Сьогодні ми можемо побачити чималу різноманітність того, як хто ставиться до теми міграції в цілому та мігрантів зокрема. Варто пояснити і позицію самої ОУН щодо цього питання, оскільки воно так чи інакше впливає на український народ в контексті його існування як етнічного суб’єкту в своїй же національній державі, що не може ігноруватись.
Історично позиція Організації українських націоналістів не передбачала якихось конкретних планів щодо міграційної політики Української держави, оскільки спочатку ту державу потрібно було вибороти й відновити. Та все ж, позиція ОУН характеризувалась позитивним ставленням і до приїжджих іноземців у тому числі, проте лише в тому випадку, якщо вони підтримували національну-визвольну боротьбу українського народу за свободу. У випадку ж співпраці з окупантами – ставлення до таких представників було, звичайно, ворожим. В ОУН протягом 1930х – першої половини 1940х домінував принцип «Україна для українців», опираючись на праці Миколи Сціборського, де започатковувався принцип панування української нації у своїй державі.
Після ж періоду Другої світової війни ставлення до, якщо так можна вважати, мігрантів, пом’якшилось, що було однією з потреб як і для співпраці із західними країнами, так і для залучення до антикомуністичної боротьби представників десятків народів, які могли суттєво відрізнятись від українців у етнічному та культурному плані, одначе, маючи спільну мету – повалити комуністичну диктатуру. Прикладом цього стало утворення наприкінці 1946го «Протибільшовицького союзу визволення народів», що згодом став називатись «Інтернаціонал свободи». Будучи певним аналогом бандерівського Антибольшевицького блоку народів, ця організація координувала міжнародну діяльність ОУН до 1960х.
Питання мігрантів постало знову в Україні ще у 2010х роках, коли через початок нової агресії московії проти України, сотні тисяч українців почали виїжджати через відкриті кордони. Ситуація погіршилась з початком повномасштабної фази цієї агресії 24 лютого 2022, коли вже мільйони українців виїхали з України через загрозу їхньому життю. Через війну та еміграцію мільйонів – постало питання про дефіцит кадрів на місцях. І на початку війни про це ще ніхто не замислювався, оскільки нагальною потребою було забезпечення виживання українців як народу проти варварських московитів на фронті. Ситуація почала змінюватись приблизно у 2025, оскільки через руйнування та втрати постало питання про робочу силу на місцях. Вирішення цієї проблеми могло відбуватись по-різному. Та основними варіантами були:
1) Залучення до відновлення економіки українців ззакордону шляхом соціальних гарантій, надання певних можливостей та їх реалізації;
2) Комплексний підхід із залученням українців як і безробітних, так і ззакордону разом з обмеженою кількістю трудових мігрантів;
3) Залучення трудових мігрантів (в основному з південної Азії) як дешевої робочої сили для роботах на об’єктах інфраструктури;
4) Автоматизація економіки шляхом дороговартісного забезпечення нового обладнання та іншого.
Варіант з автоматизацією економіки виявився нереалістичним щодо покриття дефіциту втрат, оскільки більша частина коштів держави йде на забезпечення обороноздатності, ще частина на соціальну та економічну ілюзію стабільності, а ще частина – розкрадається, не даючи можливості для запровадження нових економічних важелів відновлення. Залучення ж українців ззакордону виявилось складним рішенням, що потребує не популізму, а реальних дій для ефективності. Мігранти виявились найлегшим варіантом. Звісно, сьогодні через російські вкиди існує думка про те, що зараз розпочався масовий в’їзд сотень тисяч або ж мільйонів мігрантів, які мають зайняти нові місця в Україні до 2030 року. Статистика ж говорить за,в цілому, кілька тисяч мігрантів що року. З 1 січня по 1 травня 2026 було оформлено 3554 дозволи на працю для іноземців.
Проте це не означає, що проблеми взагалі не існує. Оскільки державна стратегія розвитку до 2030 також передбачає і залучення трудових мігрантів у невідомій нам кількості, яка може перевищувати допустиму норму. Ми, як націоналістична організація декларуємо відмову від масового залучення трудових мігрантів у тому вигляді, який зараз розганяють по соцмережах. Ми акцентуємо на необхідності залучення саме українців для відновлення економічної катастрофи в державі. Залучення трудових мігрантів з Індії, Бангладешу, Пакистану, Іраку та інших подібних держав припустиме лише в тому випадку, якщо воно кількісно обмежене (в межах кількох десятків тисяч протягом кількох років) та не буде впливати на етнічний склад українців, як народу. Чому кількісно обмежене? Бо це прямо впливає як і на етнічний склад українців, так і на стабільність всередині держави. Давайте візьмемо до прикладу статистику зі Швеції за 2017 рік щодо зґвалтувань. І що ми можемо побачити?
Ймовірність вчинення тяжкого зґвалтування афганцем - у 69 разів вища, ніж корінним шведом, а алжирцем - аж в 122 рази вища. Статистика ж у Франції щодо злочинності за 2019 рік показує, що 37,6% злочинів скоюють вихідці з регіону Магриб (північна Африка), ще 20,6% - вихідці з інших країн Африки, при тому, що їхня кількість у відсотковому відношенні щодо населення Франції не перевищувала, за офіційними даними, 18%. Це не означає, що всі люди з цих країн «погані», оскільки ми не є ксенофобами, але розуміти картину потрібно у повному плані.
Також, зважаючи на це, ми повинні чітко усвідомити, що мігранти повинні поважати закони України та національні цінності українців (такі як мова, культура, пам’ятні події, хвилина мовчання тощо). У випадку ж їхнього ігнорування та/або принципового паплюження цих сакральних цінностей, спричинення шкоди українцям, допустити подальше перебування тих мігрантів, які це робили і роблять – ми не можемо. Допускати асиміляцію українського народу як зі сторони московії, та і зі сторони інших національностей – смертельно небезпечно, оскільки за всю свою історію, український народ не раз знаходився на межі зникнення, і станом на сьогодні, ситуація така ж. Саме тому українці повинні отримувати підтримку у відновленні власної держави зі сторони своїх співвітчизників, разом із поступовою автоматизацією для більшої ефективності праці. Україна має потенціал стати технологічною наддержавою за умови грамотної соціальної політики, що буде орієнтуватись як і на ефективність, так і на існування українців як етносу не лише у своїй державі, але й у всьому світі. Ніщо не зупинить ідею, час якої настав!
