Я боязко вдивлялась у блакить,
Майже не помітну блакить,
У майже скляних очах,
Страшних майже сірих очах.
Ті очі дивились і у мої,
Напевно, теж вдивлялись,
Можливо теж зі страхом,
Та не таким як мій, іншим.
Мій страх був від краси,
Я боялась тієї блакиті,
Вона нагадувала небо,
Чисте небо, але з болем.
Ви думали я помер, не радійте так рано. Коротше виповз з депресії та борюся з соціальною фобією👍. Артем, хай)) А і вірш, ну короче щось дивне, ай донт ноу, соррі.
І забувши як насправді жити
Саня живий)
Якщо коли небудь ви могли подумати, що викладачі університету дуже порядні люди, то ви не зовсім праві.
Я іду додому…дорогою крізь віки. Біля мене минають миті людських життів: їхнє кохання, ненависть, біль. Їхні почуття мені відомі, через тебе
Бій не равний, але бажаю успіхів і гарних днів)
А вірш є вірш і то є добре)
Я іду додому…дорогою крізь віки. Біля мене минають миті людських життів: їхнє кохання, ненависть, біль. Їхні почуття мені відомі, через тебе
