Останнім догорає квітом,
Останнє віддає тепло
Уже минуле сяйне літо…
Відзеленіло. Відцвіло.
Ще ніби й фарба не осіння,
Ще не помітно жовтизни,
Та журавлів прощальна пісня
Журбою лине з висоти.
І де-не-де, немов сивини
З мого старого гребінця,
Прозорі нитки павутини
Мандрують до свого кінця.
І серце смутком огорнуло -
Від чого так болить душа?
Чи то, що літо промайнуло?
Чи то, що молодість пройшла?
Сивина, то ще не старість,
Знов зустрітися, чи забути?..
На ниви скошені розхлюпався туман,
А осінь насправді не люблять самотні...Людей зігрівають не светри та чай,А теплі й глибокі, неначе безодня,Обійми й розмови...Той трепетний край
На мою думку, не менш сумним є проживання життя себе минулого, замість свого теперішнього. Й я не кажу про сум за минулим, тягар роздумів, жалю та помилок (тут кожен сам вирішує, скільки він готовий тягти на своїх плечах), а про відповіді на досить прості запитання...
А осінь насправді не люблять самотні...Людей зігрівають не светри та чай,А теплі й глибокі, неначе безодня,Обійми й розмови...Той трепетний край
На мою думку, не менш сумним є проживання життя себе минулого, замість свого теперішнього. Й я не кажу про сум за минулим, тягар роздумів, жалю та помилок (тут кожен сам вирішує, скільки він готовий тягти на своїх плечах), а про відповіді на досить прості запитання...
