(мініатюри, нариси, короткі розповіді та віршування).
12. марабу.
ти повівся на замануху. тебе здурено. то ж, тепер будь слухняним (тебе упіймано). будь покірним, ручним, прирученим, дивним птахом…що сам по собі. та у штучному у тропічному у вольєрі гуляй поважно, проходжайся ходою неспішною. інфантильно бери свій корм з долоні тобі огидної… - ненароком дзьобни долонь! тої ж миті враз відвернись, приховай свій відчай. вздовж вольєру від нього іди - не звертай, що сміються люди - бо він клоун, а ти - МАРАБУ! ти не просто гуляєш - згадати мусиш того, іншого, що помер…як же звали його?… - свобода? може славою?…чи війна? не згадати тепер - сум та згуба обступили душу тобі.
у роздумах важких, у думах біля сітки завмреш вольєрної. псміхнеся на вбите сонце, в помаранчеву хмарну зорю - зоря саваном майоріла, розгорталася жахом в ніч. відведеш свій погляд знехотя. озирнеся лиходійний, злорадний хижак усміхнений. відійдеш від сітки. крокуєш неспішно, звично знову береш з долоні той корм…о! з долоні тої огидної, яку з відчаю так дзьобанув, що аж з рани рваної досі гелеподібною падаю кров…
але байдуже! тобі начхати…перейматись нема чого. ти з хоробрістю лиходія викроковуєш твердо ходу, витолочуєш із задоволенням цей триклятий, цей клятий день! затрамбовуєш лапами в землю секунди миттєво усі від неволі злої засліплений, уполонений на загин…
а услід веселі сміються глядачі з того боку вольєра, тичуть пальцями у захоплені та у щирості від щедрот рибу кидають безтурботні, кусні хліба та мертвих жаб…« - …пустуни! пустунчики, дурні, гулиї гультяї!…що вони знають про тебе?…про бажання та думи твої…» - промайне тобі з відчаю думка. глянеш у натовп скоса у злі і…заснеш. і відлуннями чуєш, слухаєш з болем у сні від недолі гіркі ридання, в захлинанні тихі плачі у далекій віднині, в тебе вкраденій рідній вітчизні…в поневоленій - кров’ю стікає що! - землі…
13. останній.
у дворі дзиґою крутиться пес. у часі безмежному наздоганяє свій хвіст. і весело-весело гавкає навколо себе та навкруги в усюди на все, до всього та всім… - увесь світ переконує в тому, що саме він най спритніший, меткий та вдалий, вірний, дбайливий та добрий най-най саме він…ловить та відпускає свого хвоста і знов його ловить.
насумрений кіт розлігся у травах під сонцем. суворо, проникливо, пильно спостерігає за рухом, супроводжує поглядом ніжний, м’який та пухнастий руденький свій хвіст. мордочку повертає то вліво, то вправо за рухом хвоста - слідкує, стежить доти, допоки непомітно миттєвим порухом лап не схопить його, перекидається плавно на спину та… - жартома покусує кінчик хвоста більше схожого на пензлика чи на китиці жовті кульбабки…але не так вже важливо що на що схоже! головне - кіт вдоволений тим, що ґаздові очі помітили цю пустотливу забавку, гру із хвостом. удає у травах під сонцем кіт, що не помітив, не знає про зацікавлений погляд ґазди на нього… - вдає пустуна, муркотіє собі, бавиться, грає…мурчить.
змія ковтає свого хвоста. завмирає. дихає в колі вічності під лопухом, що широким розложистим листям уперся в камінну горожу наче курінь, у чорній, сирій та холодній тіні якого змія причаїлась на чатах - чекає нападу чи біди від капризу погоди в природі… - спеки-дощу-буревію-грози…але продовжує грати в безмежність - ковтає хвоста, поглядає нишком чи не бачить хазяїн цієї забави…і тримає отруту на всякий випадок.
…старий сидів та димів сигаретою під дашком. споглядав усміхнено всі ті рухливі пустотливі ігри з рундука старої напівпоруйнованої хатини, яку обійняли лозами верби.
тихо шуміло листя під вітром і віти ронили сльозу.. - чи не від сміху, бува?…ачей від журби?…під сонцем тепло яскравим не зрозуміти…старий допалив сигарету, кинув недопал та черевиком втер його в пил. сплюнув, здійнявся, пішов по дорозі, вела що до хвіртки обплетеної плющем. на плечі час од часу поправляв на ходу рюкзака. услід йому дзвенів струмок джерела, який був початком ріки, що півколом обходила хату та збігала униз по камінних порогах……
14.dragon-flu.
сиджу на березі озера…під вербою у кріслі. добре тут, спокійно, тихо, мирно. чути лише як вітер торкає вербове листя - торкаючи, наче питає« - …і як я тобі тут?…» - усміхається привітно, неспішно блукає навколо дерева, по озеру та над ним, кружляє навколо мене (наче запрошує у свій плутаний танок) та…знову, щойно торкнеться до мене, весело перебирає на вітах листя, і хвалькувато запитує та усміхається. і я усміхаюсь у відповідь йому із думкою про те, що… - добре, коли в природі іноді знаходиш затишність та захищеність душі. заплющую очі, чіткіше вслухаюся у світ - не чути птахів, самий лише шурхіт, який схожий на дощовий. воно так і є - за вікном дощ, травнева сльота. мерзло стало якось…поправив на плечах плед, здійнявся з крісла та пішов до кухні ставити воду на вогонь для кави - кава розчинна, то ж, треба гріти чайника…і, взагалі, час грітися самому - бо це саме той час, коли фантазії не допомагають відірватися від будення.
