3 листопада 2016 року в HarperCollins була видана книга “The Lay of Aotrou and Itroun, together with the Corrigan Poems”. Її відредагувала відома дослідниця творчості Толкіна Верлін Фліґер, яку з моїх оглядів ви можете пам’ятати за оглядом на “Історію про Куллерво”. Отру й Ітрун зовсім невеличка, хоч і в неї входять аж 3 (можна навіть сказати 4, але про це потім) поеми, та всі вони доволі короткі. Їх Професор написав в кінці 20-х - на початку 30-х років, коли активно читав кельтський фольклор. Поема, назва якої стала назвою книги, була створена останньою і є найдовшою — це довершений результат спроб створення авторських варіацій на кельтському, а, якщо конкретніше, бретонському середньовічному матеріалі. Подібних “варіацій” у Толкіна є чимало: ті ж таки “Легенда про Сіґурда і Ґудрун”, прозовий переклад Беовульфа (якого Астролябія тримає готовим до друку вже кілька років…), “Фінн і Генґест” тощо. Ле про Отру й Ітрун (або ж в перекладі з бретонської про Лорда та Леді / Пана та Пані) доповнюють дві менших балади під спільною назвою “Коріґан” (для розрізнення їх нумерюуть І і ІІ), а також незавершений фрагмент без назви, який згодом трансформувався в Ле. Також у книзі є порівняння деяких строф Толкіна із рядками тих поезій, які їх надихнули.
Все це може вже звучати заплутано, хоча, здавалось би, маленька книжка — в ній ледь нашкребеться 100 сторінок. Та і невеликі речі часто мають широкий контекст, і ввести в нього вас я вважаю за свій обов’язок.
До речі, на обкладинці використана ілюстрація ще молодого Толкіна аж з 1914 року “Cove near the Lizard”. Це пейзаж бухти Кінанс в Корнволі — популярна пам’ятка природи Британії.
Одразу варто зазначити наступне: саме Ле направду вперше побачило світ ще в 1945 році. Її в своєму журналі Welsh Review (н. 4) видав знайомий Толкіна — валлійський автор і дослідник Ґвін Джонс. Позаяк це видання академічне, то в 2016 поема була вперше опублікована на широкий загал. Чи коректно це? Відносно. Справа в тому, що в 2002 році у Сербії! видали білінґву Ле із новим накладом в 2015-му. І лише після цього за нею взялись Гарпери у спілці із Верлін Фліґер. Чому так? В цьому я вже розбиратись не став, а якщо вам стане цікаво — копайте глибоко, як ґноми, адже на Толкін Ґейтвей інфи про це немає.
Для того, аби розуміти в чому ж особливість цих поем, нам варто зануритись в контекст їхніх джерел — бретонський фольклор. На щастя, Верлін Фліґер лаконічно викладає результати своїх досліджень поем у виданні 16-го року, тож мені залишається переказати вам головне.
Бретань — це півострів на північному заході Франції, який споконвіку був заселений кельтами. В V сторіччі туди мігрували кельти, але вже інші. Вони тікали від англосаксонського вторгнення в Британію, звідси й нова назва, адже до того його знали як Арморика. Саме тут і в наш час знаходиться одне з небагатьох місць на Землі, де збереглися кельтські мова і культура. Інші: Ірландія, Шотландія, Корнволл і острів Мен. І хоча протягом довгих сторіч французи зі своїми мовою і культурою всіма силами придушували кельтський елемент в Бретані, але він залишився в живий. Завдяки, зокрема, таким людям, як-от Теодор Клод Анрі Ерсар де ля Віллемарк — ключова в ХІХ столітті фігура в бретонській літературі та і культурі загалом. Я б міг його порівняти із Тарасом Шевченком, адже так ми можемо зрозуміти масштаб і діяльність мсьє Ерсара, але він, хоч і так само романтик, але Шевченко то більше поет і художник. А Ерсар збирач і компілятор, як-от Еліас Льоннрот — укладача фінської Калевали.
В 1839 році Віллемарк видав книгу “Barzaz Breiz: Chants Populaire de la Bretagne”, перекладається ця назва приблизно так: “Балади Бретонські: Народні пісні з Бретані”. Як можна здогадатися з назви, це збірка поезій кельтів північного заходу Франції, які Ерсар зібрав, трошки їх довершив (до тої міри трошки, що його звинувачували в фальсифікації, хоча це таки перебільшення) і так познайомив світ із усною творчістю бретонців. В подальшому Віллемарк видав ще декілька подібних праць, а також займався питанням мови свого народу. В цьому він є абсолютно типовим романтиком ХІХ століття. Увага до Бретані й її самобутності зросла через Віллемарка, його Баржа Бреж була перевидана ще 4 рази, і навіть зараз ця мова й культура живі: на одному з недавніх Євробачень представники Франції з Бретані співали пісню своєю мовою. Та повернімось до Професора.
