Маю таку думку, що США зараз направляє світ у контрольовану «біполярність». Цей світ для США зрозумілий, механізми відпрацьовані, опонент має необхідні «кризові характеристики». Єдине, що замість радянського союзу — буде Китай.
Сутність людини така, що їй притаманна прихильність до «вже готових реакцій» (дії з досвіду) ніж орієнтація на щось нове «новаторське». За різними дослідженнями у світі «новаторів» лише від 3-5%.
Багато науковців пишуть про «кризу демократії». Це не значить, що вони підтримують авторитарні та тоталітарні режими, навпаки більшість хочуть підвищити життєздатність та ефективність демократії саме для протистояння цим режимам.
«Складні часи — породжують сильних людей»
На мою суб’єктивну думку, яку я довго можу розписувати, «криза демократій» випливає саме зі зміни її виду. Уявімо, що «демократія» це чиста форма (тобто така, що не існує у світі), але існують її підвиди (демократія з різними домішками) з елементами аристократії, охлократії (влада натовпу, популізм), авторитаризму та інше.
30-40 років тому, на мою думку, домінантним видом демократії була «елітарна демократія», яка виникла з політично готової «аристократичної політичної еліти». Британія, США, Франція – 30-40 років базувались на елітарній демократії, де підготовлені люди здійснювали управління. При цьому це не були «закриті клуби» через відкриті «люфти» (право бути обраним та обиратись) здійснювалась «система стримувань та противаг», де відбувалось як «оновлення еліт», так й мінімізовувався фактор переходу «елітарної демократії» в чистий волюнтаризм (приклад кінцеві роки епохи Черчеля) чи інші викривлені форми.
Елітарна демократія існувала до того моменту поки був «активний страх Другої світової війни», який постійно навіював радянський союз у різних інтерпретаціях: Варшавський блок; радянський союз + Югославія; радянський союз + комуністичний Китай та інше.
Активний страх породжував «суспільний запит» на політиків та еліту, яка:
А) Розуміє стратегічно, що відбувається і максимально може відсунути чи побороти ймовірність 3СВ.
Б) Має рішучість для прийняття рішень – готовність тиснути всі червоні кнопки за потребою, але «цю готовність» максимально приховувати та відсувати превентивними методами.
«Світлі часи — породжують слабких людей»
З розвалом радянського союзу — американський, європейський страх 2СВ відійшов далеко у комірчину. У таку комірчину, що московія цілком серйозно розглядалась «як партнер та кандидат в НАТО».
Попри «полеміку», «наукові роздуми», «гучні заяви» — США не взяли на себе відповідальність «гегемона» з двох причин:
А) Не були готові, бо стрімкість розвалу союзу багато західних політиків та аналітиків того часу описують як «повна неочікуваність». Бжезинський (любов до якого Ви вже могли в мене помітити) зазначав, що вирішальну роль в розвалі «євразійської слов’янської імперії московії» та не відтворенні її як планувалось «у межах СНД» зіграла Україна. Точніше її національні рухи (навіть за домінацією комуністів при владі).
Тому, коли московська пропаганда каже, що Україна «антимосковія», насправді у цьому є зерно істини. Україна – це не просто «антимосковія», яка унеможливлює відтворення євразійської імперії москви. Сам факт існування незалежної України – це прямий виклик «імперському панслов’янському міфу» москви на якому тримається весь цей «франкенштейн». Але я трохи відволікся від теми.
Б) Відбувся нездоровий перекіс у суспільній думці. Цей перекіс позначається у домінуванні «соціального» над «фундаментальним». Для мене, якщо дуже примітизувати, це означає — домінування «можливості держави надавати «соціалку»» над можливістю держави забезпечувати безпеку, національні цінності та стратегічний рух. Тобто, «світлі часи» через відсутність потужних загроз, надали можливість безконтрольного домінування «утопічного капіталізму» — де будь-які проблеми вирішить взаємозалежність ринків та прагнення «абсолютно всіх до світлого капіталістичного, транскордонного майбутнього». Про Китай, реставрацію московського режиму ніхто й не замислювався — ці ймовірності розглядались як «несуттєві» до тієї пори, поки вже стало соромно визнавати «Що вони породжені західним суспільним бажанням до максимізації гедонізму» у тих збочених проявах, які свого часу загубили античну велич Давньої Греції чи Риму (на той час).
Саме «збочений суспільний гедонізм (головна мораль отримання задоволення)» зробив актуальною в політиці концепцію Кіссінджера realpolitik, де всі процеси «позбавлялись стратегічності» (коли інколи чимось потрібно пожертвувати заради результату у середньостроковій перспективі) та набували «гедоністичних обрисів» — реагуємо до тієї міри допоки це не б’є по «гаманцю» — відчуття задоволення. Або простий принцип «розділяй та владарю», або «закінчуй незалежно від ціннісного аспекту, якщо кофе Starbucks стає дорожчим» (це про курдів).