а буденність нині така, що нікуди від неї не дітися - вона поводиться із тобою по хамські зухвало, як тільки я з уявлень своїх вертаю у дійсність. одразу ж в очі потрапляє клята війна - як і всі війни ця теж тупа, параноїдальна, ганебна, трагічна…одразу я відчуваю усю безглуздість та ницість окупації - витає зненависть у повітрі в оточені зла, зради, злиднів, тотального знущання з місцевого населення…і брутальна брехня про те, що начебто “ми вільні віднині, живемо у розквіті (якоїсь то) республіки” та, що ми “ніколи так добре не жили, як тепер, під московією”. і це тоді, коли місто майже спорожніле заселяється московитами, напівзруйноване, занедбане, брудне та розграбоване. коли усім на все начхати, немає діла до старих та немічних - самі лише гучні слова та заяви про якусь не відому тут, у цій цивілізаційній дірі турботу. коли молодь спивається, а ту, що вціліла - женуть в окопи. коли дітлахів навчають ненависті до “укрів-карателів”, “Хахльов фашистів”, “київську хунту” та тому подібній рашистській паранойї. вже й не хочу згадувати про інші нісенітниці, які поширюються цинічною пропагандою рашистського нацизму.
…нарешті! - кава визріла…чайник-свистун кличе…піду до нього, відведу свою душу від буденності війни, від окупації, від спотворення та руйнації матерії чуттів, забудуся від дурних та жахливих думок щодо майбутності мого рідного краю, що опинилося під мокшанською п’ятою.
повертаюся із гарячою, повитою паром філіжанкою кави в руках до крісла. сідаю, сьорбаю гіркий але такий смачний напій. до мене ізнов повертається відчуття затишку…того затишку, якого зовсім недавно, щойно бачив у своїй уяві…там, біля озера…під вербою. « -…привіт, леготе!…» привітався із вітерцем у листі та який гойдається на хвильках синього озера. бачу на його плечі метелика та dragon-flu з дивовижно красивими крильцями. хоча - який же це дракон! з цієї чарівної і так схожої на гвинтокрил прозоролелійнокрилої бабки…вона раптом злетіла до сонця і я її очима бачу степ - він понівечений війною, але рясно вкритий травами та квітами. а там, далі схожі на стрічки дзвінкі джерельця - вони з’являються наче нізвідки та зникають у водах озера…біля якого сиджу я у своєму кріслі із кавою в руках…кутаюся у клітчастий плед…сьорбаю каву з заплющеними очима…аби не виходити з магії мого уявного затишного світу.
15. у тиші байдужості…
і наближається, хмарою суне завія-депресія в одязі темному. змією все тіло твоє обіймає, шию стискає все дужче і дужче, і… - душить! кров виступає аж з вух та очей! і тягне в безвихідь. в роззявлений зів свій - заштовхує місяць роздвоєним жалом, двокинджально тонким язиком у безколірних тріщинах. дотиком жала, кинджалами в пащу штовхнула, ковтнула недбало замріяний місяць, що сяяв в ночі. і… - посміхається череп без шкіри, обличчям, безодня якому замість очей.
…плутанина в думках. хаотична безглуздість, мізерність, ницість та скепсис святкують в твоїй голові своє свято темнот темноти. і сумніви в діях твоїх, страхітлива невпевненість вчинків задля благочинності в тиші, в болоті глевкому, котре бездуховність…
але жадана завія змією (поступ моделі, хода від стегна) до тебе наблизилась, сіла навпроти та прошипіла «…ти кликав?…і ось, я прийшла…» - мертвий свій погляд, пустий, олив’яний утупиш у чарку по вінця наповнену болем буття - ковтком одним вип’єш, куснеш огірка…і чуєш як лунами лине цей хрумкіт по Всесвіту всьому, наче той “help!”…постане пред очі глупота вся в халепі осліплого люду…а саме… - від натовпу того терор та репресії, люта зненависть та заздрість до кращого, ліпшого, побуту іншого…сприймається що як наче та кривда, образа ущент поруйнованим душам, особам що знеособлені з хворості нації в тиші байдужості…де, у якій остаточно вбиваються душі під чарку та хрумкіт лункого з ножа огірка.
16. зашморг.
…кільцем вогненним, підвішеним до гілочки осики гойдається життя із ранку в ніч. від ранку в ніч воно нагадує про себе дзиґариком припнутим до полиці.
…щось сталося зі мною, а що?… - не розумію.
спочатку став я непотреба, а потім випхали в непотріб (дивилися на мене мов крізь шкло) та, врешті, став ніхто я. лишилася осика та дзиґарик припнутий до полиці, яка вмістилася поміж гілок осики.
всі кажуть, божеволію потроху…та ні! зима була - так густо клала фарби, забілювала світ. зеленим все закреслила весна! а літо… - літо сіяло блавати в жито, поміж пшеницю маки. осінь все вітрами позривала, затим дощі…дощі - потік мого буття, веселого в коханні! - так довго лили все…що ледь не змили душу…так миють злото люди.
…люди… - щось сталося із ними. а що?…я так гадаю, божеволіють вони - петлю намилюють, мені на шию в’яжуть комірчиком тонким - міцний такий! яка наче та воляча жила…навіщо ж так?! я сам спроможний…
але про що це я? куди мене заносить?!…
еге ж, зима була…та раптом ця ось осінь. і день гойдається у зашморгу на гілочці осики. а між опалим листям краплинами дощі сміються з мене… - у зашморгу шепочуться з вітрами навесні………………………
