1922 рік, Італія, «переможена серед переможців», нарешті трохи оговтується від буремних часів Першої світової війни та політичної боротьби різних політичних сил, починаючи від лібералів і Монархії, завершуючи партією комуністів і Національно фашистською партією (PNF). Невже прийшла омріяна стабільність та мрії на зростання добробуту держави справдяться?
1922 - рік, в якому остаточно утвердиться Беніто Муссоліні, ставши наймолодшим премʼєр-міністром за всю історію Італії. Партія фашистів на довгі роки стане єдиним можливим варіантом, без альтернатив…
У цьому ж році, світ вперше побачить Пʼєр Паоло Пазоліні – один із найвидатніших інтелектуалів Італії XX століття. Контроверсійна, але визначна фігура в культурному та соціально-політичному житті країни.
Народився 5 березня 1922 року в Болоньї в сімʼї офіцера піхоти, Карла Альберта Пазоліні, вихідця зі стародавньої шляхетної сімʼї з Равенни - Pasolini dall'Onda, та вчительки молодших класів з Казарса-делла-Деліція, Сюзанни Колуссі, яка несе в собі унікальну ідентичність свого регіону - фруільянську. Карл, як і його батько Аргобасто, був шанувальником азартних ігор, що призведе до економічного краху родини.
У сімʼї панувала жорстока дисципліна , яка завдячувала своєму існуванню роботі батька. Як зазначила мати Сюзанна в інтервʼю Пазоліні «Le confessioni di un poeta” 1967 року: «Він (Карл Альберто Пазоліні) мав великі ідеї щодо дисципліни, був дуже жорсткий з дітьми та зі мною. Це ніколи не йшло настільки добре, наскільки він цього хотів. Він звик керувати солдатами з залізною дисципліною, тому в дома проявляв теж саме»
Як коментує Пʼєр Паоло свої стосунки з батьком в цьому ж інтервʼю:
— "Мій батько, складно говорити про нього, адже він був зовсім інакшим від мене, у мене були дуже складні стосунки з ним, типові стосунки між батьком і сином, коли вони є драматичними. У тому сенсі, що передусім, з несвідомих причин, скажімо так, що Фройд би пояснив краще за мене, і потім також з об'єктивних причин характеру. Мій батько був чоловіком старомодним, офіцером. Тобто він думав абсолютно з точністю до навпаки, з точністю до протилежного тому, що я думав тоді і зараз. Існувала справжня різниця в ідеології, характері, тощо. Але зараз, говорячи це, я трохи несправедливий, так, ця різниця була, я підсвідомо був глибоко ворожим до нього, і він був глибоко ворожим до мене, але саме він потім підштовхнув мене обрати ту кар'єру, яку я обрав"
— "Тобто це амбівалентне почуття до батька, чи не так? Є вдячність, і є, можливо, якщо можна вжити таке сильне слово, вічна ненависть?"
— "Так, це є, ця суміш почуттів. Та, це найбільш драматичні стосунки, які я насправді мав у своєму житті."
Через військову карʼєру Карла, родина часто змінювала місце проживання. Таким чином вони спочатку переїдуть до Парми, потім до Конельяно, Беллуно, де в 1925 році народиться молодший брат Гвідо Альберто, на деякий час повернуться до Конельяно, опісля їх буде чекати Кремона, Реджо-Емілія та багато інших міст півночі Італії. Але фундаментальними для формування особистості митця стали місяці, проведені в рідному місті матері Казарса-делла-Деліція, яка сформувала в ньому особливу любов до рідного регіону та фріульської мови.
Хлопець проявив свої творчі здібності в дуже ранньому віці, так у 7 з половиною років він почав писати поезії. Він продовжить це робити протягом усього життя, як сам зазначив, за інерцією, звичкою. А вже в 1942 році опублікує за власний рахунок свою першу збірку віршів, «Poesie a Casarsa» («Поезії в Касарсі»), написану фруільською мовою. Пізніше, також буде писати в римському та болонському діалектах.
Освіта
Завершивши гімназію в Реджо-Емілія, вступив до ліцею Гальвані в Болоньї. Тим часом його шкільна кар’єра тривала неабиякі успішно, і в 1939 році його перевели до третього класу ліцею із такою високою середньою оцінкою, що йому дозволили перескочити один рік і скласти останній шкільний іспит вже восени. Так, усього в сімнадцять років, він вступає на факультет літератури Болонського університету. (Що є незвичним, оскільки зазвичай повну середню освіту в Італії здобувають лише в 19 років)
Протягом своїх університетських років, Пазоліні зміг відкрити свої нові пристрасті, такі як романська філологія і, перш за все, естетика образного мистецтва, яку викладав у той час відомий мистецтвознавець Роберто Лонг. Також проявляє свої спортивні здібності, ставши капітаном футбольної команди факультету літератури.
