Через п'ять років після захоплення влади в Афганістані Талібан так і не зміг забезпечити стабільність, безпеку, інклюзивність та економічне відновлення, які він так гучно обіцяв. Те, що починалося як період відносного спокою після завершення американської військової кампанії, дедалі більше поступається місцем політичним заворушенням, збройному опору та стрімкому зростанню регіональної напруженості.
Захоплення влади талібами в серпні 2021 року ознаменувало абсолютний крах Ісламської Республіки — політичного устрою, що вибудовувався протягом двох десятиліть завдяки колосальній міжнародній підтримці та самопожертві сотень тисяч військовослужбовців афганських сил безпеки. Дохійська угода між США та Талібаном, звільнення ув'язнених бойовиків і подальший масштабний наступ талібів лише прискорили цей колапс на тлі виведення американських військ.
Тоді багато оглядачів очікували, що Талібан зможе скористатися так званими «дивідендами миру»: отримає унікальний шанс створити дієві інституції, здобути легітимність та відбудувати зруйновану економіку. П'ять років по тому стало абсолютно очевидно, що цю історичну можливість було змарновано.
Правління Талібану зазнало краху
Економічна ситуація в країні залишається вкрай похмурою. Хоча у 2025 році Афганістан і зафіксував певне загальне економічне зростання, ВВП на душу населення впав на 5,6 відсотка, тоді як масове повернення біженців з Пакистану та Ірану створило додатковий, майже нестерпний тягар для економіки. За оцінками ООН, 21,9 мільйона афганців — а це майже 45 відсотків населення — критично потребують гуманітарної допомоги.
Таліби також повністю провалили створення інклюзивного політичного устрою. Хазарейці, таджики, узбеки та пуштуни, які не поділяють ідеологію Талібану, залишаються постійною мішенню для репресивної системи безпеки, що розцінює будь-які політичні чи етнічні відмінності як пряму ознаку нелояльності. Жінки та дівчата стикаються з особливо жорстокими обмеженнями, які експерти ООН вже офіційно охрестили формою «гендерного апартеїду».
Обіцяний регіональний мир також виявився ілюзією. Відносини з Пакистаном, який колись був одним із найважливіших і надійних джерел підтримки Талібану, різко погіршилися. Пакистанський Талібан (ТТП) використовує афганську територію як плацдарм для посилення своєї повстанської діяльності проти Ісламабада, що призвело до стрімкого зростання кількості кривавих терактів усередині Пакистану. Бойові дії вздовж лінії Дюранда перетворили Пакистан зі стратегічного гаранта на джерело постійного військового тиску на талібів.
На міжнародній арені Афганістан і надалі залишається безпечною гаванню для численних бойових організацій, тоді як дедалі більш ізольований уряд Талібану марно намагається здобути хоч якусь легітимність у світі.
Знаковість 2026 року полягає в тому, що суспільне невдоволення більше не обмежується лише економічними злиднями чи соціальними репресіями. Воно дедалі частіше набуває політичного, а в деяких регіонах — і відкритого військового характеру.
Опір зростає
Протягом кількох років антиталібський опір існував, проте залишався роздробленим і відносно слабким. Схоже, тепер ситуація кардинально змінюється.
Фронт національного опору та Фронт свободи Афганістану суттєво розширили масштаби своїх операцій, тоді як колишні офіцери афганської армії сформували нові, більш локалізовані бойові підрозділи. На півдні країни Об'єднаний фронт Афганістану під командуванням генерала Самі Садата оголосив про початок військових операцій у провінціях Бадгіс, Гільменд та Кандагар.
Один із найяскравіших сигналів невідворотних змін пролунав у липні, коли угруповання «Сіпаян-е-Міхан» («Вартові Батьківщини») ненадовго захопило районний штаб Яфталь-е-Паїн у провінції Бадахшан. Сили Талібану відбили район за кілька годин, але цей епізод мав колосальне психологічне значення: вперше за чотири роки антиталібська група змогла реально утримати районний центр, а не просто здійснити блискавичний партизанський рейд.
