Протягом десятиліть багатовекторність була не стільки справжньою стратегією, скільки ввічливою вигадкою. Тепер це вже не так.
Міжнародні відносини часто базуються на застарілих уявленнях — балансі сил, сферах впливу та припущенні, що малі держави є лише пішаками великих держав. Центральна Азія довгий час перебувала в полоні цього наративу: Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Туркменістан та Узбекистан розглядалися як призи в «новій Великій грі».
Однак сьогодні ці держави все частіше позиціонують себе як «середні держави» — актори, здатні маневрувати між суперниками, відстоювати суверенітет і реалізовувати незалежні стратегії. Найяскравіше це проявилося в їхній реакції на війну Росії проти України. Москва вимагала підтримки своїх анексій, але всі п’ять держав відмовилися; жодна з них не визнала претензій Росії. Казахстан пішов ще далі, відкрито підтвердивши суверенітет і почавши співпрацювати із західними партнерами, щоб уникнути санкцій.
Економічні наслідки війни прискорили відхід регіону від російських ринків та інфраструктури. Центральна Азія зараз інвестує в «Середній коридор» — новий торговельний шлях через Каспійське море, Південний Кавказ і Туреччину, який з'єднує регіон з Китаєм і Європою. Це не просто економічна диверсифікація, а геополітичний проєкт, спрямований на зменшення залежності як від Москви, так і від Пекіна.
За межами «Великої гри»
«Велика гра» 19 століття залишається умовним терміном для вчених, але вона все ще зводить Центральну Азію до арени суперництва. Аналіз після холодної війни також припускав, що доля регіону залежить від пострадянської спадщини Росії, китайської ініціативи «Пояс і шлях» або вразливості до екстремізму. Війна в Україні зруйнувала ці припущення.
Сьогодні п'ять держав дедалі частіше діють як блок «C5», відроджуючи свою традицію Шовкового шляху, що передбачає залучення всіх бажаючих. Вони прагнуть диверсифікованої взаємодії, колективного вирішення проблем у сфері водопостачання та енергетики, а також скоординованої дипломатії з багатьма зовнішніми партнерами. Це не вибір між Сходом і Заходом, а вираження суверенітету через співпрацю та взаємодію.
Відродження багатовекторності
Президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв у 2000-х роках був ініціатором ідеї «багатовекторності», збалансувавши відносини з Росією, Китаєм, США та Європою. Однак протягом багатьох років це залишалося більше фікцією, ніж практикою — російські трубопроводи та енергомережі утримували регіон у залежності, а китайська ініціатива «Пояс і шлях» додавала все нових зобов'язань.
Після 2022 року багатовекторність стала реальністю. Санкції проти Росії створили як витрати, так і можливості. Центральна Азія розширила співпрацю з Туреччиною, Європою, Перською затокою та США, а транскаспійська торгівля зросла з 586 000 тонн у 2021 році до понад 4 мільйонів тонн у 2024 році. Ця трансформація є органічною: вперше держави Центральної Азії інвестують одна в одну, проводять регулярні президентські саміти та співпрацюють з чутливих питань.
Росія скорочується, Китай не домінує
Москва намагалася протистояти змінам за допомогою гібридних тактик — блокуючи експорт нафти з Казахстану, націлюючись на енергетичну інфраструктуру, розпалюючи ворожість до мігрантів. Але такий тиск втрачає свою ефективність. На відміну від 1990-х років, зараз погрози викликають непокору та прискорюють диверсифікацію.
Західні аналітики часто припускають, що послаблення зв'язків з Росією неминуче прив'яже Центральну Азію до Китаю. Пекін дійсно є головним торговельним партнером та інвестором регіону, але столиці Центральної Азії не збираються обмінювати домінування Москви на домінування Пекіна. Вони цінують китайські ринки, але побоюються боргової залежності та політичних зобов’язань. Їхня стратегія полягає не в пристосуванні, а в диверсифікації — у балансуванні між Китаєм та Європою, Туреччиною, Перською затокою та США. Середній коридор є центральним елементом цього балансу, надаючи доступ до Європи без монополізації з боку Росії чи Китаю.
Південнокавказьке сполучення
Успіх Середнього коридору також залежить від стабільності на Південному Кавказі. Крихкий мирний процес між Вірменією та Азербайджаном може відкрити нові маршрути, розблокувавши кордони Вірменії та з'єднавши коридор з Туреччиною та Європою через відновлені залізничні лінії. Це більш ніж подвоїть вантажопідйомність і посилить роль Азербайджану як транспортного вузла. Такі зміни витісняють Росію як незамінного посередника, переформатуючи євразійську транспортну мережу.
Наслідки для Заходу
Більш суверенна Центральна Азія послаблює здатність Москви використовувати енергетику як зброю, зменшує майже монопольне становище Пекіна в галузі інфраструктури та зміцнює стійкість до нестабільності в Афганістані. Для Заходу підтримка цієї трансформації вимагає не лише риторики: інвестицій в інфраструктуру, гармонізації митних процедур, цифрових зв'язків та енергетичних проєктів; дипломатичної підтримки миру на Південному Кавказі; та розбудови потенціалу в секторах, де західні цінності відрізняються від російських і китайських.
Джерело — The Diplomat