До розвалу радянського союзу концепт realpolitik не був такий популярний і найбільше втілювався у життя лише коли відбувались «військові провали США» (як механізм психічного самозахисту нації : «Як так, десь велика Америка програла? Ні, ми самі зробили кроки, щоб вийти з конфлікту» (як приклад realpolitik того часу у В’єтнамі).
І три десятиліття від розвалу радянського союзу створили цікавий парадокс— замість укріплення США відбулось навпаки послаблення США у багатьох проявах, де realpolitik вже існувала не як «виправдання провалу», а як основна зовнішньополітична догма. Тобто, основа зовнішньої політики США — це передчасне виправдання провалу.
Соціальний гедонізм — провідної держави починає відображатись у багатьох проявах і замість «експорту демократії», що було цілком продуманою стратегією стабілізації світу від часів 2СВ із США почався «експорт суспільства масового споживання», що відтворювало інтерес найбільших корпорацій — провайдерів «суспільного гедонізму».
І цей парадокс закріплюється у тому, що «елітарна демократія» та «стратегічна політика» відсунулись у виключний вимір «науки», а не практики. Причина проста — відсутність суспільного запиту на це.
Що більшість обере: «500$ додаткової соціалки чи розповідь про необхідність ресурсу для стримування Китаю?».
Сучасний стан зовнішньої політики США характеризується тим, що «опоненти realpolitik» — занадто старі та у більшості слабкі, а нове покоління політиків (як Салліван та інші) зросло в умовах цілковитого домінування даного підходу (тобто, лише теоретично ознайомлені з альтернативами, які у час «свого формування» сприймали як «відносні»).
Трамп, Рамасвамі — виникли саме через суспільний запит на них, запит гедонізму до якого закликає Трамп, запит спрощеної політики до якого апелює Рамасвамі (бомбити касетними боєприпасами нелегалів з Мексики, а не передавати їх Україні). Теоретично Байден представник інших поглядів, але він занадто обмежений власними страхами, щоб приймати одноосібне рішення (в рамках елітарної демократії), а найближче оточення – це покоління realpolitik та політичного гедонізму, що домінує вже декілька десятиліть як в «стенфордській», так й в «гарвардській» гілці політиків США.
Чому США хоче/прагне повернути біполярний світ?
Бо так простіше. Салліван і клуб realpolitik — це далеко не дурні люди й вони розуміють ризики до яких стрімко йде світ. Більш того вони очевидно розуміють, що «щось» йде не так. Ба більше гуру Кіссінджер та ще ряд відомих діячів — визнають помилковість окремих своїх думок, на яких вчилась «молода гвардія», але «нових готових концептів немає».
Найчастіше нові наукові течі створюються в період найбільших потрясінь – революцій, світових війн та іншого. Зараз же лише передкризовий період, який очевидний. Але «внутрішнього імпульсу», який складається з відповідної підготовки елітарних груп (політиків, науковців), з відповідної суспільної думки (легітимації та підтримки відповідних рішень суспільством) – не достатньо.
Школи геополітичного мислення, стратегічного мислення розвалились з радянським союзом. Суспільство із «капіталістичного» стрімко трансформовується у найбільш шкідливий прояв для себе «суспільство масового споживання, або гедоністичне суспільство» і єдиний відпрацьований набір стратегій та реакцій у США – є за умов «біполярного світу». Тільки цього разу опонентом має стати Китай, бажано заздалегідь ослаблений.
Головне завдання для зовнішньої політики США – швидко проскочити багатополярний період та розпочати «нову партію шахів» з максимально ослабленим Китаєм.
Саме в рамках «розстановки фігур» відбулась п’ять днів тому приватна зустріч Саллівана з МЗС Китаю Ван Ї (ця зустріч є не характерною за посадами Саллівана (радника президента з нац.. безпеки) та Ван Ї – головного дипломата Китаю. Для таких «дипломатичних зустрічей» є Блінкен.
Але характерно, що наступного дня стало відомо, що Байден проведе зустріч з 5-ма середньоазійськими країнами: Казахстаном, Киргизстаном, Таджикистаном, Туркменістаном та Узбекистаном, які активно «обробляє Китай» і які як для Пекіну, так і для Вашингтону – є наслідком втрати «геополітичної ваги московії» через програш в Україні. Так, само Китай вчора підписав "всеосяжне стратегічне партнерство" з Ассадом (Сирія), щоб перебрати втрачений геополітичний вплив москви там.
Отже, США зараз вже занадто (в першу чергу внутрішньо) слабкі, щоб бути гегемоном, або світовим лідером; національна гордість американців не дозволяє бути "одним з" у багатополярному світі, але США достатньо потужні, щоб відновити своє світове лідерство через "біполярний світ", бажано із заздалегідь послабленим Китаєм. Тож для початку цей біполярний світ необхідно зафіксувати "політично" та у "громадській думці".
Автор аналітичного телеграм каналу “Resurgam”