Справа в тому, що молодий натоді Толкін в 1922 придбав видання “Балад Бретонські” 1846 року. Очевидно, це не єдина кельтська книга з його бібліотеки, але саме на основі творів звідти і постали ті твори, відгук на книгу з якими я і пишу. Йдеться про Corrigan I, яка була натхненна піснею Ar bugel Laec’hiet’, les Kerne (Дитина-відмінчук, з Корнуаю) і Coriggan II на основі Aotrou Nann Hag ar Gorrigan, es Leon (Лорд Нанн і Коріґан, з Леону). Важливо зазначити, що це не переклади, а радше перекази оригіналів. До речі, що ж то за коріґан? Це специфічно бретонська назва для фей/ґномів, які часто пакостили звичайним людям.
Сюжет першої — історія типова для європейської народної творчості про підмінене дитя. У матері на ім’я Марія (співпадіння із Богородицею не випадкове — саме вона звертається до головної героїні та згодом допомагає їй) викрали дитя й залишили замість нього огидного підмінка. Далі Марія дізнається спосіб повернути свого сина — треба здивувати чарівну приблуду чимось абсурдним (конкретно: робити вигляд, що вариш воду в яєчних шкаралупах — згадайте щось подібне в наших казках, фольклор вміє дивувати), чого за своє довге життя вона й ніколи не бачила. Так підмінок викриває свою сутність і Марія одразу погрожує йому мечем із руків’ям-хрестом. Очевидно, це його лякає і матері повертають сина. Єдине, я не розумію чи коріґан, яка викрадає дитя, і підмінок в поемі є однією і тіє ж істотою, чи ні. Може хтось з вас, хто теж читав, напише нам в коментарях в телеграмі?
Поезія написана у формі балади і має всього 76 рядків. Це гарний приклад вправляння поета із старосвітніми сюжетами і формами. А що вони кельтські, то ще й химерні й дещо дивакуваті. Єдине, що над деякими моментами треба посидіти з перекладачем, бо все не одразу зрозумієш, але тут ще рятують примітки й коментарі Верлін Фліґер до рядків, які потребують роз’яснення контексту. З цікавого — згадка Брезайлі, одної з назв для чарокраю у кельтів. Якось знайомо звучить це слово? В есеї “Про чарівні казки” Толкін писав наступне:
…чарівна країна Гі-Бреасайл на Заході стала просто собі Бразилією, краєм червоного дерева.
Він вбачав зв’язок між обома назвами і жалівся на те, що навіть такі цікаві речі стають дуже нудними в сучасному світі.
Про Corrigan II можна сказати приблизно все те ж саме, що й І, але але. Сюжет тут зовсім інший: трагічний і менш химерний. У молодого подружжя дворян народжується двійня, й пан Нанн обіцяє своїй дружині знайти все, чого вона лише захоче. Об’єктом голоду бажання є лань, на пошуки якої й рушає аристократ, хоча жінка і застерігає його. Непомітно для себе Нанн опиняється в гущавинах Броселіанду — чарівного лісу Бретані, в якому він намагався спіймати білого оленя. Але ж не дарма це місце сповнене химер, тож тут пана і спіткав фатум. Біля водограю він побачив коріґан, яка одразу почала вимагати від нього шлюбу, а отже й зради своїй дружині, бо ж Нанн побачив фею і зайшов у її володіння. Наш лорд вірний чоловік і, звісно ж, відмволяється від ультимативної вимоги нечистої сили — та каже, що якщо він не піде на її умови, то помре через 3 дні. На жаль, так і сталось, і коли Нанна ховали, його дружину поховали поруч із ним. Гадаю, зрозуміло чому вона померла.
Здавалось би, зовсім невелика балада на 104 рядки, але яка трагічна історія. Адже ж бретонські Aotrou й Itroun не заслужили на таку смерть. Це питання, певно, і зрушило Толкіна на переосмислення цієї історії, яке він і втілив у ключовій поемі цього видання, а саме Ле про Пана й Пані. Але ще декілька слів про Corrigan II. Тут Толкін вперше згадує ліс Броселіанд — це реальна географічна точка на півострові Бретань і водночас зачарований ліс в кельтській традиції, особливо часто згадуваний в Артуріані. Щоправда нині він називається Паймпонт.
