Все починається з ніжного шепоту смерті на вушко. Чи то з катетеру на руці, чи то з вібрації по тілу від вибуху десь “неподалік”. Шоком, що пронизує звичний стан речей, розпорошуючи плетену сітку того нормального, яке наповнює легені повітрям, загроза життю змушує помітити те, на існування чого мали привілею не звертати уваги. Але найголовніше, що виринає з тієї периферії — це відчуття часу.
Кожне потрясіння поштовхами пробуджує час. З кожним розривом картини світу потроху вбивається надія на нормальне, як стабільну опору для законсервованого моменту. Вимушені адаптуватись до постійного вторгнення нового, ледве встигаючи зшивати історію докупи. Але поштовхи стають все частішими, пробиваючи все більше тріщин у греблях, через які ми пропускаємо потік подій. Час прискорюється. Напір росте. Здавалось, тільки нещодавно з хлопаками засипали Ґьобеклі-Тепе, й ось вже, маємо, вісім мільярдів світотворящих туш, кожна з яких докладається до того прискорення, каталізує його. За великих чисел мають нахабство виникати нові властивості системи, але ж, питання не тільки в тому, що ніколи людей не було так багато — ні, водночас маємо небувалу комунікаційну зв’язність, що збільшує інтенсивність взаємодії.
Передчуття наближення кінця часто накриває масову свідомість. Можна згадати Y2K, як недавню апокаліптику новоутвореного інформаційного суспільства. У моментах капітуляції перед прискоренням, маримо стукотом копит Пандемії, Війни, ШІ чи інших вершників, що беруть участь у перегонах від океану до океану. Зміна-у-катастрофі залишає нас за руїною порпатися в уламках, у спробах побудувати щось, що витримає наступну хвилю. Цими хвилями Всепоглинаюче Реальне відкушує шматки нашої пам’яти, стираючи не тільки минуле, але й майбутнє. Добре, коли маємо вдосталь часу розібрати завали, й у новому нормальному провести нитками до табличок покинутих замків. Але ностальгія непереварених травм невідбувшого щастя клеймом стримує уяву, замикаючи її перед партою за невивченими уроками.
Коли рефлексія не встигає зашивати розриви настає забуття та втрачається тяглість. Зростає прірва між нажитим та проговореним. Травми гниють під тиском ненаписаного. Без збереження ланцюга пам’яти, сохне коріння в культури, що призводить до тієї хвороби, від якої поступово втрачається здатність говорити. Не дивно що політика перетворюється на популістичний фарс та битви фандомів, обвішаних симулякрами. Не встигаючи за змінами світу, суспільний полілог відмирає по всій земній кулі, не зважаючи на те, хто наскільки стійким його спромігся вибудувати.
Взагалі, ускладнення архітектури людських відносин має свідчити на користь розвитку суспільства. Складність дає змогу реалізації нового. На зламах, надлишкова складність сиплеться, спонукаючи до оптимізації. Проте, коли місця зламів не здатні загоїтися, оптимізації не відбувається, й за нових пошкоджень виникають ризики колапсу всієї системи.
Слідкуючи за неосяжною кількістю подій, можливість зосередження та осмислення кожної з них скорочується. Комунікація набуває вигляду обезособленої мережі, по якій мандрують заряджені крихти інформації (ні — контенту). Ех, як же спокусливо розчинитись у мережах світу що втрачає впізнаваність. Радикалізація та поляризація цих мереж теж не допомагають ранам на колективному тілі затягнутися.
Мова є відбитком культури, передумовою для мислення різних речей по різному. З відірвано-повітряною культурою та за відсутності часу на мислення, мова також не може не зазнати перетворень. Мовчання стає спробою спасіння, спробою сховатись від швидкості змін, спробою перетравити хоч щось. Але очікувати сповільнення потоку — марна справа. Крик від параноїдального страху розпаду, розкладення себе по мережі, бажає вирватися назовні, як незасвоєна їжа за розладу шлункового. Можливо тому, знаючи, що все сказане є вторинним, що не втримати тобі ниток тієї тяглості, що не віднайти жодного нового слова, все одно бігаєш з відерцями від води, комбінуєш, повторюєшся, продовжуєш ліпити з піску. Імпостор. Вивергаєшся текстом. Лиш би приглушити шепіт.
