Я впевнена, що в світі не існує двох однакових людей з повністю ідентичним досвідом, переконаннями тощо. Але є мінімум одна спільна для нас штука: ми всі маємо тіло. І побудувати з ним здорові стосунки ніколи не було простим завданням. Саме тому ми звертаємося до різних інструментів на кшталт бодіпозитиву чи бодійнетральності, які мають в цьому допомогти. Та якщо про перше вже горобці співають, то про друге говорять мало — і, як на мене, дуже дарма.
Я збираюся це виправити й тут трохи поміркувати про обидві течії й про те, чому бодіпозитив не такий чудовий, як здається (от вам і перший спойлер).
Частина 1. Коротке порівняння бодіпозитиву та бодінейтральності
Бодіпозитив:
стандарти краси є лише соціальним конструктом, насправді всі тіла — красиві
треба любити своє тіло таким, як воно є, та будувати позитивне сприйняття вигляду свого свого тіла, навіть якщо воно не відповідає конвенційним стандартам
Бодінейтральність:
тіло — це інструмент, а не прикраса; визначення тіла не обмежується лише його зовнішнім виглядом
ми не повинні ненавидіти наше тіло, але й не маємо змушувати себе любити його
замість того, щоб 24/7 спостерігати за виглядом свого тіла збоку, краще зосередитися на внутрішньому досвіді існування як одного цілого з ним
На перший погляд обидва поняття видаються схожими. Але бодіпозитив зосереджується на зовнішньому вигляді наших тіл, тоді як бодінейтральність закликає змістити фокус із того, як наші тіла виглядають, на те, як вони функціонують.
Бодіпозитив — це про те, щоб завжди й не зважаючи ні на що любити своє тіло та вважати його красивим. Бодінейтральність — про те, щоб дати йому спокій.
Частина 2. Із бодіпозитивом щось не так?
Якщо коротко: і так, і ні. Якщо не коротко... Ну, тут є нюанси.
Бодіпозитив намагається переосмислити визначення краси, відкинути (часом дуже нереалістичні) конвенційні стандарти й допомогти людям впевненіше почуватися в своїх тілах.
Це чудово й дуже нам потрібно, адже є безліч людей, які досі не второпали, що їхні суб'єктивні смаки та вподобання не визначають і не мають визначати, як виглядають інші люди та що їм потрібно робити чи не робити зі своїми тілами. І людей, для яких той факт, що стандарти краси — справді лише соціальний конструкт, є настільки сенсаційним, революційним і нестерпним концептом, що вони готові до піни з рота заперечувати очевидні речі. І ще багато всяких цікавих «кадрів».
Тому нам таки необхідно переосмислювати красу й розвивати усвідомлення, що це суб'єктивне поняття.
Але! Крім перерахованих вище проблем є ще одна: ми надто зосереджені на зовнішності.
Те, як ми виглядаємо, визначає наші уявлення про наші тіла і ставлення до них. Те, як ми виглядаємо, визначає, що ми можемо вдягати, якою фізичною активністю займатися, з ким зустрічатися, на які події ходити. Те, як ми виглядаємо, визначає, якими людьми ми є. Те, як ми виглядаємо, визначає нашу самоцінність. Наче й немає більше нічого, крім зовнішнього вигляду. Наче ми лише красиві обкладинки.
Тут передбачаю, що дехто матиме бажання заперечити, мовляв:
«Зовнішній вигляд є важливою частиною самовираження людини!».
«Всі лише патякають про внутрішній світ, а насправді все одно судять по зовнішності!».
І так далі.
Що я на це скажу:
Так, і ніхто не сперечається, але навіть якщо ви сприймаєте вашу зовнішність як спосіб самовираження (що чудово, але не у всіх так — і про це треба пам'ятати), то вона все одно є лише інструментом, для вираження чогось більшого, для вираження цілісних вас.
Так, дуже часто, і це, бляха, проблема, а не щось, що треба сприймати як нормальний стан речей!
І так далі.
Тож. Ми зосередились на зовнішності настільки, що вона повністю визначає нас. Ми розділяємося на дві частини, одна з яких є спостерігачем, що 24/7 моніторить, як ми виглядаємо зі сторони, як нас бачать інші люди. Це вже настільки норма, що ми навіть не помічаємо. Але ресурсів воно під'їдає до біса багато. Ресурсів, які можна було б витратити на щось справді важливе для нас.
Натомість ми спостерігаємо, порівнюємо, шукаємо «недоліки», виправляємо/приховуємо, знову спостерігаємо — і кінця-краю тому не видно.
А стандарти постійно змінюються. Вподобання в різних людей різні. Ми ніколи не можемо всім догодити. Ми ніколи не виглядаємо так, як «повинні». Постійно з'являється щось ще, що треба виправити, сховати, тримати під контролем.
Бодіпозитив цю проблему не вирішує. Ми все ще зациклені на зовнішності. Вона все ще нас визначає цілком і повністю. Просто крок «виправити/приховати» ми замінюємо на «прийняти та полюбити». І все, ось ми красиві, а отже, заслуговуємо хорошого ставлення, любові, життя, яке хочемо, тощо. Але це все одно краще й простіше, ніж перший варіант, правда ж? Трошки краще, можливо, так. Але чи простіше? Тут теж є нюанси.
Скажіть: ви можете раптово почати відчувати щось, лише тому, що вам треба це відчувати? Мабуть, ні. Так само взяти й почати любити своє тіло не дуже просто. Особливо коли навколо незліченна кількість визначень тієї клятої краси. Коли з одного боку волають, що треба себе любити, а з іншого — рекламують мільйон б'юті процедур, які мають виправити всі «недоліки».
