«Велика цінність і прокляття України водночас – це її стратегічне географічне розташування на кордоні цивілізацій, місце перетину інтересів провідних держав, сполучення Заходу та Сходу у ширшому розумінні»
Ще декілька слів про неоколоніалізм. Я от задумався. А чому Україна потрапила саме в інтелектуальний неоколоніалізм?
Чому нашу країну, ніби галеру ведуть на скелю, підміняючи її пріоритети розвитку, ідентичність, цивілізаційні цілі?
А чи задумувалися ви? У будь-якому випадку ось моя відповідь.
Колоніалізм або неоколоніалізм, або будь-яка інша ієрархія у дихотомії «володар – раб» завжди має під собою якусь підставу, причину.
І ця причина – цінність об’єкта для того, хто хоче отримати з нього якусь вигоду, зиск.
Для володаря цінність раба у його праці, яку раб виконує для збагачення свого власника.
Таким чином, дар і багатство людини – це її здатність трудитися.
Проте цій дар стає її прокляттям, коли така людина перетворюється на раба, адже її поневолення та перетворення у рабський стан, стає бажаним для сильних, аморальних, цинічних і тд.
Так само і в геополітиці.
Давайте, щоб було наглядно, подивимося на це дещо застарілим поглядом приблизно століття так 19-20, і будемо говорити узагальнено:
Даром і прокляттям деяких країн Африки є їхні корисні копалини.
Їх хочуть зробити рабами у категорії «сировинний придаток», викачуючи корисні копалини для промисловості метрополій (ресурсний неоколоніалізм).
Даром і прокляттям деяких країн Азії є їх людський капітал («дешева робоча сила»).
Їх хочуть зробити рабами у категорії «ринок праці та збуту», використовуючи ці гігантські трудові ресурси на заводах, перенесених з метрополій, та продаючи їм дорогий високотехнологічний непотріб, на якому заробляють метрополії.
Даром і прокляттям деяких країн Азії та Африки є їхні темпи промислового та загалом економічного розвитку.
Їх хочуть зробити рабами вищезгаданих категорій «сировинний придаток» або «ринок праці та збуту», силою вдягаючи на них обмеження зеленої повістки, таким чином руйнуючи їхню промисловість та штучно гальмуючи розвиток.
Дивідендом від такої інвестиції є ослаблення конкурента та повернення у підневільне положення (антропосферний неоколоніалізм).
Звичайно ж, можна заперечити і сказати, що все набагато складніше і в реальності не існує чистих видів дарів і проклять, а також чистих видів неоколоніалізму.
Так, це правда, вони всі уживаються в одній країні чи одному регіоні, просто один з них буде домінувати над іншими.
Україна та й по суті майже весь пострадянський простір яскравий приклад цього міксу видів неоколоніалізму з переважанням одного – інтелектуального. Судіть самі.
Країна багата на природні ресурси – ці ресурси через експорт і сировинну модель економіки «викачуються» з неї за кордон; країна багата на промислові підприємства – ці підприємства були знищені завдяки жадібності олігархів, впливу грантових експертів, відвертому шкідництву окремих політиків; країна багата на спеціалістів у промисловій і технологічній сферах – відбувається «відтік мізків» цих спеціалістів на Захід через злидні та безробіття тут.
І так можна продовжувати до нескінченності.
У будь-якому випадку, інтелектуальний неоколоніалізм є домінантним в історії з Україною.
До чого я веду?
Цей вид неоколоніалізму саме як домінантний порівняно з іншими типами нерівноправних взаємовідносин є рідкісним в історичній та сучасній практиці.
Спробуйте згадати ще одну країну, яка добровільно брала би на себе роль «Щита Європи» чи «Щита цивілізованого світу».
Тут можна гратися з варіантами того, від кого цей щит захищає: від російської агресії, китайської експансії опосередковано через РФ чи від авторитарних режимів РФ, Ірану та КНДР разом узятих.
Суть залишається одна: хіба справді національним інтересом нашої країни може бути захист інших країн, якими, на думку частини українського суспільства, правлять дурні, нерішучі, західні політики-боягузи?
Відповідь очевидна.
А тепер давайте збирати усе до купи, щоб підійти до самої суті, до того, що є причиною таких довгих розпинань.
Отже, суб’єкт потрапляє у якісь нерівноправні відносини через те, що він має певну цінність, яка водночас є його даром і прокляттям, адже приваблює сильнішого, і після поневолення служить певною функцією, яка приносить певну вигоду «володарю».
У випадку «володар – раб» усе просто: праця раба служить способом створення благ, які приносять користь володарю.
У випадку з сировинними країнами також все зрозуміло.
