Я почав писати мамі листи.
Раніше, коли я подумки звертався до неї, чи то пак до її образу в моїй голові, до пам'яті про неї, я помічав, що ці думки забуваються, ледь фраза закінчиться. Я ніби сам себе не чув. Що вже казати про маму...
Ні, я не повірив в існування душі (хоча іноді здається, що мама ось поруч зі мною), я ще більше утвердився у важливості повної включеності під час будь-яких дій.
Купив гарний записник і ручку з гелевою пастою. Іноді пишу вдома, іноді в кав'ярнях. Вчора «розмова» відбулася біля вікна в моїй колишній дитячій спальні.
Під час написання тексту листа трапилася фраза, яка, вирвана з контексту, може сприйматися по-іншому... Вона й дала назву цьому допису. Я до неї ще повернусь.
Нещодавно розгрібав нашу комору. Відчуваю, що мушу тут хоча б раз вимовити так, як ми тоді казали на неї: кладовка.
Весь час, поки батьки були живі, ми зберігали там консервацію, порожні банки й різний мотлох. Який мотлохом не вважали. З розряду «раптом знадобиться» чи «шкода викинути».
Мені треба звільнити комору, щоб замінити минуле «шкода викинути» на сучасне «шкода викинути»...
Я обожнюю все викидати (за минулий рік я позбувся стількох речей, що з їхньої допомоги можна було б облаштувати ще одну квартиру), і тому якщо я кажу, що щось шкода викинути, то це дійсно шкода викинути.
Але де його тримати — невідомо. Ось для таких випадків й існує комора.
Спочатку я хотів купити собі етажерку. Потім подумав: вона буде займати простір, тобто для того, щоб звільнити місце в шафах, потрібно пожертвувати місцем у кімнаті... Згадав про комору. Необхідно лише винести сто мільйонів банок.
Не знаю, навіщо мама так фанатично їх збирала. У нашій родині було заведено робити консервацію, але в останній період, років 10, усе менше й менше ми цим займалися. Тих банок вистачило б на декілька життів.
Можливо, там ми зберігали порожнечу... Так, ми її мали вдосталь, треба було десь тримати.
Я подзвонив сусідці й запитав, чи потрібні їй банки. Це була формальність, я знав, що вона скаже «так». Одного разу, коли я щось виносив на смітник, сусідка побачила й сказала: «Винось через мене. Усе, що тобі непотрібно, може знадобитися мені».
Я не обтяжував себе запитанням, навіщо їй стільки банок. Вона вже не молода, навіть якщо буде робити консервацію кожного місяця...
Вийшло три величезні сміттєві пакети.
А ще мама робила запаси. Цукру, борошна, соняшникової олії і чомусь оцту. Для консервації? Але ми вже стільки років не займалися цим...
Усе віддав сусідці. Окрім олії. Трохи побавився кокосовою — і досить, повернувся до соняшникової. Цукор я не використовую. Борошно — можу раз на місяць зробити млинці, єдина пачка все ніяк не закінчиться.
Сусідка знає багато родин переселенців, каже, що віддасть їм.
Углибині знайшов величезне відро. Не міг зрозуміти, навіщо воно було потрібно й чому ми його не викидали... Згадав: у моєму дитинстві мама виварювала в ньому білизну. І такі довгі щипці були, щоб її розмішувати. Я любив це робити сам. Просив дати мені ту химерну мішалку, вставав на табуретку, мама казала, щоб я був дуже обережний і пильнувала мене, поки я тикав тим пристроєм у киплячу тканину. Увесь процес скидався на якесь магічне дійство, варення чарівного зілля...
Я вже не пам'ятаю, навіщо було виварювати білизну. Це робили з тими речами, які не відіпралися? Але, здається, там була переважно постільна білизна, що там могло не відіпратися?.. А, точно, у нас не було пральної машинки! Дійсно, тоді краще варити це все, ніж вовтузити руками.
Цікаво, якщо зумеру сказати: це відро для виварювання білизни, що він подумає?
«Мам, зняв із поличок усі газети, якими ти їх застеляла. Мені краще, якщо будуть просто полички. Ніщо більше не стрілятиме:)»
У вас колись «стріляли» огірки? Тоді ви мене зрозумієте. Якщо ні, я поясню.
Іноді, «закривши» огірки на зиму в банку, можна було почути вибухи з комори. Це вони «стріляють». Щось пішло не так: чи тару було погано простерилізовно, чи кисню забагато потрапило... Кришка відлітала, суміш води й оцту виливалася. І от щоби запобігти просочуванню поличок рідиною з-під огірків, вони застелялися газетами.
Ніхто більше не консервує огірки...
