Яке воно нове українське фентезі про підлітків, духів, вибір і відповідальність?
Говорили з Юлією Баткіліною про її книжку «У плавнях трохи туману», яка ось-ось з’явиться у READBERRY.
Про світ Почай-ріки, де є духи, тіні й підлітки, які дорослішають під тиском очікувань. Про сумніви, які щодня нагадують про себе. Про те, як знайти шлях, коли нічого не зрозуміло, і як бути собою, навіть якщо ще не дуже знаєш, хто ти.
Читай інтерв’ю, аби більше дізнатися про авторку, її письменницький шлях та історію, яка варта твоєї уваги!
«Для тих, хто не знайомий із Юлією Баткіліною та вашою діяльністю: як би ви себе представили?»
У мене в Instagram написано «Казкарка з України», я десь так себе й відчуваю. Насправді що про мене сказати… і про діяльність. Я пишу історії, живу життя, мама маленької донечки, яка виховує її зараз за участі тата в телефоні, бо військові не можуть дуже багато часу присвячувати родині. І писання — мій спосіб триматися зокрема. Дивіться, це ідеально: і руки зайняті, і голова.
Про свій письменницький досвід та жанр, який ближчий до авторської душі
Я виросла на фантастиці. Мої батьки дуже її любили й у домі саме її було найбільше. Аж до того, що «Вінні-Пуха» я прочитала класі у восьмому, а в шість років у мене була «Туманність Андромеди» Єфремова, і я звідти так наїлася термінів, що вставляла їх до діла й не до діла.
Десь до старшої школи для мене було взагалі неясно, нащо існують твори, де немає фантастичної основи, чому це має бути цікаво читати. Проте зараз я людина радше всеїдна. Найбільше в історії мене приваблює власне історія, те, як вона розгортається, як зачіпає моє серце, як змінюються персонажі, розкриваються, ростуть, будують стосунки й роблять вибір. А буде там фантастичне припущення чи це пригоди сусідки, що поливає квіти біля вашого під’їзду — мені не так важливо, бо людина — і на Марсі, і не на Марсі — лишається людиною. Саме тому я так ставлюся до жанрів: ми часто під настрій обираємо, що читати, а я — що писати. Під настрій і як інструмент, який найкраще допоможе розкрити те, що я вигадала.
Але фентезі я особливо ніжно люблю. Воно було зі мною в похмурі часи мого життя в юності, і воно підтримує мене тепер. Мабуть, просто настав час до цього повернутися.
Про своє формування, як авторки
Читання в нас у домі будувалося так: мені було дозволено брати книги, які я сама можу дістати з полиці. І десь так їх було розставлено: вище — те, що батьки й бабуся вважали не дитячим. Але я часом потай підставляла стілець. Звісно, мене сформували книги, і вони теж. Якщо ці книги називати… м-м-м… Я думаю, Толкін має десь у цьому списку бути на початку, ну бо це було перше фентезі, яке я прочитала. Урсула ле Ґвін і Андре Нортон — вони, крім іншого, мені нагадували, що і я теж зможу, якщо захочу. Це з дуже раннього.
Ще в мене був дід Слава, Броніслав, я навіть його іменем назву одного персонажа з другої частини, який постійно розповідав байки. Я була закохана в його оповідки. Він практично будь-який випадок із життя міг перетворити на драматичну історію, не лише свої байки із часів служби у флоті, а й будь-що загалом. Моїх письменницьких прагнень він не схвалював, але я думаю, він сприяв тому, що я закохалася в оповідання як мистецтво й насолоду.
Я ходила на літературні студії, коли була дитиною і студенткою. Найдовше — у харківську «Зав’язь» при спілці письменників. І, мабуть, саме там керівниця Ольга Тараненко дала мені найбільше знань, які я використовую донині. А якщо казати про місце, яке було «послухай і зроби все не так» — мабуть, це був «Контакт», була така літературна студія саме про фантастику.
Участь у рольових іграх — вона дуже сформувала мене як авторку пригодницьких історій. Ну бо я пробувала ганяти сюжети ще й так — і приблизно знаю до того ж, що таке спати на землі, розпалювати багаття тощо.
А так нас як авторів формує життя, подорожі, зустрічі, закоханості, це все просто треба ловити й осмислювати.
Про назву книги «У плавнях трохи туману»
Назву я обираю зазвичай довго, марудно, страждаючи: не люблю назви.
Колись я друзям скаржилася, що не можу вигадати назву, і ми нагенерували купу смішних ідей. «Двір паніки та істерики», «Срака, миска та колиска», «Пісня жаби й гадюки». Мій друг і один із консультантів до цієї книги Драго вигадав назву «Довбня, мотика і три ворожі патика» — я вважаю, шикарна назва, задля якої я просто мушу вигадати оповідання хоча б. Але вони всі не підходили.