У період свого освітнього шляху також відкриває літературно дискусійну групу та відвідує кіноклуб Болоньї. Не варто забувати, що все це відбувається протягом періоду фашистської диктатури, яка впливала на формування молоді. Так місцями зустрічі були також університетські групи фашистів (il GUF), табори «Міліція», а також змагання між різними університетськими групами фашистів в галузі культури й мистецтва.
У червні 1942 року Пазоліні взяв участь у подорожі до нацистської Німеччини, організованій як зустріч університетської молоді фашистських країн. Ця поїздка відкрила йому аспекти європейської культури, невідомі італійському провінціалізму. Повернувшись із подорожі, він опублікував статтю “Італійська культура та європейська культура у Веймарі”. Також в пізнішому перевиданні статі, яке сталося через рік, він окреслив напрями культурної програми, заснованої на принципах зусиль до самопізнання, внутрішньої боротьби — як індивідуальної, так і колективної — та болісної критичної чутливості, що вже тоді віддаляло його від фашизму.
У 1945 завершує навчання з найвищим можливим балом, 110 балів, що є умовним символом великих академічних здобутків, будучи дипломом «з похвалою”.
Друга світова війна стала для сімʼї часом великих випробувань. Так батько, Карло Альберто Пазоліні, будучи відданим прихильником фашистської ідеології, який одного разу врятував самого Беніта Муссоліні від замаху на вбивство, що мав намір виконати 15 річний анархіст Антео Замбоні, без вагань відправився виконувати свій військовий обовʼязок в Північну Африку, але в 1941 році був узятий у полон англійськими військами в Кенії, де й пробув до завершення війни. Пʼєр ,в свою чергу, не мав бажання ставати частиною фашистської армії, тому відправився з матірʼю до її рідного міста – Казарса-делла-Деліція. Його ж брат Гвідо став партизаном, задля боротьби проти фашизму.
У рідному місті не вистачало школи, тому сімʼя Пазоліні вирішила влаштувати школу у власному будинку, щоб діти могли навчатися, не долавши кілометри шляху, щоб потрапити в інше місто. Таким чином, вперше виявить себе вчительський талант Пʼєр Паола. У ході війни, будинок в Казарсі постраждає від бомбардування, тому Паоло Пазоліні разом з матірʼю переїдуть на певний час до меншого міста регіону, якого війна особливо не зачіпала. Цей період ознаменувався також ще більшим пізнанням і зростанням митця.
Стаються його перші закоханості, про які він розповідає своїм болонським друзям в листах, описує їх в його фріульських новелах, як щось абсолютно чисте та природне. Пʼєр Паоло Пазоліні ніколи не буде приховувати свою гомосексуальність, не заважаючи на те, що інколи він буде використовувати її, як інструмент боротьби, а інколи проживати її, як провину.
Звістка про кінець війни не є такою радісною, адже майже наприкінці війни, Пазоліні отримує трагічну звістку, 18 річного брата Гвідо вбито. Трагедія, що сильно вдарила як по матері, так і по самому Пʼєр Паолу. Адже, брата він любив, хоча й не приховував , що іноді мав заздрість щодо нього. Останній мав більшу відкритість, йому було легше привернути увагу до себе, в той час, як Пазоліні був більш інтровертний і тримав свої почуття і думки при собі. Незважаючи на це все, неодмінно перемогла його щира любов до брата, якому він неодноразово буде присвячувати свої збірки поезії, романи. Смерть брата глибоко вплине на його політичне та історичне бачення.
Післявоєнні роки, диктатуру фашизму ліквідовано, в Італії починають відновлюватися партії, які існували до неї. Таким чином, Пʼєр Паоло Пазоліні стає членом Комуністичної партії Італії (Il PCI) в 1947 році. Попри бажання засудити такий вибір, варто зауважити важливість розуміння контексту та часу, комунізм тоді все ще розглядався, як можлива реальна альтернатива, для італійського суспільства. Протягом XX століття, Комуністична партія Італії не раз засудить дії Радянського Союзу та була найуспішнішою комуністичною партією в капіталістичному світі. Партія il PCI шляхом довгих перетворень в кінцевому результаті перетвориться на звичайну партію демократів, що ще раз показує недоцільність комуністичного шляху для створення процвітаючою нації.
