(мініатюри, нариси, короткі розповіді та віршування).
42. в часі прогулянок степом…
1.
і думалось так у степу під шурхіт неспішного кроку у травах… - ми створені з того, з чого створено Всесвіт. і він створений з матерії чорної. то ж, ми по суті і є матерія чорна. так би мовити, ми - підсумок дослідів Просторочасу, Бога хаосу та хитромудрих перевертів, обертів та перетворень всього неживого в живе, звичайного у надзвичайне. ми - висновок від ризикованих дослідів та пертурбацій…і як наслідок - ми, “крапочка-успіх” в долоні у Бога Всього Над Усім. “крапочка” чиста своєю дитячою допитливістю, устремліннями до незнано-таємно- манливого, але…але чорна - у відблисках краху, руйнацій у життєдайно яскравих веселках надій на майбутнє. кохана, закохана “крапочка-успіх” з тої долоні у вічності зронена раптом, недбало…так, з неуважності, у швидкоплинних процесіях згублена, швидко забута Просторочасом…а ми…
ми вивчаєм, досліджуєм, мріємо підлаштувати Його, цього Бога Всього Над Усім на догоду собі…отакі ми зухвалі! брутально нахабні зросли, завзяті, сміливі, відважні. і прагнемо жити, вижити, ствердитися серед інших світів - серед таких же, як ми, “крапочок-успіху” з досліду Просторочасу - Бога хаосу, смерті, життю, відтворення та перетворень, миті, вічності. діти Його ми послідовні у непокорі. нескорені зреченню, вироку Всесвітом, нашвидкуруч ним зготованих диких, страшних апокаліптичних містерій у чорній матерії нам, що створені з тої ж матерії чорної…
…думалось так у степу під шурхіт неспішного кроку у травах.
2.
мені до вподоби хаос…але… - хаос, що руйнує заради руйнацій, спустошень та забуття…і навіщо той жах?…болісно, сумно таке споглядати, занурюватись думкою, роздумом в ті всі пустелі страшні абаддону, в депресії, бачити смерті… - та це ж те саме, що випасти у паранойю, в безглуздість, у безум. ні-ні! мені до вподоби хаос заради оновлень, творчої розбудови у світі…та у світах, які в безлічі зореутворень турбують Усесвіт завзяттям веселих турбот, неспокоєм, рухами, подихом волі…життям!
…але Всесвіт глухий. не чує пісню пісень йому від явлених нас. йому байдуже хто ми, які ми та звідки вдивляємось в нього…і навіщо йому взагалі ми?… - ні до чого. проковтне тим хаосом і не згадає, що тут колись було сонце, створений в космосі світ. кажуть, що інформація є незнищенна. хотілося б вірити в це. але віра сліпа…а, отже, відносне усе…як і все тимчасове.
яка ж з того користь (корисливість, як і цікавість закодовано в генах - ми створіння суспільне), різниця яка нам в якому хаосі буде знищений світ наш? і дароване нам існування… - навіщо? чому?…аби хтось (або щось) прийшов чи прийшло та понищило все тут наше навколо нас заради руйнацій, ачей заради чогось там нового…але без нас вже?! наче ото як корова злизала - бац! і немає нікого…навіть мене?!!! та я ж такий гарний, значний та розумний! як же баз мене?! і як же то все образливо так виглядає! додам - непристойно, Всесвіте, Боже величний! так не поводяться з власним шедевром, зі створеними життями. повторяюсь ізнову - не гоже то все, непристойно…так не робиться…це моветон.
та як там не є, а що ж ми у підсумку маєм?…а маємо вільне падіння поміж зірок, у зірках. і як нагорода - беззахисність. а ще - залежність, безпомічність та безпорадність…в додачу - милість від примхи стихій, що вирують в безмежжі. у супровід - пані Байдужість, посестра Всесвіту - вона незборима та войовнича - бо гине усе на стежинах її! до загину веде нас під руку…вільно крокує пані Байдужість до без свідомості вічність байдужу - у вічності цій маєм зникнути ми. там проковтне про нас інформацію Простір! і - хтозна? - можливо колись то, в якихось літах відродимось знову оновлені в інших вимірах, в інших світах вдосконаленими завдяки тим неспинним стихіям, вирують які, руйнують усе заради оновлень та розбудови цивілізацій у просторі зореутворень. відродимося… - а, цікаво, якими?…
43. контрадикція.
ці міркування іноді так дістають!
от, до прикладу, прив’язалася думка від самого рання: життя прагне смерті, а смерть до життя…дурня несусвітня… - вони протирічні! вони в площині взаємного знищення. один одному паралельні - співіснування їм ні до чого, своїх проблем у них вистачає…жартую, звичайно. але, з усім тим - звідки, чому прив’язалася думочка ця протирічна мені від самого рання? з якого такого?…щоб усьому було на з’явлення світу та зникнення з нього?…звідки це в мене? звертаюсь у Всесвіт… - а Всесвіт мовчить.
а війни…то що - очищення світу від бруду, врівноваження кількості люду найлютішим з лютого злом? задля створення тиші пустелі, спокою темряви та краєвиду руїн?…але ж таке “очищення” - шум, суєта, меркантильність, рухи турбот у судомності і то все протирічне спокою тиші задля непроглядної темряви. і, до речі, війна іде в суперечливій битві з добром, яке б’ється до смерті…чи, навпаки, за життя?…іще одна суперечність.
…а зима… - що, до біса! ото за зима? вона що - забулася у суперечці з весною у “хто з них головніший”?!..та ні - кажуть, що ми порушили клімат планети супереч здоровому глузду…а як же інакше іще! усе з суперечності розпочинається, ним живе та завершиться ним.
наприклад, звідки я пам’ятаю як мене немовлям залишили в лоджії в старому м’якому глибокому кріслі… - обливався сльозами не від плачу, а від сонця, що дивилось на мене оком своїм синьо жовтим в очі мені - я протягнув йому руку, пропоную найціннішу у світі для мене іграшку…а сонце мовчить, тільки дивиться гарне, гаряче, яскраве. я усміхався, сміявся у стріч поки не образився - подарунок мій не беруть, не приймають! і як зазвичай то буває - завівся гучно плачем…через те, що мене ігнорують…«…що ти верзеш! - накинулася Протирічність на мене, гаркнула аж на всю кухню. - ну, як ти можеш усе те пам’ятати?!…»…
- …не скажи! я багато чого іще пам’ятаю… - відповів на гарчання із кухні.
…до прикладу ось - жінка якась (може, мати?…не знаю) тримала мене на руках. я дивлюся за спину їй - там, у глибинах пітьми губилися сходи спаданням униз. мене охопила паніка, подив великий та жах. випав смочок з моїх вуст аж і… - я заревів. жінка (все ж таки мати, напевне) підняла той смочок, облизала, ткнула знову мені до рота…я заспокоївся. більше їй за плече не дивився. слухав базікання двох чужих мені зовсім жінок та сміявся від того, як ключем відмикалися двері… - то було дивом мені веселим. «…нізащо у це не повірю! - озвалась до мене ізнов Протирічність. - щоб ти мені не казав - нізащо у те не повірю! і все…які відчуття? яке розуміння?! в несформованій ще особистості, у немовляти! тута вже точно несеш маячню. зізнайся - ти фантазуєш?…признайся…не бійся, бити не стану…скажи…».
чого вже - звичайно, що фантазую…та звідки фантазії ті? чи зміг би я навигадувати оце все, якби воно десь та колись воно вже не відбулося та не відклалося б у підсвідомості світу людей? і тепер ось, нині чуже, не моє абсолютно - рикошетом влетіло в уяву мою, у мої побрехеньки, в надумки, фантазії всякі…і навіть у сни! рикошет від якихось там сфер небуття чи буття…чи чого там іще… - я не знаю! але…
іще пару прикладів тут наведу…
граюся у напівтемряві під ліжком олив’яним військом солдатиків та колонами танків, та величезною іграшкою - із заліза машинкою. навпроти - стіл. бачу ніжки цього стола та ноги чоловічі й жіночі (матері, мабуть)…вони там пили (чоловік і ця жінка, мати мабуть), про щось розмовляли, цокались склянками. на стінці гучно лунало радіо. жінка сміялась - то коханець можливо її розважав…
от іще - у селі скоріше за все то було…лив дощ із грозою. вітер рвучкий бився гілками древа якогось, листям плескав об вікно. я заліз з табуретки на стіл та зазирнув у люстерко, що лежало там на скатертині і… - перелякався обличчя, що звисало дивною люстрою з біло сірої мли. обличчя без сумніву було моїм - та я не впізнав себе там! дитяча уява намалювала потворно жахливу істоту із потойбіччя якогось незнаного світу.
а ще пам’ятаю - муху розчавлену на підвіконні. як я гидуючи, але старанно лупив мухобійкою мошок, які виповзали із неї. це гидке споглядання тортури мучить мене, але вперто луплю…та відчуваю, що то зовсім, далеко не я так садистські б’ю по живому скривавленою мухобійкою…фе!
- …а! ну тебе - відмахнулась від мене моя Протирічність. - тебе, я вже бачу, заносить. ти ще згадай про утробне життя, про думки тамтешні свої, про чуття, хвилювання та багато чого іще іншого…тьфу! ото було б дива та сміху! але краще вже пий свою каву, а то захолоне.…
- …а відомо тобі, - відповів я своїй Протирічності - що акули в утробі іще материнській б’ються поміж собою за здобич… - навіщо? спитай. можливо, їх смерть спонукала наказом - жерти! і вони за життя одне одного рвуть на куски, виривають, зжирають з превеликим собі апетитом. і зауваж - в утробі іще материнській.
посміхаюся я своїй Протирічності…та із кавою у руці прямую із кухні до зали в улюблене крісло до компа - занотую це все, поки пам’ятаю. а пам’ятається ой! як багато чого іще, з того такого далекого вже мого (чи не мого вже?) дитинства, яке проминуло у невідомій галактиці серед галактик…де планета сумбурних моїх протиріч, суперечностей та сперечань. з яких усе починалось, в яких проживаю та ними ж, напевне, завершиться все…ми такі протирічні.
