Нарешті і я пройшов ремастер класичної гри в Світі Середзем'я: ВП: Війна на Півночі. Одразу кажу — сподобалось. Є зауваження, але гра дає те, чого від неї очікуєш. В першій частині тексту не писатиму спойлерів, але в другій вже доведеться.
Жанр гри: рольова + гак енд слеш. По-простому, ми відігруємо за дунадана ельфійку з Рівенділу ґнома з з Еребору (навіть в одиночному режимі вас завжди троє) і рубаємо орків й інших посіпак Темного володаря направо і наліво, аби знайти і кинути виклик темному нуменорцю Аґандауру, якого Саурон використовує як пішака (чи слона) на півночі Середзем'я. Може ігролад звучить нуднуватим, але постійну боячку компенсують:
хороший сюжет, як для не надто масштабної гри;
сторонні квести, які мотивують зазирнути в кожен куточок локацій;
дизайн локацій!
улюблені персонажі;
і динамічність того ж таки постійного екшену.
Я грав з другом і відігравав ельфійку-лорознавицю з Імладрісу, а він дунадана-ренджера, за ґнома був бот. Витратили на це все всього лишень 14 з половиною годин, тож, якщо боїтеся довгих ігор, це для вас.
Варто зазначити, що візуальна складова тут взята з трилогії Пітера Джексона — гру видавали Ворнери. Але є багато деталей з книг, які не увійшли в фільм. Про деякі писала Тінувіель, а я ще відзначу присутність локацій з мапи Середзем'я, які або Толкін детально не описав, або не мав про них великих історій, або просто оминув увагою. Опинитися в тих же Еттенських пустищах, де живе купа троллів — хіба ж таке ніколи не було цікаво.
Діалоги хороші, автори гри намагалися не порушувати стиль Професора (на відміну від шоураннерів амазону...). Ну і звісно неймовірно приємно зустрічати знайомих персонажів: чи то членів Братства, чи то неочікуваних, але улюблених другорядних героїв книг.
Втім, варто дещо сказати і про недоліки гри: кінцівка дещо змазана, музика точно не дотягує до саундтреку Шора, а ігролад іноді таки видається аж надто нудним. Першого я зовсім не розумію — складається враження, що розробники втомилися і вирішили не шліфувати і не доводити до хоч якось довершеного стану фінал сюжету. Не вважаю, що то спойлер: до таких речей краще бути готовим. Хоча музику я можу вибачити, адже важки дорівнятися до Говарда Шора. Але... якби ж його композиції та й в цю гру. Ігролад і його захопливість залежать від локації і розділу гри. Десь ви просто нескінченно б'єтесь із орками, а десь вам підсовують якісь незвичайні і не повторювані механіки. Гадаю, очевидно, що цікавіше. А далі вже трохи спойлерів!
Мені дуже сподобалась інтеграція деталей з книжок в гру: знамено Араґорна, що його вишивала Арвен; постійні згадки Нуменору у розмовах з дунаданами, можливість поговорити з Ґлоїном в Рівенділі, часті раптові і драматичні появи орлів, їх трагічна доля і характер ватажка їхнього загону Белерама — нашого великого друга (тобто наших персонажів). А який тут класний Радаґаст! Чесно кажучи, не люблю шизову кіношну версію, хоч як би добре не зіграв його актор, але це занадто. У Війні на Півночі він нормальний істарі із тими ж особливостями штибу відлюдькуватості, але які розробники гри репрезентували в адекватній манері, на відміну від Джексона і команди в Гобіті. А ельфи? Вони абсолютно відповідають тому образу, який створив Джексон у ВП, тому просто приємно знаходитися в Рівенділі, спілкуватися із місцевими, бо ніби і повертаєшся до фільмів, але ніби десь і з іншої сторони, а десь відкриваєш щось нове. І тут варто зазначити, що джексонові ельфи таки гарно передають сутність книжних.
Дуже сподобався Ґундабад і двіж із ґномами, які активують зброю, яка знищує печеру резонансом — оце справді класно вигадали. Інші локації теж гарні, навіть неканонічний Нордінбад — такі втручання в оригінал не порушують правил всесвіту (хоча до дракона Урґоста таки є питання) і кардинально нічого не змінюють, тож і роздратування у відданого фаната не викликають. Та і загалом так можна сказати про всю гру: вона ж в більшості таки зовсім неканонічна. Але це не надто масштабна історія, яка не розтинає канву Володаря Перснів, яка займає оте невеличке місце, де такі вигадки мають право на існування і доповнюють ті ж фільми в нашій уяві.
Але кінцівка... Знову ж таки, ну чому вона така швидка і ненаповнена? Так, Аґандаур з самого початку не виглядає харизматичним злодієм, але нехай. Та хіба ж не можна було додати йому в Карн Думі якихось посіпак, або ж дати шанс нам, героям, а не Белераму, битися із тварюкою, що на них літають назґули. Іронічно, що ми з другом відкладали цю битву тижні зо три, і коли повернулись до гри, пройшли фінальну місію за хвилин 30, то обидвоє сиділи отак. Але направду то не такий вже й значний недолік Війни на Півночі: тут є багато цікавого і приємного по ходу усієї гри. Чи то щось із книг, чи то щось цікавеньке від розробників. Як в плані ігроладу, так і в плані ґеймдизайну. І, звісно ж, після першого проходження можна випробувати себе і спробувати пройти її на вищій складності. Але ми цього робити не будемо.
Отже, гра хороша. Я точно раджу, тим паче, що в стімі вона зовсім недорога (станом на зараз 415 гривень). Хотілось би більше локацій, персонажів і пригод, але у розробників були обмеження різного характеру, і тому така собі забаганка, а не вимога. Жаль, звісно, що немає української, бо до розробки саме ремастеру долучились українські ґеймдеви. До речі, про ремастер: ще одним серйозним недоліком гри є баги, вильоти і часті невдалі запуски. Розумію, що їй вже 15 років, але ж це таки оновлена версія.
Що можна ще сказати? Щось ще про ігри? В Тіні Мордору і тд я точно грати не хочу, тож огляду на них від мене не буде. Тоді... тоді... тоді чекаємо на гру по Толкіну від Warhorse! І хай вона буде через 5 років, нам не звикати.
