Вийшовши з моргу, я на мить заплющила очі. Осіннє повітря було теплим, майже неприродно м’яким, але всередині мене все одно залишався холод — той самий, що жив у стерильних стінах, серед металу й тиші.
Я рушила додому повільно, не поспішаючи. Місто жило своїм життям: люди сміялися, говорили по телефону, поспішали кудись, ніби час мав для них значення. Для мене — ні. Я давно перестала його відчувати.
Саме такі дні, як цей, завжди тягнули за собою спогади.
Університет. Перший курс.
Тоді я ще намагалася бути “нормальною”. Сиділа на лекціях, старанно конспектувала, навіть інколи сміялася разом з одногрупниками. Вони здавалися мені дивними — надто гучними, надто живими. Їхні емоції були хаотичними, непередбачуваними.
Живі люди… вони завжди були складнішими за мертвих.
Перший раз стався випадково. Принаймні, так я собі сказала.
Він був старший на кілька років. Асистент кафедри. Його руки занадто довго затримувалися на моєму плечі, голос ставав тихішим, коли ми залишалися наодинці. Він думав, що я слабка. Як усі вони.
Того вечора в лабораторії нікого не було. Запах формаліну змішувався з чимось різким, майже металевим. Я пам’ятаю, як він зачинив двері.
А потім — як швидко все змінилося.
Я не планувала цього. Але коли його тіло стало важким і безвольним, коли очі втратили той самовпевнений блиск… я вперше відчула спокій.
Справжній.
Мені знадобилося кілька годин, щоб усе прибрати. Я знала, що робити. Теорія, яку ми вивчали, раптом стала практикою. Тіло зникло так, ніби його ніколи й не було.
І ніхто не шукав його достатньо довго.
Після цього стало… легше.
Другий раз уже не був випадковістю.
Я обирала обережніше. Ті, кого не вистачало б одразу. Ті, хто вже й так стояв на краю — самотні, загублені, непомітні для світу. Я переконувала себе, що нічого не змінюю. Що я лише… прискорюю неминуче.
Це було виправдання. Але воно працювало.
З кожним разом я ставала кращою. Акуратнішою. Холоднішою.
Безпомилковою.
І найголовніше — непомітною.