Повернімося до нашого героя, у той же час, він знайомиться із Тіціано Тессіторі, разом із 2 іншими учасниками, вони створюють платформу для руху за автономію регіону Фріулі-Венеція-Джулія задля забезпечення її унікальної культури та етнічного складу. Зараз це регіон з особливим статутом. Продовжується його вчительська карʼєра.
Перша із 33 судових справ
У 1949 році, його звинуватять у непристойній публічній та гомосексуальній поведінці. Пазоліні заплатить 3 хлопцям за надання сексуальних послуг, один із них виявиться неповнолітнім. Родини хлопців не висунуть звинувачення через грошову компенсацію від родини Пазоліні. Усіх 4 буде звільнено від покарання. Протягом життя, він ще не одноразово стане учасником різних справ, іноді зовсім абсурдних. У наслідок справи, його вилучать із комуністичної партії за непристойну поведінку, також звільнять з посади вчителя. У 1950 році, наважується на переїзд до Рима, забираючи разом з собою матір Сюзанну.
Італійське економічне диво 50-60 років, саме це явище сформувало в нас бачення Італії - країна геніального мистецтва, вишуканої архітектури, найсмачнішої їжі світу та великого добробуту. Економічне диво Італії, передусім, завдячує плану Маршала, який дав величезний поштовх італійський економіці. А насправді, ще був важливим інструментом впливу задля збереження влади у роках Християнсько-демократичної партії. Адже головними їх конкурентами на довгі роки стане Комуністична італійська партія. Саме в ці десятиліття, Італія формується в ту державу, яку ми знаємо сьогодні. Остаточно формується єдина кухня через міграційні потоки людей з півдня на північ Італії, а люди починають послуговуватися єдиною італійською мовою, а не віддавати повну перевагу власному, місцевому діалекту. Але що ж ховається, якщо відкрити завісу цієї Італії гарних споруд та вищого життя? Саме це показував Пʼєр Паоло Пазоліні - життя мільйон людей периферії великих міст, які були забуті, як Богом, так і вищим суспільством, владою.
Рим, перші часи проживання там будуть надзвичайно складними для Пазоліні, але саме вони сформують того самого інтелектуала , який вже скоро стане відомим усій Італії.
«Хлопці з вулиці» (“Ragazzi di vita”, дослівно «Хлопці життя») - книжка, яка дозволить її автору стати однією з ключових фігур культурного життя Італії 1955-1960 років і всієї другої половини століття. Сюжет твору розповідає нам про життя хлопців із «римських сел», які живуть одним днем, розмовляють римським діалектом, роблять крадіжки та інші кримінальні речі для того, щоб просто мати змогу поїсти вкінці дня. А повертаються до власних будинків, які перебувають в жахливому стані, що ось-ось майже заваляться, до сімей, в яких панує насильство та діти віддані самі собі. Школа завалюється, вбиваючи 2 людей, адже належної перевірки на придатність цих всіх будівель не існує. Пазоліні також описує чоловічу проституцію цих хлопців і гомосексуальність. Звичайно, ці теми можливо більше не видаються такими сміливими для сучасної людини, але з моменту виходу цієї книжки минуло 70 років…. Пазоліні знову будуть судити, вже за непристойний та «порнографічний» зміст книжки, але суд він впевнено переможе, на його захист стануть багато діячів культури. Альберто Моравіа, видатний італійський письменник XX століття, заявить, що це найкраща книжка, яку він коли-небудь читав. Багато інших скажуть, що не можна судити за правду, оскільки автор описав саме її, а твір має реалістично-описаний характер. «Хлопці життя» виграє безліч літературних премій та отримає шалений успіх серед народу.
