Короткий життєпис:
По-перше, хто цей ГЧБЧ (гарячий чорно-білий чоловік)? Мені подобається, як охрестив його Олександр Рудянченко — “Повстанський Дюрер, або іміджмейкер УПА”. Ніл Антонович Хасевич aka Бей-Зот aka Левко aka Рибалка aka 333 aka Старий aka Джміль, як зрозуміло з промовистої назви пана Олександра, створив візуальний бренд УПА. Ніл був художником і графіком з Волині (народився у с. Дюксин, 1905 р.). Прожив 47 років. Коли йому було 14, їх з матірʼю збив потяг. Мати загинула, хлопець утратив ногу. Але не втратив підприємницької жилки. Поки він добивався компенсації за нещасний випадок, самотужки скрафтив собі протез (уже тоді був незлецький різьбяр), склав іспити екстерном і здобув гімназійний атестат, працював помічником іконописця; а отримавши гроші, вже у 30-х навчався графіці у Варшаві. Там він опановує графіку, живопис, стає майстром деревʼяної гравюри, здобуває славу — виставляється у художніх салонах Європи та Штатів, заробляє дуже навіть приємні гроші й заводить не менш приємні знайомства (як от зі Степаном Бандерою). Його ставлять в один ряд із Кричевським і Нарбутом, але насувається Друга світова, і Ніл розуміє, що мистецтво, яке ігнорує правду — це ніяке не мистецтво, а банальна брехня, й активно включається у боротьбу ОУН. А оскільки ноги не має, а має художній хист — робить це по-своєму.
Для повстанської армії він розробляв от просто все — від прапорів і печаток до карикатур та ілюстрацій (це ще не рахуючи менеджерських обовʼязків, управління друкарнею, пропагандою, редагуванням тощо). Звісно, московитські почвари полювали за ним, і коли Нілу було 47 років, група чекістів таки вбила його в одній із криївок.
По-друге, у цій субʼєктивній добірці я не хочу довго затримувати увагу на насиченому подіями житті та безумовно героїчній загибелі художника. Про це легко можна прочитати у Вікіпедії або подивитися одне з багаточисельних відео на ютубі (ось моє улюблене або, звісно, цей випуск тб-торонто). Мені хочеться зосередитися на його творчому методі і своїх улюблених роботах.
Бофон 300 крб., 1944
Тут прекрасне все — від жінки з прапором в авангарді до того як цей прапор перетікає у хвилеподібну композицію, що вміщує герб, лозунг, номінал і шрифт. Впливи останнього дуже помітні у популярних зараз українських шрифтах, скажімо, церемонійний шрифт ЗСУ “Воля” авторства Марчели Можини базується саме на роботах Хасевича.
Ще одна приємна деталь — індивідуалістичний підхід до зображення війська. Якщо придивитися до солдатів, то всі вони мають унікальні риси, різняться за віком і статурою (це не стосується тих, кого зʼїдає вимушена штриховка перспективою, ясно).
Дереворити “Що привозять в Україну з Росії” та “Що вивозять в Україну з Росії”, 1949
Окрім вправної соціальної роботи тут ще й яскраво засвідчено один із фірмових нілових композиційних прийомів — перетікання обʼєктів у фон і типографічні елементи. Цього разу він виробляє це з димом потяга й штрихуванням фону, яке переходить у обрамлення тексту. Здатність Хасевича втулити промовисті деталі у будь-який формат вражає. Так у першій роботі кагановічі й кати їдуть у перших вагонах, які мають вікна. Тоді як у другій — вагони не мають вікон (а нащо, якщо і залізо, і цукор, і українці, і сало — це просто речі), а українці їдуть у заслання в останньому заґратованому вагоні, який стереже озброєний наглядач.
Гравюра “На відпочинку” із серії “Волинь у боротьбі”
Усе тут — гра світла і тіні, пози — працює на відчуття тимчасової безтурботності, ефемерного спокою, насолоди природою й обіднім сном у центрі торнадо. Хасевич часто робив такі от живі, динамічні замальовки побратимів. Часто портретні. Погортайте архів — такі цікаві обличчя зустріти можна.
“СССР — тюрма народів”
Ну та, прям отак, посеред планети — вʼязниця на ⅙ світу, а чом би й ні? Не знаю чи задумував це Хасевич, але мені ця багатоповерхова почвара нагадує будинок “Слово” (він же “крематорій”) — здебільшого через дим, який виходить із вікон.
“Ще в колисці Сталін напуває дурманом”, 1947
На неспівмірно маленькому шматку землі(?) стоїть гігантська постать Сталіна, що напуває дитину дурманом пропаганди. Тут і метафора доволі очевидна, і радісне личко тирана промовисте. Кажуть, якщо довго розглядати зображення, можна почути як хор бабць гірко плаче цим дурманом у день смерті Іосіфа Віссаріоновіча. Окремо люблю цю роботу за примітку друкареві. Дизайнерські внутряки — особливо цінні дрібниці.
З іншими роботами легенди можна ознайомитися в оцифрованому архіві (тре вписати у пошуку прізвище) Хасевича або тут.