Знову ж таки, якось знайомо звучить саме слово Brocéliande. Його Толкін використовує в своїй “Баладі про Леітіан” (незавершена поема про Берена і Лутієн), і згодом воно остаточно трансформується в… Белеріанд. І хоча це цілий материк, а не ліс, але одна назва таки породила іншу. Верлін Фліґер такрж згадує в примітці про Броселіанд й інший топонім, а саме Белеріон — це кельтська фортеця в сучасному Корнволлі, про яку писав Діодор Сицилійський.
Можна і далі розказувати цікавинки про Corrigan II, але ж ми навіть ще не дійшли до самого Ле! Та треба ж згадати про інше співпадіння, яке в книжці у примітці Верлін Фліґер відносить саме до двох Коріґан. Воно стосується слова гобіт. Як? Цитую:
Варте уваги таке співпадіння: слово “коріґан” з’являється в компендіумі (збірнику) фольклору 1891 року видання, який відомий під назвою Трактати Денгема (Том ІІ, с. 79), де воно знаходиться в тому ж самому переліку назв чарівних істот, що й перша в історії письмова згадка “гобіта”, ще одного слівця, якому Толкін знайшов хороше пристосування в своїй творчості.
Цей факт я вперше дізнався тут. Є ж багато різних теорій звідки Толкін взяв слово “гобіт”, серед яких найабсурдніша це походження від… зайчиків, тобто гра слів “hobbit” і “rabbit”. Але от з книгою Денгема ситуація і справді цікавіша. Це збірка англійського фольклору (різного характеру), укладена в середині XIX століття купцем Майклом Ейслебі Денгемом. Назв із префіксом “hob-” (означення невеликого зросту) там доволі багато, в Британії воно найчастіше застосовується до істот на кшталт наших домовиків. Тож, коли в різних фентезі ви зустрічаєте гобґобліна замість простого ґобліна, це може означати, що такі ґобліни або дрібніші за звичайних, або виконують функції домашнього духа. Чи дивною в такому контексті є поява слова “гобіт” до Толкіна? Аж ніяк. Чи взяв він його напряму із книги Денгема? Хто зна? Сам Професор казав, що несвідомо написав рядок про гобіта в норі на чистому аркуші паперу. Таким чином це слово ховалося десь в його пам’яті з часів глибокого дитинства. Хоча точно ми вже ніколи не дізнаємось.
Втім, повернімось до наших нещасних Отру й Ітрун. Дуже вже я довго хочу врешті дійти до останньої деталі необхідного контексту, аби ми могли спокійно говорити про Ле — її форму.
Власне, саме слово Ле (англійською Lay, французькою Lai) означає популярну в XII-XIV ст. у західній Європі поетичну форму. Сюжети для них часто запозичували з кельтської традиції, тому багато таких поем входять до циклу Артуріани. Верлін Фліґер додає, що ле визначають і наявністю магічного об’єкта, навколо якого і розгортаються події. У випадку “Отру й Ітрун” це магічне зілля, але про нього потім. Ле писали окстосилабічними (восьмискладовими) римованими куплетами. Тобто це поема із довільною кількістю римованих рядків у строфі, але в кожному з них має бути 8 складів (хоча можна й 7 або 9). Саме така метрична форма і сюжет притаманні для “Балади про Леітіан” або ж “Lay of Leithian” в оригіналі (магічний об’єкт це, звісно ж, Сильмарил), пише та ж таки Верлін Фліґер. Її я вже згадував, але давайте детальніше. Цю поему Толкін теж писав на межі 20-х і 30-х рр. Саме від Леітіан його відволікло натхнення і складання Отру й Ітрун. І коли ж він натоді зачитувався і створював власні варіації кельтських ле зі збірки Віллемарка, то зовсім не дивно, що вони вплинули і на середземну поему.