Інші організації, зокрема «Рух за свободу та справедливість», також активно розгортають свою підпільну діяльність у кількох провінціях. Ці угруповання ще не стали потужними загальнонаціональними силами, але вони уособлюють абсолютно нове явище: молоде покоління колишніх силовиків, які виросли в умовах безперервного конфлікту після 2001 року і свідомо обрали шлях збройного опору, а не вигнання.
Збройний опір супроводжується хвилею громадянських заворушень. У червні в Гераті спалахнули масштабні демонстрації після того, як сили «Талібану» затримали жінок, звинувачених у порушенні суворих правил щодо дрес-коду. Силовики відкрили вогонь у відповідь, внаслідок чого загинуло щонайменше двоє людей. Провінція Бадахшан також стала епіцентром регулярних протестів. Причини варіюються від кампаній зі знищення макових плантацій та незаконного видобутку корисних копалин до арештів і знущань з активісток, які відстоюють права жінок.
Жодна з цих подій не означає, що таліби близькі до втрати контролю над великими містами. Проте сама тенденція є вкрай показовою. Такий масштабний і дедалі більш скоординований опір було б важко навіть уявити у 2023 чи 2024 роках.
Звіти ООН лише підтверджують цю картину. У період з лютого по квітень 2026 року збройні опозиційні угруповання взяли на себе відповідальність за 18 нападів у десяти провінціях. Загальна кількість інцидентів, пов'язаних із безпекою, зросла на 57,7 відсотка порівняно з минулим роком. Ці цифри, ймовірно, применшують реальні масштаби заворушень, оскільки вони не здатні охопити кожне локальне повстання, випадок дезертирства чи збройне зіткнення.
Політична координація між опозиційними силами також стає дедалі помітнішою. Їхньою традиційною слабкістю завжди була роздробленість, проте зараз кілька фракцій активно працюють над узгодженням спільних політичних меседжів, навіть зберігаючи при цьому окремі військові структури.
Регіональні позиції «Талібану» слабшають
Найбільш доленосними, мабуть, є геополітичні зміни.
Протягом десятиліть Пакистан забезпечував талібам критично важливу стратегічну подушку безпеки. Нині ж ці відносини деградували до стану відкритої ворожнечі. Повстанський рух «Техрік-е-Талібан Пакистан» (ТТП) створив серйозні безпекові виклики для Ісламабада, тоді як регулярні збройні сутички вздовж кордону посилили тиск на афганський «Талібан».
В ООН охарактеризували конфлікт уздовж лінії Дюранда як одну з найбільших короткострокових загроз для стабільності режиму талібів. Це формує абсолютно нову стратегічну реальність: Пакистан більше не є беззаперечним покровителем «Талібану». Досягнення політичного врегулювання шляхом переговорів дедалі більше відповідає інтересам як Пакистану, так і афганської опозиції.
Це вікно можливостей може стати вирішальним. Уряд талібів, який стикається зі зростаючим військовим тиском, але не має запропонованого політичного виходу, навряд чи просто складе зброю. Натомість він може вдатися до ще жорсткіших репресій або ж розколотися за регіональними, ідеологічними чи етнічними ознаками.
Саме тому Афганістан потребує не просто чергової військової кампанії для розгрому «Талібану». Країні життєво необхідний політичний процес, здатний трансформувати тиск на режим у стабільну та мирну передачу влади.
Афганістан потребує політичної альтернативи
Саме на цьому етапі політики ризикують знову наступити на ті ж граблі. Зростання опору є необхідним, проте виключно військовий тиск не здатен забезпечити стабільність в Афганістані. Історія країни з 1979 року наочно демонструє: військові перемоги, не підкріплені політичним врегулюванням, неминуче породжують нові цикли кровопролиття.
З часом «Талібан» дійсно може ослабнути, проте будь-які прогнози щодо його неминучого краху є передчасними. Угруповання досі володіє значним військовим потенціалом та потужним репресивним апаратом. Їхньою найімовірнішою відповіддю на посилення опору стане ескалація репресій — стратегія, яка здатна забезпечити тимчасовий контроль, але навряд чи вирішить глибинну політичну кризу.
