Я боязко вдивлялась у блакить,
Майже не помітну блакить,
У майже скляних очах,
Страшних майже сірих очах.
Ті очі дивились і у мої,
Напевно, теж вдивлялись,
Можливо теж зі страхом,
Та не таким як мій, іншим.
Мій страх був від краси,
Я боялась тієї блакиті,
Вона нагадувала небо,
Чисте небо, але з болем.
Ви думали я помер, не радійте так рано. Коротше виповз з депресії та борюся з соціальною фобією👍. Артем, хай)) А і вірш, ну короче щось дивне, ай донт ноу, соррі.
І забувши як насправді жити
Саня живий)
Якщо коли небудь ви могли подумати, що викладачі університету дуже порядні люди, то ви не зовсім праві.
Це згадки того ступору. Переживання, сни. Як воно відгукується десь всередині кожен раз у похмурий день, коли я їду кудись далеко на авто.
Бій не равний, але бажаю успіхів і гарних днів)
А вірш є вірш і то є добре)
Це згадки того ступору. Переживання, сни. Як воно відгукується десь всередині кожен раз у похмурий день, коли я їду кудись далеко на авто.