«Жорстоке життя» (“Una vita violenta”) - другий великий роман письменника, опублікований в 1959. Розповідає історію життя Томмаса Пуцілі, також мешканця римських сел. Він добре знайомий з голодом та злочинністю, організовує крадіжки та займається проституцією, що ще більше прискорює його деградацію та дозволяє його поведінці ставати ще більш тваринною, жорстокішою. Усе це триває, допоки юнак закохується в Ірен, він починає прагнути до змін, але не встигне їх зробити, його заарештують за нанесення серйозних тілесних ушкоджень іншому парубку. Після завершення свого терміну у вʼязниці, Томмас дізнається про те, що батькам видали житло за новою соціальною програмою, яку впровадила країна. Нарешті омріяне нове життя має настати, та Томмас захворює туберкульозом. У лікарні герой довго розмірковує про політику й історію. Спочатку, він був фашистом через дружбу з деякими злодіями Міссіни, потім став демократ християном через вдячність за надання нової оселі владою. Наприкінці, він активно бере участь в мітингах і страйках, приєднується до PCI. Потроху герой відновлює свою справжнє життя. Квінтесенцією твору стає момент, коли він рятує життя жінці з його рідного району, хвороба починає повертатися, і Томмас помирає у своєму ліжку
Протягом 60-х років, Пазоліні пише багато сценаріїв до фільмів інших режисерів, займається озвучкою. Це надихнуло взяти камеру й до власних рук. Так він стане також видатним кінорежисером, який часто буде оператором власних фільмів. На початку, багато хто вважав це просто примхою відомої людини культури, але час показав, що вони помилялися. На рахунку Пазоліні 12 повнометражних фільмів, 4 короткометражних та 8 документальних робіт. Всю творчу спадщину Пазоліні важко охопити, тому поговоримо про найвизначніші роботи митця.
«Аккатоне» — перший фільм майстра, який побачила публіка в 1961. По суті, є карналізованим варіантом попередніх робіт, особливо роману «Жорстоке життя», головний герой має своє болюче життя, заробляючи на нього не законними способами. Аккатоне закохується і прагне жити «нормальним життям», проте вже дуже скоро повертається до звичного собі життя - злиднів і злочинів. У фіналі фільму, втікаючи від переслідування на мотоциклі після скоєння пограбування, потрапляє в аварію, його останні слова: «Зараз мені добре» символізують омріяне звільнення від свого життя шляхом смерті.
«Птахи великі і малі» («Uccellacci e uccellini») 1966 року - фільм, у якому Пазоліні спробує себе в комедійному жанрі. А головну роль зіграє один із найвідоміших італійських акторів, коміків і телеперсонажів XX століття - Тотò. Ця роль стане однією з його останніх робіт, адже він відійде у вічність в 1967 році. Сюжет розповідає про батька та сина, які злиденно подорожують периферіями та полями, що оточують Рим, аж раптом за ними починає плентатися ворон, що говорить. Він символізує ідеологію, виконує роль філософа та вимагає від інших двох протагоністів назвати мету їхньої подорожі. Раптом, вони переносяться на 800 років тому та стають монахами, їхня місія - навернути всіх земних птахів до християнства….. наприкінці, втомившись від насмішок ворона і його дратівливо всезнаючих моральних промов, вони вбивають ворона та зʼїдають його.
«Розмови про кохання» або «Любовні збори» («Comizi d'amore») - документальний фільм 1965 року, в якому Пазоліні досліджує , що думають італійці про важливі соціальні теми, як минулого, так і теперішнього. Ці теми: сексуальність, аборт, розлучення, гомосексуальність, проституція, перше кохання. Також свої думки з приводу цих тем розкривають відомі особистості тих часів такі, як Альберто Моравія, Чезаре Мусатті, Адель Камбрія, Камілла Седерна, Джузеппе Унгаретті та Оріана Фаллачі. Під час перегляду фільму, можна побачити сучасні елементи, притаманні сьогоденню, наприклад, автор бере вуличні інтервʼю у звичайних людей.
Багато фільмів Пʼєр Паола Пазоліні викличуть полеміки, за деякі з них, автору знову доведеться побувати в суді, починаючи від звинувачення в оскверненні релігії, завершуючи звинуваченням в непристойності змісту фільму.
Пазоліні ніколи не буде залишався осторонь політично-соціальних тем, які турбували італійське суспільство. Саме завдяки цьому, він здобуде славу інтелектуала, який так само як наштовхує на роздуми, так і викликає великі дискусії, не завжди на його користь.
Він впевнено засуджує культуру мас, яке принесло "Італійське економічне диво". На його думку, вона назавжди спотворила суспільство людей, вони стали однаковою масою, які прагнуть тих самих речей, мова цих людей стала бідною. Ця культура вбиває інші, менші, автентичні культури, які несуть набагато глибші сенси й формують саме особистостей, а не масу.
"«Масова культура», наприклад, не може бути церковною, моралістичною і патріотичною: вона безпосередньо пов’язана зі споживанням, яке має власні внутрішні закони та ідеологічну самодостатність, здатну автоматично створювати Владу, якій більше не потрібні Церква, Батьківщина, Сім’я та інші подібні ілюзії.”
