Вона лежала на ньому. Вони були накриті ковдрою, хоч в кімнаті було тепло. Двері на балкон були зачинені. Йому було жарко. Їй було добре. Його обпалювало її гаряче тіло. Вона гріла свої вічно холодні руки в нього на грудях. Він це відчував, ніби він був пательнею, на яку поклали кубики холодого масла. Її стегно лежало на його стегнах. Їх ступні стирчали з-під ковдри, що трошки охолоджувало його. Він старався доторкнутись ногою до її холодної п’яти, але в нього це не виходило. Вони так лежали ще хвилин десять.
Раптом він підвівся. Він встав з ліжка, знайшов спіднє, одягнувся і поглянув на неї. В темряві він бачив лише її силует, але зрозумів що вона дивиться на його тіло. Вона відвернулась. Він на пальцях пішов до балкону. Паркет скрипів. Вона знову повернулась в його сторону. Він відчинив двері на балкон. Там був дощ. Він забрав з балкону пляшку білого іспанського напівсухого вина. Воно було прохолодне, але не ідельно. Він посварився. Пляшка була наполовину порожня. Він залишив двері на балкон напіввідкритими, аби провітрити кімнату. Вона закуталась у ковдру і відвернулась. Він обійшов ліжко, сів на краєчок та підняв кришку ноутбука. Кімната залилась синім світлом. Вона сховала голову під ковдру. Він відкрив вино. Це було вино в пляшці на закрутку, а не з дерев’яним корком. Він зробив два великих ковтки та втамував спрагу.
— Будеш?— він простяг відкриту пляшку до неї.
— Я не люблю біле вино,— донісся голос з під ковдри.
— Я знаю,— він зробив ще один ковток.
— Давай.
Вона вилізла з під ковдри та присіла. В світлі ноутбука її було видно досконало. Він задивився на неї. Вона вихопила пляшку і почала пити. Їй не сподобалось. Він сказав шо знає це.
Він закрив ноутбук. В кімнаті стало темно. Він взяв пляшку і обійшов ліжко. Поставив пляшку на комод. Вирішив не закривати її, адже котів в кімнаті не було. Він їх закрив в коридорі, аби вони не заважали, хоч вони і не дуже любили лежати з кимось в ліжку. Вони були дикі. Кіт, якого названо було на честь герою фільму, важив 8 кілограмів. Кіт був не жирний, кіт був масивний. Був чорним ззовні, а біля шкіри шерсть була руда. Кота було звати Тайлер. Тайлерова подружка, яку називали Бусінка через її очі, не мала зубів. Бусінка була тендітна та дуже симпатична, та мала окрас полосатим таббі. Коти були зовсім як люди. Коти сварились, коти мирились, коти кохались. Ця Бусінка була справжня стерво. Коли Тайлер мирно спав, гріючись на підвіконі, Бусінка через нудьгу, чи ще через щось, застрибувала до Тайлера та вимагала аби кіт її лизав. Підставляла свою голову, муркотіла та мявчала. Тайлер прокидався та слухняно виконував прохання. Аж раптом Бусінка починала бити Тайлера лапою по голові. Але замість того щоб почати кричати чи давати здачу кіт слухняно приймав усі удари та агресію, чекаючи поки Бусінка не перестане, а коли це закінчувалось знову починав мити аж до поки кішка не піде від нього.
Він ліг на ліжко. Вона знову повернулась, поклала свою руку на його бедро, а голову на груди.
Шість годин тому вони посварились.
— Чому ти мене покликав?— вона спитала та притиснулась до нього.
Йому стало гаряче.
— Не знаю.
— Я кохаю тебе. Завжди кохала, просто боялась цього.
— Знаю.
Вона лежала і грілась об його тіло. На вулиці посилювався дощ. Краплі стали більшими та частішими. Вони ритмічно стукали по металевому підвіконню і вікні. Він обняв її за плече і пригорнув ще дужче до себе. Він відчував як пітніє, тому опустив ногу з-під одіяла та поставив на холодний паркет.
— Від тебе тхне алкоголем,— сказала вона.
— Вибач. Я можу сходити прополоскати рот.
— Не треба, це не допоможе.
