У сучасних дискусіях про події 1918 року часто можна почути твердження, нібито антигетьманське повстання стало прямою реакцією на проголошення Павлом Скоропадським Грамоти про федерацію та спільний антибільшовицький фронт. Ця версія десятиліттями кочувала з публіцистики в історичні праці, а згодом перетворилася на один із найпоширеніших міфів про падіння Української Держави.
Однак особливої ваги набуває той факт, що цей міф спростовував один із безпосередніх організаторів антигетьманського виступу — Микита Шаповал, провідний діяч українських есерів та член керівництва Українського Національного Союзу.
У своїй праці «Велика Революція й українська визвольна програма» (Прага, 1928) Шаповал прямо писав:
Звичайно українці, що не знають історії внутрішньої праці Українського Національного Союзу, пишуть і говорять так, що коли Скоропадський проголосив федерацію з Росією, то У.Н. Союз в той же день оповістив проти гетьманщини повстання. Виходить так, що коли-б Скоропадський не оповіщав федерації, то не було-б і повстання. Справді так не було.“
Далі Шаповал уточнює:
Я був дуже близько до джерела політики У.Н. Союзу, навіть більше: будучи членом президії У.Н. Союзу і головою комісії міжнародніх зносин, я працював з Винниченком, з яким ми удвох підготовляли повстання ще задовго до виступу. “
А на сторінці 123 тієї ж книги додає:
Коли пізніше, тай тепер, в пресі появляються замітки про те, що гетьман оповістив федерацію, а Петлюра підняв через це повстання, то ми лише юмористично усміхаємось: так пишеться історія! А робилась вона цілком інакше! “
Заколот був підготовлений заздалегідь
Ці свідчення мають особливу вагу, адже походять не від прихильника Гетьманату, а від одного з керівників антигетьманського табору. Шаповал фактично визнає: рішення про повалення Української Держави було ухвалене задовго до появи Грамоти від 14 листопада 1918 року.
Отже, популярна теза про те, що повстання було вимушеною відповіддю на «федеративний курс» Скоропадського, не витримує перевірки навіть свідченнями самих учасників заколоту.
Грамота стала не причиною виступу, а лише зручним політичним приводом — інструментом мобілізації прихильників і виправдання вже підготовленого перевороту.
Соціалістичний реванш замість державного будівництва
Антигетьманський рух очолювали переважно представники соціалістичних партій — українські есери та соціал-демократи. Саме ці сили домінували в Центральній Раді та після її краху прагнули повернути втрачену владу.
Водночас значна частина їхнього керівництва продовжувала жити революційними ілюзіями, розглядаючи більшовицьку Росію не лише як ворога, а й як можливого партнера для політичних домовленостей. Добре відомі переговори Винниченка з більшовицьким керівництвом, його спроби шукати компроміс із Москвою та віра в можливість порозуміння з Леніним.
На цьому тлі курс Скоропадського на створення єдиного антибільшовицького фронту становив серйозну загрозу для планів ліворадикальної опозиції. Успішна консолідація антибільшовицьких сил могла не лише позбавити її політичної ініціативи, а й остаточно зміцнити Українську Державу.
Наслідки, які коштували Україні незалежності
Повалення Гетьманату не принесло Україні ні стабільності, ні перемоги національної революції. Навпаки — воно відкрило двері новому етапу хаосу, внутрішньої боротьби та воєнної катастрофи.
Директорія успадкувала державний апарат, армію, фінанси та міжнародні зв'язки, створені за часів Скоропадського, але виявилася нездатною їх зберегти. Уже за кілька тижнів після перемоги повстання більшовицькі війська розпочали новий наступ на Україну. У наступні роки країна занурилася у безперервну війну, яка завершилася встановленням радянської влади на більшій частині українських земель.
Саме тому питання антигетьманського заколоту — це не лише суперечка про минуле. Це показовий приклад того, як політична пропаганда може десятиліттями підміняти справжні мотиви історичних діячів і виправдовувати рішення, наслідком яких стала втрата української державності.
Свідчення Микити Шаповала демонструють доволі однозначно: повстання проти Гетьмана Павла Скоропадського не було спонтанною реакцією на Грамоту про федерацію. Воно готувалося заздалегідь і стало результатом свідомого політичного курсу соціалістичної опозиції, спрямованого на повалення Української Держави.
Матеріал підготовлено для авторської колонки в рамках медіаресурсів Історичного клубу «Хоругва». Редакція може не поділяти всіх оцінок та висновків автора.
© Галицький Гетьманець, 2026 рік
Редактор — Микита Боженко
Ексклюзив для Історичного клубу «Хоругва»
Джерела
Шаповал М. Велика Революція й українська визвольна пропаганда. Прага, 1928. С. 120–123.
Вислоцький І. Гетьман Павло Скоропадський в освітленні очевидців. Торонто: Видавництво «Українського Робітника», 1940. 39 с.
Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 — грудень 1918. Київ; Філадельфія, 1995.
Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. Ужгород, 1932. Т. 2.
Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. Київ: Основи, 1994. Т. 2.