Залишилося дві полички з консервацією. Її я поки не віддавав. Але скоріше за все доведеться. Бо я сам це не з'їм. Варення стільки, що можна решту життя зробити солодким... Його «закручувала» ще бабуся. Її було не спинити. Ніхто не їв того варення, а вона все одно робила.
Консервація була її хобі, відрадою, медитацією. Вона закривала все, що можна. Це був її спосіб діалогу з часом. Наприклад, вона консервувала буряк шматочками, щоб, коли готуєш вінегрет, відкрив баночку, а буряк уже відварений і порізаний...
Бабусі немає, а консервація є. Деякі баночки навіть із наліпкою, невеличким папірцем, на якому її рукою написано, що там усередині й за яким рецептом зроблено...
Коли я завершив, я пішов на прогулянку. Не особливо, правду кажучи, хотілося гуляти, але я відчував, що треба вийти на вулицю, щоб таким чином відзначити звільнення від чергової порції застояного часу. Можливо, ще б трохи, і він вистрілив би, як огірки...
Напевно, кожен чув, що після прибирання чи прощання з непотрібними речами стає емоційно легше. А може, хтось не тільки чув, а й відчував. Я завжди це помічаю в собі. Не знаю, чи дійсно це так, чи це лише ілюзія, але вона працює. Наскільки можуть працювати ілюзії. Можуть. Іноді навіть краще, ніж реальність.
Майже вільна комора... Який кайф! Порожньо, а я почуваюся багатієм. Ніби виграв у лотерею. Хотілося іти, пританцьовуючи.
Я дивився на сусідні будинки. Немов скануючи їх, бачив комори й балкони, забиті мотлохом. Було бажання рятувати тих людей, пропонувати свою допомогу. «Супермен-волонтер. Заберу з вашого життя непотріб і проблеми». Але ні. До цього треба прийти самотужки.
Ішов і думав про порожні полички вдома. Вони гріли мою свідомість.
Цікаво, кого що гріє? Хтось, можливо, замовив щось на «Розетці» омріяне, і воно скоро до нього приїде. Дехто в неділю іде на джаз, квитки вже куплені. Про це приємно подумати. А я насолоджуюся виглядом порожніх полиць, прокручуючи думку про них у голові.
Зізнаюсь, я навіть іноді відчиняю двері комори чи шафи, в якій також робив прибирання, і дивлюся на порожню поличку. Це мій фетиш. Вівтар. Який більше не потребує жертв.
«Ти б пишалася мною. Пам'ятаєш, як у нас все було забито, заставлено, захаращено. Небезпечно було відчиняти дверцята деяких шаф. Підходиш до них, обережно прочиняєш однією рукою, іншу тримаючи над головою: якщо щось буде падати, так можна застрахувати себе від удару».
Наші речі були в'язнями. Вони томилися в тісняві шаф і комодів, як раби в трюмах галер. Ми були в'язнями речей. Не мали змоги звільнити місце для речі, тулячи все одне на одне, заставляючи всі щілини й поверхні, усі дахи шаф, ми не могли знайти простір для наступного кроку у своєму житті...
Мій капітал — порожні полички. Тепер я буду накопичувати свободу...
«... Десь раз на три місяці ти робила генеральне прибирання в коморі. Витягала всі банки, міняла газети, якими були застелені полички, протирала пил.
Ти вдягала пов'язку на чоло, що не давала волоссю лізти в очі, таку саму, як в американських жінок із фільмів 80-х, які ми дивилися по телевізору. Тільки вони займалися фітнесом, а не прибиранням.
Ти стояла на табуретці й подавала мені банки. Я складав їх у коридорі. А потім подавав тобі, і ти знову ставили їх на полички.
Між цими процесами я був вільний.
Ніхто не міг зробити такий порядок у коморі, як ти. Та ніхто, на жаль, і не схотів би... Все, що ти робила, ти робила ідеально. Не шкодуючи ані часу, ані зусиль. Мені дуже шкода, що я не успадкував цю твою рису. Хоча, напевно, така навичка лише здобувається... Можливо, у мене ще є шанс.
Батя, коли бачив тебе в коморі, замість того, щоб запропонувати допомогу чи принаймні не заважати, говорив завжди одне й те саме: «Тобі що, немає чим більше зайнятися?». Я злився на нього, з кожним роком все сильніше.
Зараз я розумію (або просто переконую себе), що таким чином він, можливо, намагався вберегти тебе від витрати ресурсу на це заняття. Він хотів проявити турботу, і робив це так, як умів...
Його ніхто не навчив діяти по-іншому. І порад стосовно емпатії і нетоксичної поведінки тоді ніде не було».