Тут також постає цікаве питання. Пані Олена О’Лір переклала Lay of Leithian в українському виданні “Берен і Лутієн” як Баладу. Останнє — теж поетична форма із Середньовіччя. Від ле балади відрізняє те, що в них присутні рефрени і найчастіше вони складалися із катренів (строфи із 4-х рядків, хоча можливі й інші варіанти), як ті ж самі Corrigan I i II. Сюжети цієї форми не обов’язково мали бути зосереджені навколо певних об’єктів: це й історії кохання, героїв тощо. Тож, балада і ле відрізняються як метрично, так і змістовно. Але якщо копати глибше, то знаходимо, що повна назва Ле про Леітіан містить в собі ще й слово Gest (Жеста — інша форма середньовічних французьких поем, наприклад Пісня про Ролянда). А її поетична форма взагалі була вигадана Толкіном і називається Анн-теннат, яку англійською він передав (бо три ельфійські віршовані хоч і винайшов, але квеньєю і синдарином писав не так багато) ямбічним тетраметром. Тож поняття “ле” і “жеста” Толкін міг використовувати й умовно, хоча у Верлін Фліґер таки є аргументи на користь того чому Леітіан таки ле. Так чи інакше, ямбічний тетраметр притаманний саме для балад. Тож, пані Олені О’Лір під час перекладу могло йтися і про відповідність назви метриці, і про щось більш звичне для українського читача — я таки про ле ніколи не чув до Толкіна, а балада річ популярна. Хочу зазначити, що в питаннях поезії, а особливо її розмірів, я зовсім не експерт, тож десь можу помилятися. А взагалі добре було б почути коментар пані Олени О’Лір щодо цієї теми.
Додам, що, на жаль, в книзі Берен і Лутієн є лише фрагменти поеми, а весь її текст можна знайти лише в ІІІ томі Історії Середзем’я “The Lays of Beleriand”. Та коли ж цю серію чекати українською? Риторичне питання.
Отже, поема. А точніше ле. Якщо в оригіналі, з якого постала Corrigan II у пана й пані є дві дитини, то у своїй великій, порівняно з тими ж таки оригіналами, поемі Толкін робить лорда бездітним. Саме це і є ключовою деталлю, яка й починає рухати сюжет ле. На її психологізмові наголошує Верлін Фліґер. Вперше ця зміна з’являється не в самому ле, а т. зв. Фрагменті, який йому передував. Це 29-рядковий вірш (і також та сама умовно четверта поезія в книзі, про що згадано вище), який почав писати Толкін на основі балади про лорда Нанна. Що цікаво, замість римування там була алітерація. Важко уцінювати уривок аж настільки незавершеного твору (бо незавершених творів у Толкіна таки багато, а ми їх любимо читати), але він лаконічніший за свого наступника, більш схематичний і куций. Тож, не дивно, що Професор його відкинув і почав з іншої метричної форми. Природно, що таки кельтської.
За сюжетом Ле про Отру й Ітрун бездітному Пану в голову приходить страшне: просити у старої відьми зі старого лісу чогось такого, що б відвернуло бездітність його і дружини. На відміну від бравадного Нанна з Corrigan II, який несвідомо порушує рівновагу між світом звичайним і чарівним, Пан з Ле має сумнів. Сумнів для християнина гріховний, бо ж це втручання в те, у що людина своїми силами не може втручатися, до того ж ще й загравання з темними силами, хоч і з благою метою. За такі речі треба платити.
Лорд вирушає до Броселіанду, де й знаходить стару відьму (уявіть собі Бабу-Ягу), яка вже все знає про нього і чого йому треба. Герой отримує від коріґан фіал із блідим сірим зіллям. Очевидно, що цей момент знаходить своє відображення у Володарі Перснів, коли Ґаладріель подарує Фродо сяйво зорі Еарендила. Але відображення діаметрально протилежне за змістом, хоча, як пише та ж Фліґер, образ Ґаладріелі частково постав з образу коріґан і, певно, несе в собі частинку їхньої містики та надприродності. Далі в поемі Лорд хотів одразу віддячити відьмі за зілля, але та йому сказала:
Та ми зустрінемось одного дня
Й сповна повернеться твоя платня
Щасливий пан не дуже звертає увагу на ті слова і повертається додому, де організовує весіннє свято, що мало би символізувати народження нового життя і все таке, адже саме тоді він і додав до вина своєї пані те саме зілля. І наче все добре, адже невдовзі у подружжя народжується двійня. Сюжет Corrigan II продовжується: Лорд так само питає свою Леді чи хоче вона чогось після пологів. Та відповідає, що кришталево чистої води й оленя із зеленлісу. І так само після цього Пані відмовляє свого Пана, застерігає його, аби він був поруч, але той так само рушає. І якщо в бретонському оригіналі Нанн точно не був свідомий того, на що наражається, тутешній Лорд йде на ризик. Якщо він, звісно, не забув про слова відьми.
