Поки російські ракети падають на українські міста, у тисячах храмів РПЦ щодня лунає офіційна молитва про «перемогу російського воїнства» над «ворогами Святої Русі». Священників, які замінюють слово «перемога» на «мир», позбавляють сану. Американський конгресмен Джо Вілсон у листопаді 2025 року прямо назвав закордонну діяльність РПЦ «операцією розвідки». Абсолютно логічно, якщо врахувати, що Кирил - колишній кадровий співробітник КГБ. Тепер він офіційно проголосив війну в Україні «священною».
Церква, яка мала б закликати до любові навіть до ворогів, стала ідеологічним департаментом Кремля — і саме цей симбіоз робить російську агресію не лише політичною, а й релігійно мотивованою.
25 вересня 2022 року патріарх Кирил (Гундяєв) особисто ввів до обов’язкового богослужіння текст під назвою «Молитва за Святу Русь», який у народі одразу охрестили «молитвою за перемогу». У ній прямо міститься прохання до Бога «дарувати перемогу силою Своєю» над тими, хто «згуртувався проти Святої Русі, прагнучи розділити та знищити її єдиний народ». Формулювання майже дослівно повторюють кремлівські пропагандистські тези про «зовнішнє оточення», «нацистів в Україні» та «один народ».
Текст молитви ніколи не був затверджений Священним Синодом і відсутній в офіційних літургійних книгах. Проте наказ патріарха зробив її обов’язковою. Відмова читати або будь-яка редакція (наприклад, заміна «перемоги» на «мир») прирівнюється до тяжкого канонічного злочину. За три роки понад десяток священиків були позбавлені сану, відсторонені або змушені покинути Росію саме через небажання молитися за військову перемогу.
Серед найвідоміших випадків — протоієрей Олексій Умінський, протоієрей Іоанн Коваль (замінив «перемогу» на «мир»), протоієрей Андрій Кудрін (читав молитву за примирення народів). Усі вони були швидко усунуті від служіння. Водночас священники, які відкрито називають українців «канібалами» і закликають до «солнцепеківської зброї», отримують підтримку єпископів і церковні нагороди.
У березні 2024 року Всесвітній російський народний собор під головуванням патріарха Кирила офіційно оголосив війну в Україні «священною». Документ собору стверджує, що «спеціальна військова операція» є «захистом Святої Русі» і має «метафізичне значення». Таким чином РПЦ остаточно легітимізувала агресію, надавши їй статус релігійного обов’язку.
Богослови та історики церкви вказують на пряму суперечність такого підходу фундаментальним євангельським принципам. Нагірна проповідь проголошує блаженними миротворців, а не переможців. Заповідь «не вбивай» у Новому Завіті розширюється до заборони навіть гніву на ближнього. Молитва про військову перемогу фактично просить Бога стати співучасником порушення Його власних заповідей.
Замість універсальної любові, яку проповідував Христос, РПЦ пропонує племінний культ «Русского мира», де Бог є національним божеством одного народу, а не Творцем усього людства. Ця ідеологія не лише виправдовує насильство — вона робить його священним обов’язком віруючого.
Конгресмен Джо Вілсон у листопаді 2025 року називає закордонну діяльність РПЦ «операцією розвідки». Не нова, але важлива інформація про те, що патріарх Кирил десятиліттями служив у КГБ, а нинішнє керівництво церкви тісно співпрацює з російськими спецслужбами. Сенатор Чак Ґреслі у своїй промові в Сенаті звинуватив РПЦ у шпигунстві та пропаганді на користь вторгнення.
Всередині самої Росії система репресій проти незгодного духовенства працює безвідмовно. Відмова читати «молитву за перемогу» автоматично призводить до церковного суду, який діє за принципом корпоративної лояльності, а не канонічного права. Священники, які зберігають вірність Євангелію замість вірності патріарху, оголошуються «зрадниками» і «одержувачами західних грантів».
Таким чином, «Молитва за перемогу» стала не лише ідеологічним, а й дисциплінарним інструментом — лакмусовим папірцем, який чітко розділяє лояльних виконавців кремлівської політики та тих, хто намагається залишитися християнами у первинному значенні цього слова.
Російська православна церква Московського патріархату завершила свій шлях від духовної інституції до закритої авторитарної корпорації, яка благословляє війну, виправдовує вбивства і карає за милосердя. Поки в храмах лунає прохання про «перемогу над ворогами Святої Русі», стає остаточно зрозуміло: кремлівські наративи вже не просто звучать з амвонів — вони стали новою вірою, що витіснила Євангеліє.
