Про Павла Тичину мабуть тут буде багато постів, адже це перша постать в чию біографію я сильно занурилася. Сьогодні буде історія-спогад, як його бачили сучасники.
Павла Григоровича завжди згадували, як про людину надзвичайно тонкої душевної організації. Ніхто не може згадати, щоб він справді підняв голос чи лаявся на когось. Про це казали ще його друзі в 30х роках і навіть коли життя його не раз намагалося зламати він не змінився.
Ось спогади Івана Сенченка (письменник та журналіст) з періоду коли Тичина був міністром, себто десь кінець 40х:
«Гуляв я над Дніпром і, виходячи на дорогу, зустрівся з Павлом Григоровичем. Метрів за двадцять стояла його машина. Знайшов сили привітатися зо мною і, більш того, люб’язно запропонував підвезти до міста.
«Чорт з тобою,— подумав я,— дати ногам відпочити — річ непогана».
Бо таки справді був стомлений, і погодився. Люб’язність оця мене аніскілечки не здивувала, здивувало інше, здивував сам Тичина.
У ньому з’явилося те, чого я раніше не помічав. Щоб дійти до машини, треба було пересікти дорогу. Почали пересікати, і тут я витріщив очі від подиву. Павло Григорович не йшов, а ніби танцював, виробляв якісь дивні піруети, робив такі рухи, немов обминав незриму мені перепону.
«Що з вами, Павле Григоровичу?» — спитав я. Він із стражданням на обличчі показав мені на мурашок, що густо мережали потріскане асфальтове покриття. Поглянув я на його страдницьку постать і — подарував йому все. Він боявся завдати кривди кузочці, що ж тоді говорить про людину!
Це була остання наша близька зустріч. Потому бачилися німо, лише здалеку. Я почав уявляти його як найніжнішу, найдорогоціннішу квітку, якій долею приречено було потрапити в сталінську катівню. Це людину зламало, покалічило, знівечило, вбило. Та я помилився. Він знайшов у собі сили випростатися….”
Саме ось такі деталі серед спогадів сучасників і допомагають по справжньому уявити людину. Що він не лише Міністр чи великий Поет, а чоловік з почуттями і переконаннями, з своїми моментами, як і кожен з нас.