В Броселіанді біля водограю він, о диво!, зустрічає коріґан, яка цього разу перевтілилась у прекрасну діву (одна із здатностей таких відьм). Вона нагадала Пану про його борг, але той відповідає що й знати її не знає. Певно, він розумів до чого все йде, але відмовлявся це визнавати, і так порушив умови угоди. Коріґан вимагає від Лорда шлюбу, той відмовляється, і вона прирікає його на смерть через 3 дні. Він заперечує і це, та ж доля така штука, що її не відвернеш.
Отру помирає після прибуття додому, перед цим бачачи уві сні коріґан, знову стару й гидку, яка каже, що час настав. Про це Ітрун дізнається лише коли бачить труну із його гербом в церкві, куди прийшла на воцерковлення. Від того помирає і вона.
В поемі 508 рядків: трагічних, вдало складених, з купою пречудових зворотів і висловів і цілісною історією. Разом із тим я не можу назвати її шедевром. Вона не підноситься до вершин творчості Толкіна, та ж чи має? Все ж, це специфічний твір — авторське осмислення народної творчості, а це вже які-не-які рамки. Хороше осмислення і, певно, в своїй поетичній формі теж. Та на останньому я не знаюся настільки, аби стверджувати чи повністю опанував Професор бретонські ле.
Отже, на цьому огляд можна вважати завершеним. Чи вартує книга того, аби ви її придбали і прочитали? На ваш розсуд. Такі твори то або для толкіністів, або для медієвістів. Беручи ще й до уваги скільки тут текстології, то пересічному читачу все це може видатися нудним, а що твір, за яким названо книгу, займає тут лише 1/5 її частину, може виникнути питання щодо релевантності витрат.
З точки зору толкініста, як на мене, вона супер. Невеличка, але дуже інформативна. Коротша, аніж Сіґурд і Ґудрун, Падіння Артура і Ґавейн, які видані українською. Дає трохи відпочити від Середзем’я, але не пориває із ним остаточно, а редактура Верлін Фліґер на найвищому рівні. Коментарі, нотатки тощо лаконічні, чіткі і, що важливо, не душні. Так само було і в Історії про Куллерво, і тепер ще цікавіше прочитати якесь із окремих досліджень творчості Професора її авторства. Можливо, у видавництві “Атена” замисляться над цим після видання книги Майкла Д. К. Драута…
Єдине питання щодо композиції книги: чи варто було додавати до неї повний текст головної поеми вдруге? Так-так, там і таке є. Чому? Другий текст це версія із рукописного чистовика Толкіна, яка в декількох деталях відрізняється від оригіналу, який надрукували 1945-го року. Можливо, достатньо було б вказати на відмінності в нотатках. З іншого боку, більш прискіпливим прихильникам Толкіна таке може й потрібно. А можливо ті версії аж надто відрізнялися і ніяк інакше редакторка вчинити не могла — я, все ж, давно вже читав Ле про Отру й Ітрун.
Гарна поема, гарна книга. Цікаво спостерігати в таких виданнях за незвичайним гобі Толкіна — вправлянням у середньовічних формах і сюжетах. Від того краще розумієш як багато всього стоїть за світом Середзем’я не лише в контексті його уяви, а й практики, письма і роздумів.
P. S.
Щодо рефренів, то в Ле про Отру й Ітрун вони в певному вигляді таки є. Це декілька схожих за змістом і розміром строф, які ділять поему на окремі розділи. Вона і починається таким чотиривіршем (переклад рядків мій, як і всіх інших цитат):
In Britain's land beyond the seas
the wind blows ever through the trees;
in Britain's land beyond the waves
are stony shores and stony caves.
В землі Бретані за морями
Ліси овіяні вітрами;
За хвилями в землі Бретані
Із каменю печери й пляжі.
Статті з вікі, використані під час написання огляду:
https://en.wikipedia.org/wiki/Broc%C3%A9liande
https://en.wikipedia.org/wiki/Denham_Tracts
https://en.wikipedia.org/wiki/Ballad
https://en.wikipedia.org/wiki/Lai_(poetic_form)
https://en.wikipedia.org/wiki/Barzaz_Breiz
З Tolkien Gateway:
https://tolkiengateway.net/wiki/The_Lay_of_Aotrou_and_Itroun
https://tolkiengateway.net/wiki/Lay_of_Leithian
https://tolkiengateway.net/wiki/Song_of_Beren_and_L%C3%BAthien