Але окей, припустимо, в нас вийшло, ми полюбили своє тіло таким, як воно є. Будемо жити довго й щасливо? Не факт. Є ще такий прикол: наші тіла — не статичні. Вони змінюються постійно й під впливом багатьох чинників. Часом ми набираємо чи втрачаємо вагу, в нас з'являються розтяжки, зморшки, сивина, ми хворіємо, отримуємо травми та пошкодження, згораємо на сонці до кольору варених раків, в нас випадає волосся, ламаються нігті, тріскаються губи...
Я до того, що відбутись може що завгодно. І деякі зміни від нас не залежать і нам не підвладні. Тож прийняти та полюбити своє тіло — не одноразова дія. Це процес тривалістю в життя. І вже точно не простий. Іноді, прийнявши та полюбивши своє тіло в одному його стані та вигляді, ми потім не можемо змиритися з тим, що воно змінилось. Вважаємо, що оте минуле тіло — наша норма, наше «справжнє» тіло, до якого треба повернутися, щоб бути собою. Але річ у тім, що повернутися не вийде. Навіть попри те, що деякі зміни зворотні, наше тіло ідентично таким самим не буде, бо час назад не повертається.
Бодіпозитив — штука хороша, але його не достатньо, щоб із цим всім справлятись. Тому ми рухаємося до наступної частини.
ЧАСТИНА 3. То що з цим всім робити?
Отут на сцену й виходить бодінейтральність і вирішує трошки цих проблем. На відміну від бодіпозитиву, вона переосмислює не визначення краси, а загалом значення нашої зовнішності в нашому сприйнятті самих себе та інших людей, закликає будувати глибші й більш свідомі стосунки з нашими тілами, сприймати їх не як прикрасу, а як інструмент, розумну злагоджену систему, завдяки якій ми живемо.
Нам не треба зациклюватися на зовнішності, бо (не залежно від того, вважаємо ми її привабливою чи ні) вона не визначає нас як людей, не визначає, чого ми заслуговуємо, а чого ні. «Зовнішність» навіть не дорівнює «тіло», вона лише його частинка, тіло ж — це набагато більше, а ми — набагато більше, ніж тіло.
І оскільки наш вигляд більше не має такого великого значення, нам не потрібно 24/7 моніторити, як ми виглядаємо зі сторони, — замість цього можна зосередитися на моментах, які проживаємо всередині тіла, як єдине ціле з ним. Зникає й сенс ненавидіти свій зовнішній вигляд та зміни, які в ньому відбуваються протягом життя, бо це лише наша частинка, а не повністю ми. І змушувати себе любити свій зовнішній вигляд теж не потрібно, якщо з цим складно. Цілком нормально засмучуватись чи злитись через те, що тіло іноді в чомусь нас обмежує, і продовжувати при цьому піклуватися про нього так само, як воно про нас.
На словах, воно, звісно, простіше, ніж на ділі. Щоб закріпити таке сприйняття як звичку, треба докласти трохи зусиль. Я, наприклад, підходжу до цього з кількох різних сторін.
По-перше, впровадила для себе правило, що тіла інших людей (у всіх значеннях!) — не моя справа. Тому я:
не маю права коментувати їх у жодних контекстах. Компліментів це теж стосується. Я не знаю, через що проходить людина в стосунках зі своїм тілом саме зараз, не знаю, як вона його сприймає, не знаю, яке значення воно має для неї, не знаю, який ефект може мати мій комплімент (про негативні коментарі не бачу потреби навіть пояснювати — вони не повинні існувати в принципі!). Якщо хочеться сказати щось хороше, є безліч інших способів.
не мушу мати власної думки щодо них, бо навіщо вона мені насправді? І це зовсім не так складно, як здається. Особливо, якщо згадати, що в дитинстві в мене не було якихось думок про чужі тіла, я не сканувала й не оцінювала несвідомо, хто як виглядає. Почала тоді, коли мене цього навчили, й усе життя потім вважала нормою.
По-друге, зупиняю себе кожного разу, коли ловлю на тому, що дивлюся на своє тіло зі сторони. Натомість зосереджуюсь на внутрішніх відчуттях. Банальна порада, але майндфулнес та інші медитативні практики вам в поміч, воно працює!
Ну і третє правило, моє улюблене. По суті, узагальнення двох попередніх: думати, що думаєш. Це як думати, що говориш — тільки думати, що думаєш: чому в мене виникла ця думка, яке значення вона має для мене, які емоції викликає тощо. Іноді в процесі такого аналізу з’ясовується багато цікавих речей, а також те, що мої думки щодо інших людей говорять набагато більше про мене саму, ніж про тих, на кого спрямовані.
ЧАСТИНА 4. А бодіпозитив куди? На смітник?
Ніт! Я все ще вважаю, що це дуже корисна штука — з причин, про які вже писала вище. І його навіть можна застосовувати одночасно з бодінейтральністю:
ніщо не заважає вважати себе красивими та любити свою зовнішність і водночас розуміти, що це не так уже й важливо, як усі патякають, і вже точно не визначає вас цілком і повністю. І що іноді оце самосприйняття себе як красивої людини хитається під зовнішніми впливами, це ок — тут ми маємо бодінейтральність як головну опору.
Та взагалі ніщо не заважає як завгодно адаптувати під себе що завгодно, головне — знати міру й не падати в крайнощі.
Додаткові ресурси
Книга «Більше, ніж тіло» — Ліндсі та Лексі Кайт. Авторки розкривають тему бодінейтральності набагато глибше, ніж я в цьому дописі. Ви дізнаєтеся більше про самооб'єктивацію та її шкоду для нас; як за допомогою бодінейтральності можна боротися з культурою зґвалтування у суспільстві; і ще багато всього. Посилання додаю, тут же можна й прочитати уривок: перейти
TED talk однієї з авторок книги:
