У ніч зимову, люту, штормову,
Ховаючись між гребенів високих,
До острова загарбники пливуть
І не охопить флоту жодне око.
Від нетерплячки варвари тремтять,
Скрегочуть зуби, щогли, весла, зброя,
І блискавки пожадливі горять
В очах людей, що звуть їх всі ордою.
Здригаються кілі й борти трієр,
На берег залітаючи з розгону,
І в шумовиння пінне мілини
Летять убивць затятих чорні грона.
Обіцяні їм золото й жінки,
І кров мужів славетної Ітаки.
Роками накопичували лють,
Та ось прийшла кривава ніч віддяки.
Б’є дзвін вночі, між храмів і алей
Жерці на стінах кров’ю креслять знаки.
І обіймає рвучко Одіссей,
І Пенелопу він жене з Ітаки.
Бери дітей! Сідай на корабель!
Пливи з вітрами – і пливи далеко!
Пристань до мирних і зелених скель –
Куди не долітають і лелеки!
Немає часу для потрібних слів –
І похапцем останній поцілунок.
І ось мечі. І ось священний гнів.
І ось війни отруйний чорний трунок.
Горять міста, пожежа жне поля.
І вулиці усіяні тілами.
Орда волає: Буде ця земля
До ранку перед нашими ногами!
Та сонце встало – і триває бій.
Дні, місяці, роки стоїть Ітака.
Позаду ж в Пенелопи Поліфем,
Гераклові стовпи і Тропік Рака.
І їй не знати подвигу мужів.
Поневірянь мужам не знати смаку…
Та день настане – рідні кораблі
Замайорять на обрії Ітаки!
