(мініатюри, нариси, короткі оповіді та віршування).
коли безвихідь.
у безвиході вихід є…це коли сидиш поряд з убивцями, бандюками, зрадниками, колаборантами, московитськими найманцями (вони ж окупанти) та ждунами (до яких прираховуєш і себе) та сміливою думкою граєся в героїчний патріотизм…подумки нарікаєш то все, що навколо й поруч покидьками та скотами - дивися в очі їм злом у зненависті, кривиш посмішку на своєму обличчі з удаваною нудьгою та у мовчанні кидаєш в їхні брехливі очі «…аби ж то ви всі подохли!»…але то все в нетрях лабіринту спаплюженої душі сьогоденням…і чарку горілки випиваєш до дна.
виходиш з бару, чи то з кафе злегка захмелілий…видихуєш змучений посміх у світ з прокляттям усіх і на все…та на себе безвольного і слабкого в ганьбі своєї вітчизни…плентаєш вулицями - не міста! - тюрми…до своєї тюремної хати немов би до склепу ідеш та ховаєш себе там в самому собі герметично.
…у самоїдстві неспішно малюєш чарівними фарбами небо метеликом, сонце у небі тому!…в безодні безмовній та темній, посеред хати - пензлем чарівним липу-красуню виводиш, гілля якої простромлюють стіни болю та скніння наскрізь до свободи…у кроні тої крислатої липи чутимуться тобі співи райських птахів…птахів! з дивовижно барвистим пір’ям і чудернацькими крилами та хвостами…і раптом сльозу згорьованої душі змахнеш тремтячими пальцями з лиць своїх блідо холодних, коли зачаруєся пурханням неба під темною стелею - як воно б’ється в безвихідь метеликом дивним у полисках, фарбах іскристих…
6. місячної ночі…
в безмежній тиші - спогади пред очі. мов книжні сторінки розгорнуті у попіл в попелищі, одна за одною без шурхоту в безодню. і сірий попіл невагомо на крилах темних враз подовжений у світ, фантазій та омани… - там всі шляхи у заростях тернових. там лабіринти хитрі - у безвихідь, в кут глухий, у загадку та в страшну таємницю. там з вишкіром, хихиканням рипливим з гидот гидота - зрада! аж зашкарубла вся у злі сестра терору, вбивств та воєн… - середній палець від її руки обіцянкою миру сьогоденню.
…із дня на день в тих спогадах миттєвістю минає мить просвітлення в тумані від заходу на схід, зі сходу в захід… - одна за одною клонована безглуздість. і зорепадом спалених зірок - надія, мрія, віра, печалі, сум, сплюндроване спотворенням кохання, нікчемність розпачу з удаваного болю та відчаю… - фатальність всіх учинків.
в уламках спогадів усіх - мигтіння тіней та облич знайомих і чужих, і взагалі незнаних, милих, осоружних, з ворожим вереском погроз, пітьма і… - холод…холод! і все життя у спогадах - яскрава мить згасання…подиху останнього між зір в безмежності життя…в бентежній тиші місячної ночі.
7. пневмонія.
коли відлічуєш час не миттєвостями, не секундами, а годинами у дні лежання у простирадлах строкатих на тапчані та дивися тупо в настіж відчинене в літо вікно - чекаєш раптом на з’явлення птаха в польоті у волі, або хоча б почути спів його на гілці верби, привітно вітається що із тобою вітами, шерехом листя там, за вікном…але де ті птахи?… - така нині рідкість…окупація бо.
то ж, лежиш собі тихо на тапчані, слухаєш втер буремний та бунтівний…а ще він буває надто сумний у задумі, а то веселий, усміхнений, або ж грізний та злий…розмаїтий у настрою він…весь час його бачиш рудоволосим хлопчиськом з обличчям у ластовинках…задиристо кличе тебе…вчепився за ґрати вікна «…ей! виходь! я знайшов твою люльку! чекаю на дворі. виходь! та хутчиш…повеселимся на славу! вип’єм вина, зацілуєм до шалу дівчат…заблукаємо з ними у полі до рання…досить валятися на тапчан…я чекаю…чуєш?!…виходь!…».
ледь здіймеся на лікті…слабий від хвороби, з великим зусиллям скинеш ноги з лежанки, торкнеся ними підлоги, відшукаєш ними ж там капці, накинеш піджак та зійдеш важкою ходою по сходах у ніч, у самотність, у тихий, тінястий аж чорний в глибокій безмежності двір. тихо лопоче тут листя про щось. місяць то сяє, то сховається раптом за хмару. тернеш сірником (блискавка в тишу), запалиш, закахикаєся, геть відкинеш недопал кудись у кущі, що привидами зирять на тебе з пітьми. тихо навкруг. лише звуки віддалених вибухів ледь долинають до тебе, нагадують про війну, москалів (зомбованих орків), про окупацію, про невчасну хворобу твою…сплюнеш, вернешся до хати…під простирадла строкаті вляжеся на тапчан.