Він встав та закрив вікно, бо вода почала заливати підвіконня. Він взяв пляшку з комоду та допив вино. Закрутив її та поставив біля інших порожніх пляшок з-під вина. Усі вони були з-під червоного, переважно французького, але було дві італійського і одна з-під іспанського. Сьогодні він хотів біле, бо вони посварились. Він думав, що це кінець, тому хотів спробувати щось нове. Але все таки вона прийшла і лежала біля нього, тому він пив біле вино без насолоди.
Вона почула дзвін пляшок.
— Скільки їх там?— запиталась вона.
— Не знаю, шість-сім, десь так.— відповів він та ліг в ліжко. Його місце
було все ще гаряче. Він ліг та накрився простинею, залишивши ковду їй.
— Ти можеш перестати пити?
Він задумався. Начебто він і не був алкоголіком. Йому було лише двадцять два роки. Але останні чотири роки він пив мало не щодня. Спершу кутив, тому що почалось студентське життя. Після пар з одногрупниками ходив в бари, інколи втікав від батьків та ночував в друзів, напиваючись дешової горілки від якої дуже мутнилось в голові. Одного разу він взимку бігав з другом голий в магазин о другій ночі. Іншого разу будив свого друга, який спав в своєму ж блювотинні. Зараз йому гидко це згадувати, він за цим не сумував. Потім він почав працювати в барі офіціантом, подружився з барменом. Він працював в караоке барі, тверезим там складно було знаходитись. Бармен весь час пропонував йому випити коктейль або пиво на зміні. Через рік вони випивали пляшку горілки до середини зміни та навіть не усвідомлювали, що пьяні. Тоді було весело. Зараз йому було огидно та лячно це згадувати. Він вже давно звільнився з того закладу. Зараз він працював клерком, вісім годин сидів в офісі, потім зустрічався з друзями та йшов в бар. А коли ніхто не міг, він брав розливне пиво додому, дивився фільми чи серіали. Його мама казала, що він алкаш. Йому було байдуже. Він був п’яний. В нього в генах схильність до випивки. Тато пив та закодувався. Дві бабці його розвелись з своїми чоловіками через те, що ті пили. Прадіди почали пити після війни. Він теж мав пити. Він так думав.
Вона ненавиділа алкоголь. В неї в родині було все майже те саме. Алкоголь так само все руйнував, але вона вирішила боротись з цим, бути сильнішою. Вона ніколи не здасться. Він вже здався давно.
— Ні,— відказав він.
— Я так і знала, жаль.
Вона вскочила з ліжка та почала одягатись. Він включив на телефоні ліхтар, щоб вона могла знайти свій одяг. Він дивився як поступово ховаються її стегна, спина, плечі за одягом. Він теж одягнувся в шорти та кофту. Вона вибігла в коридор та, відчиняючи двері, вдарила Бусінку, яка разом з Тайлером сиділа під дверима слухаючи їхню розмову. Коти втекли на кухню. Вона взула свої черевички, він — кеди.
— Куди ти? Зараз перша година ночі, ти не викличеш таксі,— сказав він,
подаючи їй куртку.
— Піду пішки.
— В інший кінець міста? Це абсурд. Залишся тут.
— Не хочу.
Поки вони спускались сходами, він викликав таксі. Пощастило, що хтось ще їздить в комендантську годину. Хоч правила залишались ті самі, але всі люди почали ставитись до цього байдуже. Всі звикли. Хоч таксисти продовжують завищувати ціни в три рази, але робити немає що. Вони стояли біля під’їзду та чекали машину, дивлячись в різні боки. На телефон прийшло сповіщення, що машина вже скоро буде доставлена. Він це сказав їй. Вона його обняла, він відповів тим самим.
Біля них спинився біла Шкода Октавіа. Він відкрив їй двері. Вона сіла та подивилась на нього:
— Я кохаю тебе. Шкода, що воно так все сталось.
— Дійсно шкода,— сказав він та закрив двері.
Машина рушила вперед. Він постояв та подивився їй у слід, поки вона не зникла за кутом. Він дійшов до під’їзду та сховався під дашок. З дирки півалу вилізла бездомна біла киця. Він погладив її, дістав пачку цигарок та закурив. Він помітив, що почався сніг, і збагнув, що нарешті охолонув.
