Ми познайомились в одному додатку для знайомств. Симпатичний, чудовий, з гумором. Досвіду мав небагато, але то нічого (так тоді заспокоював себе я подумки). Великий член, і жага до відкриттів в інтимі. Свій бізнес. Казка? Так, але, як виявилось, не моя.
Гуляли до другої години містом, було дуже холодно, я змерз як цуцик, а потім ми провели чудову ніч разом під сухий рислінг. На ранок він відвіз мене додому. Кави не було, бо поспішав і я, і він. Здавалось, це кохання з першого погляду і стосункам нарешті бути. Так, ось так просто, після ночі разом.
В розмові після кохання він озвучив, що планує їхати у Львів до друзів на наступний день. Я тихо порадів (читати позаздрив), бо ніколи не був у цьому місті. Запитав у нього час відправлення. Навіщо? Сам не знаю. Як виявилось далі, причина була вагома.
Прийшов додому після активної ночі, я усвідомив, що сьогодні проведу його на потяг. Хвала Богам, що є сайт Укрзалізниці, а потягів з нашого міста до Львова не так багато.
Ввечері зібрався, і, коли вибігав з квартири, захопив із собою маленьку мандаринку.
22:51 - залізничний вокзал мого міста. Неймовірний холод. Я, безхатченки, і щасливо-бентежні люди з валізами.
Я бачу його на пероні. Його, з якимось чоловіком за милою бесідою. Відчуття дивні, але не роблю висновків. Чекаю, просто чекаю. Оголосили потяг “Моє місто-Львів”. Він підходить до вагону і бачить мене.
Посміхається своєю посмішкою, і каже: “То кум, він допоміг довезти речі. Ходімо у вагон”. Я заходжу разом з ним в купе, дивлюсь як він розкладає речі, виймає з дорожньої сумки термос, потім бере мене за руку і відводить в тамбур.
В термосі гарячий глінтвейн, з достобіса великою кількістю гвоздики, яку я ненавиджу. Але тоді, у той момент в тамбурі, це був найсмачніший напій.
Мене трохи трусить, чи то від холоду, чи то від моменту, чи то від гвоздики у гарячому вині. Він не звертає уваги на людей, які заходять у вагон, бере мої руки в свої, хекає в них, намагаючись зігріти.
Провідниця гучним металевим голосом оголошує про відправлення. Диктор в гучномовець підтверджує її слова. Ми розуміємо, що момент щезає. Обіймаємось, і на вухо я чую:
Мені дуже важливо, що ти приїхав…
Я виходжу з вагону, посміхаюсь, і кладу йому в руку маленьку мандаринку. Не чекаючи руху потяга, просто швидко йду додому.