Назва «У плавнях трохи туману» відсилає до початку книги, коли після магічної бурі на околиці селища, де мешкають персонажі, приходить густий туман і починається історія. Туманами зокрема владарює один із духів, що є в книзі, Драголюб, і він не дуже-то друг для героїв, але й не суто ворог, це такі дуже складні стосунки з потойбіччям.
Живи своє життя, але пам’ятай, що трохи туману — поруч.
Про момент створення світу Почай-ріки
Світ Почай-ріки народжується ще досі, бо ж попереду ще не одна книга. Але доля вигадки в ньому така: я дозволяю собі вигадувати майже все, але стараюся перевіряти ті факти, які можна перевірити, користуватися казками, користуватися якимись цікавими відомостями, які дають казки, історичні джерела, загалом мітологія, не лише наша, а й світова, бо все пов’язано між собою.
До речі, про мітологію: ви знали, що вочевидь деякі мітологічні персонажі можуть між мітологіями запозичуватися? Наприклад, шумерська Іннанна й акадська Іштар. За деякими теоріями її культ частково відбився на культі Афродіти в Греції, та й загалом вплив Іштар і такого давнього епосу зберігся навіть довго після початку християнізації світу. Тор може бути споріднений із Перуном, до речі, і такі є теорії, і загалом обидва, можливо, ідуть коренями в глибоке праіндоєвропейське минуле. Мені подобається цей колообіг, бо він сам по собі як сюжет. Я постаралася запозичити із цього головне: шлях бога чи духа може бути не остаточним, ми можемо упіймати його на якомусь етапі власного розвитку як персонажа.
Або от: у другій частині буде сцена ворожіння на баранячій кістці. У мене немає доказів, що цей обряд побутував у нас аж так рано, бо в мене дуже-дуже раннє середньовіччя, але задля нього я прочитала довгу монографію про залишки тюркського шаманізму у Великому Князівстві Литовському. Тобто щось я насмикала, щось вигадала, десь користувалася напрацюваннями друга, який захоплюється living history — оцим усім: як ткали тканину, чим її фарбувати тощо. Але насамперед я вигадую історію, дозволяю їй бути.
Моя уява тут на першому місці, усе інше — на другому. Тож, якщо ви фанат саме акуратності щодо історії, мабуть, вам треба не цю книгу.
Я дуже старалася бути трохи закльопочницею тут, але правда в тому, що я не закльопочниця, тож…
Про головного героя Зиму, сина вождя: чому саме він став центром історії і що було вкладено в його образ?
Головна причина, чому це саме він, поки що хай лишається таємницею, бо то буде мегаспойлер. Насправді в цій серії я задумувала одразу п’ятірку друзів таким способом, щоб вони були дуже різні за характерами. Хтось м’якший, хтось жорсткіший, хтось більш чутливий, хтось більш надійний. У них попереду довга дорога в доросле життя, і я хотіла, щоб вони мали змогу підтримувати одне одного, спиратися на свої сильні сторони й таким чином прикривати слабкі. Зима — син військового вождя, тобто такого, хто набуває повноважень саме в разі небезпеки, і батько чекає від нього багато, але, крім того, він просто хлопець, який потребує і подуркувати, і знайти себе в компанії підлітків. Чесно кажучи, я не пам’ятаю моменту, коли він із цього туману в плавнях виплив. Таке враження, що завжди тут був. Він шульга, відчуває потойбічний світ сильніше за інших, і попри суворе виховання його прагнення не суто такі, які схвалює його родина, але він рано відчув і відповідальність за своє оточення. Такий собі коктейль. Я йому дуже співчуваю і хочу, щоб у нього все було добре зрештою. Цей образ — образ людини, яка живе під сильним тиском, і під ним мусить не зрадити ні себе, ні інших, ні свої уявлення про світ.
Про теми, які були для авторки головними під час написання
Мабуть, тема пошуку справжнього шляху в умовах, коли ти не знаєш достатньо, коли тобі страшно.
Це, власне, схоже й на наше життя тепер: багато змін, про які ми не просили, багато страху, багато небезпек — і серед цього всього треба якось не загубити себе самих.
А якщо ти ще й підліток, тобі вдвічі важче. Чи просто ми всі в цьому світі, як підлітки, шукаємо шлях? Я думаю часом про це.
«В анонсах від видавництва було зазначено, що «У плавнях трохи туману» — це перша частина серії. Скільки планується ще книг і чи розпочалася робота над ними?»