Наприклад, візьмемо домінантний «ресурсний неоколоніалізм»: багаті природні ресурси країни служать «паливом» для промисловості поневолювача та нарощення його виробництва.
У випадку з Україною усе складніше, адже домінантним видом неоколоніалізму є інтелектуальний.
А складніший цей випадок тим, що ми не маємо очевидної відповіді на такі питання: яку цінність Україна має для Заходу і яку вигоду йому може дати?
А якщо згадати про роль України як «Щита Європи» чи «Щита цивілізованого світу» і домінуючий наратив про вічну екзистенційну боротьбу з Росією, яка тягнеться віками і має в знак помсти вестися ще сотні років, то все стане на свої місця.
Велика цінність і прокляття України водночас – це її стратегічне географічне розташування на кордоні цивілізацій, місце перетину інтересів провідних держав, сполучення Заходу та Сходу у ширшому розумінні.
У плані дару або ж багатства для України – це можливості використання транзитного потенціалу, а саме створення логістичного хабу, центру торгівлі, формату країни – мосту на перетині стратегічних світових комунікацій.
Країни, з якою ніхто не буде воювати.
Прокляття – це те, що нас історично використовували і далі хочуть використовувати як буфер між різними типами цівілізацій або ще гірше, як точку напруження між ними.
Тобто, як країну, що часто знаходиться в стані війни.
Україна поступово втрачає свої географічні переваги.
Але це не наше рішення.
Воно було підготовлене численними експертами-»економічними вбивцями», які ще напишуть свою «сповідь». І вона стане черговим бестселером і над ним будуть лити крокодилячі сльози західні інтелектуали.
Роль буферної зони – компрадорська в своїй основі, в ній немає любові до своєї країни.
Але ця ідея підтримується олігархами-компрадорами.
Зараз активно формується нова національна ідентичність буферної території, точки напруги між Заходом і РФ.
Роль щита, а насправді, геополітичного капкана.
Після того, як Росія розпочала свою немотивовану агресію проти України, агресію, яка не має виправдання, Захід «раптово» розгледів у нас цінність для своїх геополітичних цілей щодо послаблення Росії.
Тому завдяки інтелектуальному неоколоніалізму відбулась підміна позитивної моделі розвитку України (використання «дарів географії») на «прокляття географії».
Отже, цінність України, а саме її стратегічне розташування стали інструментом виснаження Росії внаслідок війні, яку Москва, звісно, сама і почала.
Тобто функція «щита», що формується у рамках інтелектуального неоколоніалізму – виконувати роль своєрідного геополітичного капкану для Росії по типу Афганістану, звідки ворог, ступивши і витративши купу економічних, військових, демографічних ресурсів, має вийти ослабленим.
Це модель капкану, потрапивши в який, російський ведмідь має відгризти собі лапу та повернутись у барліг, шкутильгаючи на трьох.
Саме тому не треба тішитися ілюзіями того, що західні політики нерішучі боягузи або не бачать якихось перспектив.
Навпаки – бачать ще краще, ніж ми, вони мають чіткі інтереси, розрахунок та стратегію, де ми займаємо роль щита чи капкану, який має виснажити російського ведмедя, який сам, з власної вини, потрапив у капкан війни.
І не треба думати, що ось-ось ми переконаємо США чи ЄС у тому, що нам треба допомагати розвиватися на довгу перспективу як Південній Кореї.
Адже нинішня стратегія Заходу по відношенню до України перетворює нас у одноразовий ключ для трансформації Росії.
Для Заходу – це короткострокова інвестиція, надприбуткові плоди якої – це зміна політичного курсу Росії на прозахідний, розкол між Пекіном та Москвою і конфлікт між ними.
І тут знову варто згадати про цю функцію, яку приписують Україні, а саме функцію «щита».
Щит захищає свого власника від меча нападника.
Допоки нападник не втомититься у спробах пробити захист.
Але давати захист для «вічної оборони» – це не головне призначення «щита», адже його функція – забезпечити власнику можливість захиститися на певний час, вичекати та ударити уже своїм мечем виснаженого супротивника.
Тим паче геополітичне протистояння не виграють лише обороною, а остаточно перемагають ворога у наступі. І тоді вже й щит не потрібен.
Заходу потрібно просто встигнути загартувати новий особистий меч, поки Росія вищерблює об нас свій.
Як долається капкан війни та інтелектуальний неоколоніалізм?
Тільки суверенізацією державної політики та інтелектуальною самостійністю. Свій план розвитку можемо написати лише ми самі, керуючись власними національними інтересами справжньої української республіки.
Текст є спільним. Його основа – лист до мене одного київського студента.
Його слова були зворушливими та надихаючими. І я взяв його за основу цього посту, який доповнив та відредагував.
