добірка поезій інтимної лірики
Я П’Ю ВИНО
Тримай мене. Я нині п’ю вино.
Тримай надійно, незрадливий друже.
Чомусь мені на серці залягло
все, що колись здавалося байдужим.
Вино терпке – терпко на душі...
Тримай мене, як незабутню зірку.
Б’ють за вікном по клавішах дощі,
ну а мені лунає: “Гірко! Гірко!”
Спини мне. Я далі п’ю вино.
Тебе тримаюсь обома руками.
Я думала, мені вже все одно.
Я справді отак думала роками.
Тримай мене, аби не впасти в гріх.
Ми досі, як в дитинстві, – пам’ятаєш? –
любов шукаєм, як насліпо в грі –
“тепліше, дуже тепло, обпікає”.
РЕБРО НЕ АДАМА
Коханий, стань за плечима, як мур, як гора висока,
ти будь мені за опору, як пише в словах пророка.
Ти будь за міцну твердиню, надійну стійку фортецю,
аби я була для світу не просто жертовна таця.
Ти будь мені ясним небом, цілющо-терпким причастям,
а хочеш, творцем для глини – зліпи собі з мене щастя.
Весну як благословення, аби уся крига скресла.
Ще сіль зліпи, хліб і воду. Зліпи собі з мене Всесвіт!
Попереду стань, коханий, як щит і як оборона.
Як ти мені – світлим раєм, я – благословенним лоном.
Я чую, як дивовижно життя в твоїх грудях б’ється,
бо я – ребро не Адама, а взяте з-під твого серця.
БЕРЕЖИ ЙОГО, БОЖЕ
Навіть гадки не мала, що десь ще існують такі:
без страху до любові, без боязні втратити віру.
І не знала, що в образі геть одинокого звіра
розгораються атоми сильні й водночас легкі.
Бережи його, Боже, він має у собі світи,
кожен світ його – наче з дитинства солодка цукерка.
До очей його можна дивитися, як до люстерка,
увійти у них і залишитися там назавжди.
Бережи його, Боже, він має до мене ключі.
Бадьорить мої дні, наче кава ранкова в горнятку,
він розгадує серце моє, як важливу загадку,
і читає уважно мене по складах при свічі.
Бережи його шлях, він будує надійні мости,
збережи його вміння в житті цінувати й краплину.
Я в ньому поселюсь, як у мушлі яскрава перлина,
і всередині нього коштовністю стану рости.
Його струни не рвуться, а зріють, як в полі жита.
Бережи його, Боже, він вміє долати пустелі.
Його сни збережи у моїй кольоровій постелі
й теплу хвилю його десь понизу мого живота.
ПОВСТАННЯ
Жінка ота, що посьорбує вистиглу каву,
любить, коли серед дня божеволіє злива.
Вчора вона ще топтала бруківку Варшави
і почувалась по-панськи якось особливо.
Нині ж їй просто усе до дрібниць нецікаво.
Надто самотньо і кепсько було їй в цю днину.
Жінка ота відгризала нові манікюри,
лущились нігті, як фарба старої картини.
З фрески їй в очі дивились античні фігури,
ну, а вона розглядала щасливу дружину.
Ту, котра звисла на мужні розчахнуті плечі,
ту, у котрої здіймались від дихання груди
і у котрої, без сумніву, секс що не вечір.
Жінка ж ота, що посьорбує каву, не буде
мати в кого розігрітися від холоднечі.
Їй накохатися б так, щоб потріскались губи.
Їй би відчути ту пристрасть зволожено-голу.
Щоби нестерпно, зухвало й до трепету любо...
Біла сорочка, що вперто спадала додолу,
теж еротично прохала, щоб хтось приголубив.
Жінці отій так пасує шалене бажання,
щоб поміж ніг розпашілась цілована шкіра.
В неї в душі відбувалось нестерпне повстання.
Щось деренчало між стегон, мов струнами ліра,
і до межі ця миттєвість була невблаганна.
Зріла думками до жару, як вистигле зерно,
в тихій кав’ярні благала у Всесвіту зливу.
Сьорбала каву, вже другу, що теж зимна, певно.
Солодко квітла уявним оргазмовим дивом
й слухала лоном, як трепетно туляться стегна.
В НАСТУПНОМУ ЖИТТІ
Знайди мене в наступному житті,
я буду в серпанко́во-білій сукні,
в очікуванні теплих почуттів,
безмежно рідних, ніжних, незабутніх.
Немов весь Всесвіт у своїх руках,
триматиму мале горнятко кави.
Краплини дива на вогких вустах –
я смакуватиму цей світ ковтками.
Зустрінь мене в прийдешньому житті.
Ітиму боса берегом край моря,
в напівпрозорій щирій простоті
для нас намрію хід нових історій.
Я вигадаю світ без холодів,
де я тобою вилюблена жінка.
Знайди мене в майбутньому житті,
де ми напишемо свою сторінку.
Повір, немає нашої вини,
що нам удвох кохання це наснилось.
Хоч в тих світах мене не промини,
якщо нам тут любити не судилось.
* * *
Буду для тебе палкою клітиною,
вибухом, часом... А хочеш – лавиною.
Тільки відчуй мене пальцями, диханням,
думкою... А чи грозою та вихором.
А якщо хочеш, я вкриюся манною
чи розчинюсь і відроджуся заново.
Винайду інші далекі галактики
чи поверну дивовижну Атлантику.
Знаєш, чомусь так окрилено віриться,
що недарма серед ночі нам мріється.
Я поведу тебе тихими водами,
станемо дивом й таємними кодами.
Хочеш, я буду рікою, дорогою,
правдою, вірою і перемогою?
Будемо в світі цьому перехожими,
дивакуватими, на сонце схожими.
Хочеш, ми будемо, як вітер, вільними,
для усіх правильних – мов божевільними?
Ми допоможемо їм усміхнутися.
Лиш головне, аби разом набутися.
ПЕЛЮСТКИ МАГНОЛІЙ
Я поруч з тобою грішниця,
розправила стегна, мов крила.
Твоя королева й невільниця,
вуста для утіхи розкрила.
Течу, мов ріка. Б’юся хвилею.
Як ввійдеш – не кинеш мій рай.
Я нині для тебе – рабинею.
Омию тебе. Пірнай!
Як солодко. Мокро. Безсовісно.
Твій дотик затьмарює розум.
О! Дихай, коханий, голосно –
на заздрість вітрам та грозам.
Смакуй до межі, божеволій,
бо я під твоїм прицілом.
Пелюстки рожевих магнолій
ковтають твоє вогке тіло.