«Розпізнавальний портрет цього ще невизначеного обличчя нової Влади приписує їй нечіткі «сучасні» риси, зумовлені толерантністю та ідеологією гедонізму, що є цілком самодостатньою. Водночас вона має і жорстокі, по суті, репресивні риси: адже толерантність є хибною, тому що насправді жодна людина ніколи не була змушена бути такою нормальною і конформістською, як споживач. Щодо гедонізму, то він очевидно приховує прагнення упорядкувати все з такою безжальністю, якої історія ще не знала. Отже, ця нова Влада, яка ще не має свого обличчя і є наслідком «мутації» панівного класу, насправді – якщо вже використовувати стару термінологію – є «тотальною» формою фашизму. Але ця Влада також культурно «уніфікувала» Італію: тож ідеться про репресивну уніфікацію, хоч і досягнуту шляхом нав’язування гедонізму та радості життя.»
Через свої фільми, він показує інший світ, преіндустріальний, який ставить на противагу сучасному, іноді поєднує їх, щоб показати недоліки останнього. Так народжується "Трилогія життя", яка включає такі, фільми, як: "Декамерон" (1971), "Кентерберійські оповідання" (1972), "Квітка тисячі й однієї ночі" (1974).
У свій час, Італія починає проживати інший складний період своєї історії- "Свінцеві роки" ("Gli anni di piombo"). Він ознаменувався серією терактів, політичним насильством, викраденнями та вбивстами, які здійснювали ультраправі й ультраліві радикальні групи, тривав з кінця 1960-х до початку 1980-х років. Так неофашисти вчинили теракти в Болоньї, Мілані, підірвали потяг, що прямував до Мюнхена з Риму. Пазоліні описує неофашизм, спираючись на новий контекст культурного життя.
«Молодь з фашистських таборів, молодь з SAM, молоді люди, які викрадають людей і кладуть бомби в поїзди, ідентифікуються і їх ідентифікують «фашистами», але це визначення є суто номінальним. Насправді вони в усьому абсолютно ідентичні величезній більшості своїх ровесників.
Культурно, психологічно, соматично - повторюю – немає нічого, що їх відрізняє. Їх відрізняє лише «рішення» – абстрактне й апріорне, яке, щоб бути впізнаваним, має бути озвучене. Можна випадково годинами розмовляти з молодим фашистом-диверсантом і не помітити, що він фашист. Тоді як ще десять років тому було достатньо не те що слова, а навіть погляду, щоб відрізнити й впізнати його.»
Протягом років, він буде публікувати статті на різні політичні теми, які, можливо коштуватимуть йому власного життя. Перед тим, як розповісти про вбивство видатного діяча культури, варто згадати останні його роботи - роман "Нафта" ("Petrolio") та фільм «Сало, або 120 днів Содому» («Salò o le 120 giornate di Sodoma»)
Petrolio —
Останній роман письменника, який вийшов посмертно в 1992 році.
Головний герой, Карло, — це персонаж, який живе двома життями: з одного боку, він прагне до стабільності та комфорту, а з іншого — відчуває спокусу бунтувати і насолоджуватися розкішшю. Ця двоїстість допомагає Пазоліні показати суперечності, з якими стикається сучасна Італія. У романі порушуються важливі питання, такі як індустріалізація, роль ENI (Національного агентства вуглеводнів) та таємні змови влади, що відсилають до реальних подій, зокрема справи Маттеї.
Історія Енріко Маттеї є одним із ключових моментів у романі "Petrolio". Маттеї, засновник ENI (Національного агентства вуглеводнів), відігравав важливу роль у розвитку енергетичного сектору повоєнної Італії. Він кидав виклик картелю "Семи сестер" — великих міжнародних нафтових компаній — та намагався укладати прямі угоди з країнами-виробниками, такими як СРСР і арабські держави. Мав великий економічний і політичний вплив усередині країни. Загибель Маттеї в загадковій авіакатастрофі 1962 року викликала багато питань і здогадок, і багато хто вважає це замахом.
У "Petrolio" Пазоліні вплітає історію Маттеї в ширший контекст темних змов, корупції та зв'язків між політикою, фінансами й криміналом. Роман натякає на приховані маніпуляції, пов'язані з ENI, вводячи персонажів, натхнених реальними постатями, і припускаючи, що вбивство Маттеї стало важливим епізодом у стратегічних іграх влади в Італії.