От прямо зараз я пишу другу частину під назвою «Бог швидкої смерті». І трішки нотатки до третьої складаю. Буде щонайменше трилогія, але в принципі я навіть думала на більше частин, якщо я відчую, що можу продовжувати. Ідей у мене багато.
Про те, якою авторка бачить нішу українського фентезі сьогодні
Різноманітною. У нас потроху наростає все: від темного-темного фентезі до затишного з кавою і кардамоном, але все ще без повної втрати зв’язку з реальністю. Я маю сказати таке: зараз якось тяжію до читання наших авторів. Починаю братися за щось перекладне — і мені бракує чогось, не знаю, наче основи під ногами. Мабуть, зараз час говорити про себе, про нас, тут, удома.
Про те, яким має бути ідеальне фентезі на думку авторки
Для мене ідеальна історія в будь-якому жанрі — це історія, що більша за свій суто жанровий складник. Ми можемо читати «Аркан вовків» Павла Дерев’янка як прекрасну фентезійну історію, похмуру, з вовкулаками, боями на шаблях, потойбічними істотами, а можемо — як історію молодих чоловіків, які дорослішають і мусять брати на себе відповідальність у світі, де ти ніколи не маєш усієї інформації, не завжди ідеально собою володієш (знайомо, еге ж?), але мусиш обирати шлях і чинити правильно, або мати справу із наслідками. Історію боротьби між необхідністю врятувати світ своєю кров’ю і простими людськими бажаннями: кохання, визнання, щастя, затишку, бачити, як росте твоя дитина, чи віддати життя за її майбутнє, і тому не бути поруч із нею. Чи це не про багатьох і зараз?
Можна читати «Дітей вогненного часу» Катерини Пекур і Мії Марченко просто як історію вокзального потойбіччя і того, як із нього вибратися, якщо ти вже туди потрапив — але це ще й метафора для всієї нашої землі, яка бореться з ворогом, з того, як ми робимо все, аби встояти, тримаючись одне за одного. Це дуже терапевтична й цілюща книга, дуже болюча й дуже лікувальна водночас. Так, я тут рекомендую дві книги, які за останній час мене в нашому фентезі найбільше вразили й надихнули, якщо ви ще не читали, звісно. Ми маємо зараз робити все: давати простір для пропрацювання всього, що накопичується в нас, зцілювати, розважати й давати змогу відволіктися, підтримувати зміни й можливість подумати. Фентезі — це, з одного боку, наче розважальний жанр, у ньому багато віконець, у які можна на якийсь час втекти від реального світу, відволіктися на годинку, але, з іншого боку, усе, що пишуть про драконів — у підсумку виходить про людей. Про нас. Це такий кольоровий, яскравий, захопливий спосіб говорити з нами про нас, зазирати в темні закуточки своєї душі й давати їм світло й голос.
Про моменти сумнівів і як авторка із цим справляється?
Та я весь час сумніваюся, у мене це прямо розклад. Встати, доньку в садочок, попрацювати, дістатися до книги, засумніватися, знову засумніватися, сумніватися перед сном. Але робити. Навіть от зараз, коли відповідаю на ваші питання, моя спеціальна темна сутність каже: «Ну й кому та нащо це треба?» Ба більше, якщо ти почав писати в ті часи, коли я почала — тобто зі школи в дев’яності — ти мусив прожити багато стадій прийняття того, що нікому твої книги не здалися. Як і ти сам.
Але я маю велику потребу розповідати, випускати ці історії у світ. Тож я кажу цим настроям «не сьогодні».
Я загалом думаю, якщо я щось не роблю, то причини дві: або не хочу, або не можу. А якщо я можу й хочу, то треба просто щось робити з тарганами й писати далі.
Побажання читачам книг Юлії Баткіліної та авторам, які сумніваються
Бажаю, щоб ваші сумніви ніколи не були сильніші за вас, якщо вам щось справді потрібно зробити. Якщо казати про авторів — я думаю, роботи повно. У нас величезний простір, який було заповнено російськими й перекладеними російською книжками та іншим контентом. І треш потрібен, і щось дуже глибоке — усе, тут головне просто почати шлях. Я вам бажаю сил і рішучості для цього. Снаги довести почате до кінця, бо велика проза потребує великої посидючості. А читачам приємного читання. Якщо вам хоч трохи стане тепло від книги, я не дарма працювала.
Коректорки: Анна Ковбасенко та Ангеліна Іванченко.
Дизайнерка: Софія Віннік
Маєш цікавий матеріал про сучасну українську літературу та хочеш, аби його опублікували? Надсилай на пошту [email protected].
Популяризуймо сучукрліт разом!