Тому значно важливішим є питання: що чекає на країну після падіння режиму талібів?
І тут є підстави для обережного оптимізму. Афганські громадянські та демократичні сили — як усередині країни, так і в екзилі — дедалі частіше об'єднуються навколо трьох фундаментальних принципів:
• Інклюзивне управління, яке унеможливлює монополізацію держави будь-якою окремою фракцією чи етнічною групою;
• Підзвітність та правосуддя перехідного періоду, що дозволяє уникнути як безкарності, так і сліпої помсти;
• Реінтеграція на основі прав людини, яка передбачає повне відновлення правового та громадянського статусу жінок.
За наявними даними, політичні та громадські діячі в Гераті, Бадахшані, східних провінціях та Кабулі активно працюють над створенням широкої коаліції, яка згодом зможе стати повноцінним учасником політичного процесу. Отже, фундамент для врегулювання вже існує, навіть якщо його чіткі рамки ще не сформовані.
Що має зробити міжнародна спільнота
Дотепер реакція міжнародної спільноти так і не змогла сформувати необхідну основу для вирішення кризи. Мандати ООН раз у раз продовжувалися, не пропонуючи жодної чіткої політичної стратегії, тоді як регіональні контактні групи просували підходи, що суперечили один одному.
Необхідно зробити три кроки:
1. По-перше, міжнародні та регіональні гравці повинні створити чітко визначену політичну структуру, замість того, щоб покладатися на тимчасові мандати та ситуативну дипломатію. Головною метою має стати переговорний процес, здатний об'єднати політичні та громадянські сили Афганістану і прокласти надійний шлях до створення інклюзивного уряду.
2. По-друге, ця структура потребує лідера. Одна держава або невелика коаліція країн має виявити готовність підтримати афганську політичну опозицію — як всередині країни, так і за її межами, — та допомогти перетворити її зростаючий консенсус на дієву переговорну позицію.
3. По-третє, регіональна дипломатія повинна зважати на побоювання сусідів Афганістану. Деякі уряди вважають, що послаблення режиму талібів може спровокувати нестабільність, відновлення впливу Заходу або ж нову затяжну громадянську війну. Ці тривоги не можна просто ігнорувати. Їх необхідно врахувати в мирній угоді, яка гарантуватиме сусіднім державам зацікавленість у мирному переході влади.
Без такої дипломатії загроза полягає не лише в тому, що «Талібан» втримає владу. Справжня небезпека криється в тому, що їхнє неминуче послаблення спровокує фрагментований конфлікт — саме той сценарій, якого регіональні уряди роками намагалися уникнути.
Краще майбутнє залишається можливим
П'ять років тому падіння Ісламської Республіки здавалося остаточним крахом демократичного експерименту в Афганістані. Однак прагнення до більш інклюзивного та заснованого на правах людини політичного ладу нікуди не зникло.
Відносна тиша перших років правління талібів поступається місцем явищам, які набагато важче ігнорувати: зростанню кількості збройних нападів, транскордонним сутичкам, громадянському опору, появі молодого покоління командирів, готових до боротьби, та опозиції, яка дедалі впевненіше формулює спільне політичне бачення.
Звісно, жоден із цих факторів не гарантує мирного розв'язання. Афганістан вже неодноразово доводив, наскільки швидко можна втратити військові переваги через недостатню політичну підготовку. Наразі громадянські та демократичні сили країни докладають зусиль для створення коаліції та досягнення консенсусу, які стануть фундаментом для майбутнього мирного врегулювання.
Вирішальне питання полягає в тому, чи почнуть міжнародні та регіональні партнери Афганістану діяти до того, як це вікно можливостей зачиниться. Сьогодні «Талібан», імовірно, перебуває під найбільшим тиском з моменту свого повернення до влади. Проте без надійної політичної альтернативи сам лише тиск може призвести до розгортання чергової війни. Зрештою, наступна сторінка історії Афганістану залежатиме не від того, хто здобуде перемогу на полі бою, а від того, чи зможе країна трансформувати зростаючий опір у стійке політичне врегулювання шляхом переговорів.
Джерело — The National Interest