Одним із найобговорюваніших фрагментів "Petrolio" є знаменита Нота 21, в якій Пазоліні прямо натякає на цю мережу кримінальних інтересів, згадуючи також певного "ragazzo di vita" (хлопця з вулиці), який нібито став свідком важливих подій, пов'язаних із нафтовою владою. Це підживило припущення, що в останні роки свого життя Пазоліні збирав інформацію для розслідування італійської корупції. Досі багато хто вважає, що саме це коштувало Пазоліні життя.
«Сало, або 120 днів Содому»
Можна по праву вважати одним із найбільш жахливих фільмів, що будь-коли були зняті. Не рекомендується до перегляду, якщо ви маєте слабку нервову систему, адже фільм може справді шокувати. Автор розуміє, що минулі часи не повернутися, тому вперше створює фільм повністю присвячений новій «Владі». На думку багатьох цим фільмом мала початися трилогія смерті…
Сюжет фільму відбувається відразу після Другої світової війни. Четверо чоловіків, представники влади Італійської соціальної республіки, герцог (політична влада), єпископ (церковна влада), голова Апеляційного суду "досконалість" (судова влада) та президент Центрального банку (економічна влада), доручають СС та республіканським солдатам викрасти групу хлопчиків та дівчаток з антифашистських сімей. Триває відбір, який також проходять діти сироти. Вони обирають 9 найкращих хлопців та дівчат. Підлітки потрапляють до палацу, де головною владою є лише ці 4 чоловіки, які не мають імен, лише посади. До палацу вони запрошують також 4 колишніх повій, щоб "допомогти" своїм підлеглим відчути власну сексуальність.
Підліткам даються головні правила, щоб вижити - не мати стосунків між собою, гомосексуальні стосунки караються відрубом кінцівок, а будь-яке служіння Богу - смертю. Кожен вечір, їм розповідають історії сексуального характеру, які базуються на хворих збоченнях, що часто викликають в них почуття огиди. Протягом фільму, підлітки піддають моральним і фізичним тортурам. Над ними проявляється сексуальне насильство, як з боку чотирьох, так само зі сторони солдатів. У них забирають право бути людьми, позбавляють людської гідності, змушуючи бути зовсім без одягу або поводитися, як собаки. Одного дня, на вечерю подаються людські фекалії.
Фільм вийшов через 3 тижні після смерті автора та спричинив великий скандал не лише в Італії, а й усій Європі.
2 листопада 1975 року, приблизно о 6 ранку знайдуть понівечене тіло Пʼєр Паола Пазоліні на периферії Рима, в Остії. Увесь верхній тулуб поета буде залито кровʼю, як і голова, але вона також буде мати сіро-чорний відтінок, наче на неї налили нафту або бензин. У ніч на 2 листопада, Пазоліні приїхав туди із хлопцем, що займався чоловічою проституцією задля вдоволення власних потреб. Це було регулярною практикою серед маргінолізованої групи гомосексуалів, які були відкинуті суспільством і нормами життя на той час. Хлопець швидко зізнається у вбивстві та буде визнаним винним, він відбуде покарання терміном 9 років і 7 місяців, оскільки на момент злочину був 17 річним. Проте судова експертиза постановила, що він мав мати співучасників, що також зменшила тривалість його вироку, але потім її прибрали зі справи. Багато людей досі не вірить у чесність цього судового процесу, адже на рахунку поліції занадто багато помилок, наприклад, вони навіть не обмежили доступ до місця злочину, десятки людей були над тілом жертви, а діти поруч грали у футбол. Це майже унеможливило подальше визначення ДНК злочинців або іншого генетичного матеріалу. Тіло було знайдене повністю понівеченим, але на костюмі вбивці не було ані краплини крові. Через роки, вбивця Пазоліні розкаже іншу правду, в якому режисера вбили інші 3 людини, але що справді сталося в ніч на 2 листопада 1975 року вже ,на жаль, ніхто не дізнається.
Попрощатися з Пазоліні прийшли тисячі людей, багато з них приїхали з різних куточків Італії. Поховали поета в його рідному місті - Казарса-делла-Деліція. Якою б не була думка про Пʼєр Паоло Пазоліні, неодмінно 2 листопада 1975 року Італія втратила багато що, адже кожній нації потрібні люди, які вміють бачити, аналізувати та відчувати своє суспільство та країну.
«У мене навіть немає жодних підказок. Я знаю, тому що я інтелектуал, письменник, який намагається стежити за всім, що відбувається, знати все, що про це пишуть, уявляти все, що невідомо або замовчується.»
