«Мистецтво — це алебастровий маяк у штормі свідомості, що розтинає морок і вказує шлях назад до себе.»
Депресія схожа на туман, що розливається між ребрами, заповнюючи кожну клітину сірою пустотою…
Вона — тиха вода, що стоїть у грудях і не рухається, затягуючи в глибини безмежного «нічого».
Війна лише підлила масла у вогонь — вибухи за вікном здавалися відлунням внутрішніх руйнувань, а кожен день нагадував чорну сторінку книги, яку вже не хочеться перегортати.
Я…
Я дивлюся в дзеркало, але бачу лише примару себе самої.
Біляве волосся, що колись нагадувало сонячні промені, тепер здається блідою павутиною, яку осінній вітер ось-ось розвіє.
Очі, що колись вміщували в собі все небо, потьмяніли, немов у них захлинулося сонце.
Я була кораблем, що збився з курсу в штормі, і щоразу, коли хвилі накочувалися з новою силою, здавалося, що надії дістатися берега більше немає.
Але в темряві ще жевріла іскра.
Мистецтво.
Я брала пензель, і це був мій меч проти безбарвності.
Я розливала фарби на полотно так, ніби шукала нове дихання.
Блакитний — як розчахнуте небо після бурі,
помаранчевий — як перші проблиски світанку,
червоний — як відлуння серця, що ще б’ється, незважаючи ні на що.
Я не малювала картини — я витягувала із себе шматочки світла і розмазувала їх по полотну, змушуючи темряву відступати.
Коли думки ставали надто гучними, коли вони, мов чорні птахи, кидалися в груди з розмаху, я сідала за фортепіано.
Його клавіші були прохолодні, як спогади, що більше не гріють, але варто було доторкнутися — і вони оживали.
Мелодія текла, наче струмок після довгої зими, наче голос душі, який ніяк не міг знайти слів.
Інколи це була тиша, загорнута в ноти, інколи — шторм, що кричав крізь акорди. Але щоразу музика рятувала мене від безодні.
Але найбільше мене рятували слова.
Я писала так, ніби викарбовувала себе на папері, щоб не зникнути.
Вірші проростали крізь біль, як трава крізь потріскану землю.
Рядки ставали містками між мною та світом, вони зв’язували мене з реальністю, коли все інше здавалося розмитим.
Мистецтво не лікує миттєво, але воно — ніби нитка, що тримає мене, коли здається, що падіння неминуче.
Я малюю — і відтінки знову повертаються у життя.
Я граю — і музика дає мені голос.
Я пишу — і слова не дозволяють мені зникнути.
Доки я творю — я жива. І я перемагаю.
