких досвідчених грабіжників, як Гога з Карлом. Спочатку вони пройшлися по селищу, питаючись, де й у кого можна горіхів купити. Звісно ж, на виробництві кожна крихта сировини має значення, тож ніхто й нічого їм не продав, та вони завдяки цій хитрощі не тільки дізналися місця складування горіхів, а й змогли визначити найбагатші хати для подальшого пограбування.
Та горішки ці були не прості. Ні, золотими вони не були, але благословенними язичницькими богами, яких католики демонами обзивали - можливо. Так, чи інак, а факт залишався фактом: попоївши горішків, дещо перемінилось. Монастир став виглядати інакше. Самі хати в селі стали виглядати так само заможно, як і монастир, який також змінив свій вигляд, бо кам'яна захисна стіна зникла, змінившись натомість акуратним кованим тином. Всі люди були одягнені в якісний одяг, головна дорога з ґрунтової, ущільненої дерев'яними колесами возів, що розвозили горіхове пиво по монастирям, перетворилася на темно-сіру, шаршаву, та дуже щільну. Чи то були просто марення, чи то горіхи виявились отруйними, чи то їх щось кудись перемістило, злодії не знали.
- Нас кудись занесло. - мовив Карл, поринаючи в свої думки щодо скоєного, адже, можливо, то Бог їх покарав за їхнє розбійницьке злочинне життя?
- Так. Треба вибиратися звідси, але ж не пішки. - погодився Гога. І дійсно: не на собі ж їм горіхи нести, чи не так?
Озирнувшись довкола, вони побачили поблизу тину віслюка. Вирішивши вкрасти його, як настануть сутінки, обоє заховались, продовжуючи спостерігати за середовищем, яке дивувало їх все більше й більше. Замість коней, запряжених у вози, вони бачили карети з металу, що рухались самі по собі, замість працюючих на городах селян - заможних людей, що жарили м'ясо й відпочивали. Замість смолоскипів - скляні колби, що світилися в темряві, а замість злиднів та нужденності - багатство, розкіш та щастя.
Та натуру складно переломити. Дочекавшись, як звечоріє, обоє підійшли, крадучись, до віслюка, що його отець Теодор лишив пастись. Той гуляв без пастуха, бо в цьому світі нікому не могло прийти й думки красти худобу, тим паче - в священника. Та, доки Гога намагався вкрасти лижучого його руки віслюка, Карл думав про істинні причини того, що сталося. На слова товариша, що намагався видаватися дотепним, відповідав незрозумілим бурмотінням, адже не погоджувався ані з тим, що віслюк - дурний, ані з тим, що їм судилося опинитися тут задля того, щоб його вкрасти. Карл думав про те, що їх таким чином покарано, відірвано від домівки, та закинуто бозна куди, де всі заможні й щасливі, а вони - нещасні, покриті віспою, волоцюги, що окрім двох мішків з горіхами та масляного ліхтарика нічого не мають за душею.
І дійсно. Як тільки Карл спробував потягнути за металеве кільце ошийника нещодавно вгодованого святим отцем віслюка, зі сторони Храму почувся гавкіт. Уява грабіжників одразу намалювала в їхній свідомості зграю мисливських собак, які розривають їхні тіла, розкидаючи довкола горіхи.
- Ходу, Карле, ходу! - вигукнув експресивний Гога, відпускаючи віслюка й пускаючись разом зі своїм напарником навтьоки. Біжучи, Карл спіткнувся об гарбуза з вирізаними на ньому невідомо для чого очиськами, болячи вдарившись об асфальт, та незнання цього слова не завадило його шкірі стесатись об поверхню дороги, а цівці крові - почати витікати. Підхопившись, злодюжка продовжив утечу.
Так, присвічуючи собі масляним ліхтариком, двійка випадкових мандрівників у часі дісталися лісової стежини, на початку якої лишили свої міхи з горіхами. Червоний стовп із зображенням з Євангелія повідомляв про початок хресної дороги. Можливо, це - шлях додому?...
