Я поставила її на стіл, цю Свічку. Вона не має квіткових чи святкових ароматів; вона пахне суворо, чисто, правдиво. Це гіркий, сухий, ледь відчутний запах чистого, не ароматизованого воску і холодного повітря, яке вона вбирає з моєї кімнати. Для мене це запах обов'язку, а не розкоші.
Сама свічка — це стовбур білої, напруженої тиші. Коли я торкаюся її, відчуваю, що віск щільний і нерухомий, як застигла воля. Це наша візуальна константа, наш нерухомий якір у плинності часу, що охоплює період від 2014 року по сьогодні. Але справжнє життя, справжній біль і сенс — у динаміці на її верхівці.
Я дивлюся на Полум’я.
Воно ніколи не горить спокійно. Це не той рівний вогонь, що потрібен для читання. Мій Вогонь Пам’яті — це оголена Динаміка. Він постійно перебуває у стані внутрішньої боротьби. У центрі його яскравий, вертикальний, золотий стрижень — це непохитна, чиста пам'ять. Вона тримається прямо, гостро, незважаючи на зовнішні подихи; це наша непорушна істина, що протистояла холоду 2014-го і продовжує горіти неухильно сьогодні. Але ледь помітно тремтить цей стрижень! Це невидимий вітер, це подих далеких вибухів, це неспокій душ, які не знайшли спокою. Полум’я колишеться, його тінь на стіні неспокійно танцює, вона пульсує, створюючи живий, нервовий відбиток мого невиліковного болю і незавершеної боротьби. А під цим полум’ям, повільно, урочисто, по боках свічки стікає віск. Він не просто тане; він перетворюється на густі, прозорі, золотисто-теплі сльози. Кожна крапля — це зафіксована, фізична скорбота, що повільно наростає і скочується вниз. Це ритуал оплакування, який відбувається мовчазно, беззвучно, але невпинно.
Свічка випромінює тепло — це маленький, відчайдушний, приватний акт опору зовнішньому холоду. Я дивлюся на цей живий, золотий танець, і розумію: він тендітний, його можна згасити одним подихом, але поки він горить Пам'ять тримає світло.
