Так трапилося, що в найближчому відділенні банку, в якому ми на початку нашої Польської Епопеї відкрили рахунок, без вихідних працює один-єдиний консультант. Його імені на бейджику за три місяці оббивання одного і того ж порогу ми так і не роздивилися – тому нехай буде, скажімо, «Олівер». Консультант Олівер.
У цієї професії є якась офіційна назва, нормальна, впевнена, польською мовою ще й непогано звучаща, але я в своїй голові вагалася між «хлопчиком за рецепцією» і «грошовим швейцаром».
У нашого грошового швейцара жорсткі баранячі кучері і гострий ніс, а усмішка на худому обличчі з'являлася так рідко, що виглядала майже неприродно, як тріщина в кам'яній горі. В перші наші зустрічі Олівер зиркав пихато, очі закочував (не викотив, кому цікаво) і взагалі вів себе достатньо стереотипно по-ляшськи, щоб я зрозуміла, що вислуховувати мою ламану польську він не збирався. Йому за таке не доплачували. Хоча їхній банк – один з небагатьох, хто має офіційну українську мову в додатку. Це нам в університеті сказали. Того ми туди і поперлися, взагалі то.
Коротше, саме через ті перші рази ходити в те відділення я не полюбила. Не подружилися ми. Все інше було ідеально: і жіночка Рената, й інші працівниці, і навіть стільці, але Олівер зіпсував все настільки, що я не хотіла туди ходити навіть тоді, коли була серйозна необхідність. Відтягувала до останнього.
Але з приходом весняного тепла в Ченстохову почав танути і льодовик нашої неприязні.
Не тільки ми його запам'ятали. Занадто вже виблискували ті недокочені карі очі і надто тягнулися вверх кутики губ, коли ми з Аньою підходили до банкомату або проходили повз відділення до чорно-золотої Бєдрьонкі. Якось нас взагалі легко запам'ятовували.
Наступні рази було простіше – ми спілкувалися на нейтральних тонах, і наші стосунки перейшли з -1 до стабільного нуля.
І ось, настав ранок. Відрепетировані, відчеканені, зазубрені польською мовою слова відстрілювали від моїх зубів. Ніякого акценту. Ніяких українізмів. Все має пройти ідеально.
– Доброго дня. Ми би хотіли зняти готівку з валютної карточки в євро.
«Диви, я тепер навіть нормально говорю по-вашому»
Олівер махає пишними чорними віями, кліпаючи, і усміхається чомусь, як наїджений сметаною кіт.
– Снять?
«Шах»
Я мовчу. Потім беру себе в руки.
– Так. Зняти. Євро.
«З яких пір ти...»
– Проходьте до каси.
Шаріюся.
«Шах».
Сама процедура проходить непомітно.
Ми проходимо повз казахів – я попереду, Аня трохи ззаду – які намагаються донести до працівниці, що вона «ахуєнная прям ващє», коли Олівер освистує мене зі своєї стійки.
Він усміхається і зненацька театрально кланяється, приклавши руку до серця.
– Буду чекати знову.
«Шаг і мат»
Мій сміх вилітає слідом за нами через відчинені навстіж вхідні двері банку.
І усмішка його зненацька припинила виглядати, як тріщина в кам'яній горі. Можливо, зовсім трішечки. А навіть, якщо і не трішечки – то з тієї тріщини якось непомітно так проросли білі підсніжники.
Ваші стосунки з персонажем Софія покращилися. Софія це запам'ятає.
Ставлення: +1
