Ми звикли дивитись на класичну українську драматургію, як на біполярний простір. З одного боку – шароварні, забиті кліше вистави. Котрялевський тут постраждав особливо.
В часи радянської окупації українська культура спрощувалась, нівечилась, демонструвалась максимально карикатурно, у токсично-яскравих тонах.
По інший бік цього – постмодернічна українська драма. Твори Леся Подерев’янського чи не найяскравіший приклад того, як українці перестали сприймати реальність реальною. З’явилось бажання висміювати те що є й було, дивитись на абсурд життя, на його мінливість, потворність та беззмістовність.
Вистава на яку я пішов була зовсім інакшою. Наталка Полтавка.doc – твір метамодену.
Усю нетиповість я відчув ще не ввійшовши до зали. Мені доводилось бачити класичний виклад твору, з усіма піснями, гопаком та шароварними кривляннями на великій та яскравій сцені Театру ім. Магара в Запоріжжі.
Театр на Печерську зовсім інший. У звичайній брєжнєвці на вході у під'їзд висить дощечка «Театр». Червоною фарбою на білому, трохи пожовклому від часу, тлі.
Зайшовши всередину я осідаю в залі, розміром приблизно з хрущовську двокімнатну квартиру. І зал не світлий, він у темряві, все оббите чорним поролоном.
Починається вистава. Ніби-то стандарта ідея постмодернізму «Стара історія в нових декораціях». Але ні, історія нова, але сприймаємо її ми через призму тієї старої. У п'єсі перегукуються строфи з оригінального твору, пісні сучасності й минувшини. Демонструється тяглість історії кохань, від покоління до покоління українців. Історія Наталки Полтавки не така вже й ідеалізована, вона жива.
І у висновку мораль, значення та сенси твору не висміюють, їх осмислюють як те, що необхідно повернути. Без тих моральних засад Петро так і не повернеться до Наталки, а остання вийде заміж за Возного.
«Нова щирість» як вона є. Метамодерн все ще малозрозумілий нам, але цим він вирізняється. Він бере інструменти постмодерну(висміювання, відсилки, розмитість культурної традиції) та додає до неї деякі моральні принципи домодерної ери.
До того як відвідав виставу мені було складно зрозуміти як шляхом постмодерну можна займатись «моралізаторством». Тепер розумію.
