1.03 - 5.03
Перед тим як вперше написати, я багато, навіть надто багато думав про тебе. "у власній самообмані ми перетворюємось на богів", те саме сталось з моїм уявленням тебе. В моїй уяві ти була не інакше як янголом. Чомусь тоді я забув що можна згадувати те, що звалось "клубом англійської". В той вечір, коли вперше писав, я неймовірно хвилювався. В мене буквально трусились руки. Майже як 24го зранку. Коли попрощались, я був спантеличений, не інакше. Я думав, що це якийсь складний прикол, жарт наді мною. Тоді голова була пуста і я мав час над цим думати. Я намагався розкрутити той жарт. Зрозуміти про що він, над чим і навіщо. Як не намагався, не виходило. За розгадкою написав вдруге, награно недбало. Не допомогло. Писав далі. Краще не ставало. Десь приблизно через 2 тижні, можливо трохи менше, почав розуміти, що приколу насправді немає. Прикол вигадав я сам собі у мріях про тебе. Після того кожна бесіда, що хоч трохи виходила за межі буденності, зачіпала хоч трохи мистецтво, науку, думку, ставала для мене розчаруванням. Я розумів, що не вже не хочу торкатись того, про що мені дійсно цікаво говорити. Наразі я думаю, що не варто було продовжувати. Але тоді я боявся втратити хоча б натяк на втечу від самотності, саме в такому формулюванні. Я розумів, що ти не станеш, не зможеш стати для мене кимось, хто позбавить самотності. Я розумів, що не зможу бути з тобою повністю відкритим. Я розумів, що все що можу - спілкуватись з тобою достатньо багато, щоб мені здавалось, що хтось мене розуміє.
Так я і робив. Тікав так довго, як це мені дозволяла совість. Потім дещо почало ламатись. Пам'ятаєш ту бесіду, коли на питання, що б я зробив якби мені залишилось жити місяць, я відповів, що суїциднутись? Не повірю, що не пам'ятаєш. Так от, тоді я спробував відкритись. Спробував показати частину справжнього себе. Ту прозору особистість, що ховається за кістковими мозолями й власноруч поставленими шрамами. Я від тієї спроби мені стало неймовірно боляче. В той вечір я втратив найважливіше - надію. Надію знайти розуміння. А ще того вечора інста підступно закинула мені на перше місце в стрічку фотографію, здається, єдиної людини що колись мене по-справжньому розуміла. Тієї дівчини, яку я не міг відпустити, навіть попри ліберальну але збіса категоричну відмову. Тоді я подумав, що більше не напишу тобі, більше не втрачатиму час.
Але за дві доби мені ще до стало ясно: я почав знову прив'язуватись до людей. Мені було цікаво, як і чому. Я не зміг взяти й вмить забути тебе, якою б ти не була. Наступного разу тобі я написав в трамваї, поки повертався із першої ч цьому році зустрічі з Дімоном. В мене був достатньо хороший настрій, щоб спробувати його зіпсувати. В трамваї я написав тобі в основному щоб подивитись на свої реакції на правду. Спробував цього разу максимально можливо не стримувати себе. Бути собою. І мені знову було боляче. За ту відносно невелику бесіду я зрозумів, що все, що мене тримає біля тебе - майже механічна прив'язаність, яку треба задушити. Але також зрозумів, що тебе біля мене тримає дещо більше. Цей здогад підтвердився наступного вечора, коли ти написала першою. Зізнаюсь, я не хотів цього. Не хотів знову ятрити свіжі рани. Але так історично склалось, що я не вмію ображати невинних людей. Я розумів, що і так певним чином образив тебе за минулі 2 діалоги, й відчував провину. Тому я відповів.
Я навіть не намагався бути справжнім. Але не міг не намагатись думати. Думав в основному над тим, навіщо це роблю. Більшого про той короткий період сказати не можу.
До початку війни в мене дивним чином посилилась прив'язаність. Не думав чому так і не хочу, сприйми цю зміну як факт. На початку війни я розумів, що знаходжусь в безпеці, а ти - ні. Тут зіграла та сама, вже нудить від цього слова, прив'язаність. Попри адреналін я відчув жаль. Не співчуття, саме жаль. Хотів втішити тебе. Повідомлення, що кохаю далось мені збіса важко. Коли побачив дві галочки, усвідомив ймовірний масштаб. Коли прочитав наступне повідомлення, усвідомив реальний масштаб того, що натворив. І навіть так, відчув певну ейфорію. Навряд тому, що насправді мав почуття до тебе. Скоріш гормональна буря підліткового тіла. Від тоді шляху назад не було. Я розумів, що принаймні до кінця війни мені потрібно буде зберігати "соціальний статус". Щоправда, в тому шквалі емоцій я не відчував жодного негативу до того факту, що ми тепер ми.
Негатив почав з'являтись десь днів за п'ять. Недовго протримався, чи не так? Виринула щасливо забута думка "я потрібен більше, ніж мені". І от, я знову відчув себе найбільшим покидьком цього світу. Мене накрили наслідки витраченого разом часу. Я не хотів, навіть не розраховував на такий рівень твоїх почуттів. Але вони стались. Я розумів, що навряд зможу довго це все тримати в собі. Навряд зможу довго закривати очі на те, що насправді відчуваю. Навряд зможу довго радіти тобі. Коли ти скинула мені те збіса миле фото, з текстовим квестом накшталт "подивись в правий верхній кут" і фіналом "кохаю тебе", я зчіпив зуби й в мене виступили сльози. Я мав щось відповісти, тому наближав і читав текст. Стало духу подивитись на все фото повністю мені лиш за годину. Цікаво, що вже через 12 годин в мене знайшлись сили посміхнутись йому.
І щодо майбутнього я був правий. Минув тиждень, в мене закінчились моральні сили. Зараз ти вже кажеш, що тобі не подобається мій настрій, я відповідаю, що мені також не подобається. Відповідаю щиро, бо відчуваю значну провину. Як за вже сказані слова так і за майбутні. Мене лякає те, що я повинен буду це тобі переказати. Повинен буду скаламутити теплоту й радість твоїх очей. Повинен буду розбити ще одне серце. Я не хочу цього. Не хочу цього знову.
Але, казав тобі не раз, я егоїстичний мудак. Розумію, що якщо не зроблю всього описаного вище, зламаюсь сам. Зламаю себе сам. Зламаю мовчазною згодою. Усміхненими масками. Видущеними словами.
Важке рішення, але воно має бути прийняте.
6.07
Прийняти важке рішення виявилось значно складніше ніж на папері. Зараз 15:45 і я боюсь дожити до заповітних 17:30, коли ти звільнишся з роботи і матимеш змогу говорити.
Минуло забагато часу. Ззовні я перестав бути собою. Нині моя оболонка, та колюча зашкарубла кірка, - не та, котрою було зверху сторінки. Жорна туги, обов'язку та провини пережували її, стерли й виплюнули на нудотно-теплий граніт хоч і паршивого, але не самотнього життя. З того плювка вийшов м'який, одвічно винний я. І тобі то навіть подобалось. Проте лиш тобі.