…а вітер… - вітер сміється за ґратами на вікні…мовляв «…ну, і як я тебе підманив?!»… - а! ну тебе… - мовчки зирнеш на відчинене навстіж вікно та забудеш про пустуна, про вітер веселий, що хитає вербу у захмарену ніч…хлопчисько рудий з обличчям у ластовинках…там бешкетує.
8. спустошеність.
між небом та пеклом, у вакуумі в гамаку (там нечистю стелено постіль мою) - гойдаюся у порожнечі…і ця порожнеча глянула в очі мені! з ревінням у злі розірвала мене…розчинила у кулі безмежної чорної ночі.
і там, у безодні пітьми… - там сяяв проколотий голкою отвір, крізь нього зливалася піна - бульбашками вигравала сяянням дивних веселок.
- …то часу відлік напевне…і час той - початкові миті загину надій в картинках прощань назавжди з усім та навіки-віків з усіма… - майнуло крізь мене луною. - о! так, я упевнений с тому - туди кидають кістки обгризених щойно спожитої волі…та віри також… - наче віддалено десь пролунало останнє.
саваном сон насунувся лядою. вмить блазень м’ячем підкотився - весь у бенгальських вогниках свят! усівся поруч, гойдається в гойдалці-кріслі, книжку читає - грайливо гортає сторінки мізинцем тонким із вишуканим манікюром. кидає зірками шкаралупи цитрин. і раптом схилився до мене та щебетнув
- …привіт! тихо, не смійся. я ось до тебе для тебе. я твій потойбічний, внутрішній світ і поряд з тобою на довго…а, може, і назавжди…звичайно…хихи…зі мною орда ще всіляких прикольних створінь…вони як перевертні в днях при зміні в перевертах зла у літах незавершення звершень…хі… - пискнув “хіканням” він та товстою книгу хляпнув - зі сміхом закрив її так, що аж випурхнув з неї пил та дими, тумани разом з машкарою, метеликами, хробаками, із шурхотом повиповзали із книжки змії, жабі та павуки, плюхнулась іскрами риба краснопера з водою від книги у темряву…
озирнувся я, глянув услід тої риби і побачив той знак, що згасав у темряві сяянням…і зрозумів - у проколотий голкою отвір випадково влітають райські птахи, в звідси летять вони кажанами.
…неправда! - прохрипів, махаючи крилами блазень-вампір та зникаючи в голковий отвір… - ми і є ті самі райські птахи…хи-хи-хи… - та зник, поглинутий жахом у темряві.
…та вже сирість ранкова вляглася, оперлась вагомо об скло віконне, за яким ліниво, знехотя входив хитанням день.
каву п’ю…пробудженню радий.
але все ж таки - в курсі, я знаю, що вийшов із темряви сну в існування у темряві……………………………………………………………..
9. зморений містом.
по вулиці ідеш. споруди височенні зліва, справа. не видно аж завершення вершин… - там замість них розтрощені щелепи у хмарах губляться, у морі неба тонуть. озії сірі ці схилились над тобою - ось-ось впадуть та поховають тебе в смітті руйнації, зітруть про тебе згадку, розмажуть по асфальту хідника… - як того слимака…чи ту комаху, про яку не матимуть і згадки, що десь подібне щось тут існувало.
…хихикнув сам до себе та скулився від холоду у слоті під курткою у каптурі безликий. в кишенях куртки руки - неначе там тримаєш всі думки, чуття, інстинкти до буття, бажання, мрії…та мету - живим дістатися до хати в одній із тих споруд химерних. в тій хаті ти хазяїн головний, ти найкрутіший ґазда там, король та Бог! могутніший за всі ті хмарошкряби, мета яких на бруд тебе зчавити…аж - ні! ти - велич! ти… - людина. ти - особистість…єдина, в однині серед істот усіх розумних, як екземпляр дорогоцінний духовного початку…на всі часи, усіх народів!…тут знов хихикнув іронічно над собою…у хаті вже. та крізь вікно вдивляєся у місто, мітичним звіром дихає що в небо, яке в сльоті зливається униз.
стоїш та дивися в задумі у вікно. п’єш каву. дим сигаретний видихнув на скло… - так, наче ти хотів позбутися уяви, сховатися від жаху майбуття, фантазувалося яке в стихіях руйнівних шляхами до інферно…за склом оцим почув як звіром хижим рикає прийдешнє і як згортається воно кільцем містичної химери, у коло вогняне…
…заплющив очі. промимрив
- …і довше чим життя триває, чіткіше там та витончено різьбиться прийдешнє… - розпачливий твій шепіт немов у засідці стихає у кімнаті, у темному куті…невидним оком дивиться на тебе… пильнує, стежить та чатує мить атаки на життя, яке ритмічно б’ється гаряче в аорті…
далі є…
