Оскільки в Хтивітирі у мене назбиралась помітна вервечка дописів, думаю, варто перенести мої зауваження у блог. Справа в тому, що минулої осені я повторив експеримент із передплати періодики: цього разу я виписав дві літературні газети й іменитий журнал “Критика”. Я не ставив собі на меті зробити змістовний розбір газетних статей, а лишень буркотів під газетку, як старий дід. Хоча, а чому “як”? Сивина наздоганяє нас усіх. Репліка за реплікою — так набігло чимало. Тепер сподіваюсь, що, попри недовгочитний формат мікроблогу, моя тутешня аудиторія знайде цікавою добірку моїх емоційних думок.
Літературна Україна
Першою — на початку грудня 2025-го року — прийшла газета “Літературна Україна”. І, скажу я вам, ця газета доволі швидко окупила свою вартість у 100 ₴, як самою лише передовицею, такі і заключною сторінкою.
Перша шпальта зустріла читача вельми важливою новиною про книжку-рекордсмена.
Здається, літературні кола тоді ще вирували розмовами про чергову Шевченківську премію. Як на мене, сільрада Борівки мала повне право висунути добродія Вадима Вітковського на цю поважну премію, хе-хе. Титанічні праця!
Ну, а на звороті розмістились пародійні вірші, почасти граничного рівня вульгарності.
Одначе жарти жартами, а далі була стаття про мого любого Довженка — пречудова стаття, яку було так приємно і цікаво читати. Якщо комусь цікаво, то йшлося про Довженка, Мічуріна та Лисенка. Згоден, доволі хитре переплетіння — і несподіване, але це серйозна історія творчих впливів і їх нашарувань.
Читаючи, згадав, як активно в російському та англомовному розділах Вікіпедії вичищають той факт, що “великий радянський кінорежисер” взагалі-то іще є класиком української літератури.
Потім було про Зинаїду Тулуб: теж чудова стаття, ширша за часовою рамкою, аніж попередня про Довженка.
Видається, вартими реклами є переклади Наталії Горішної. Щоправда думається, що видати український переклад у польському видавництві у Польщі — напрочуд неприкладний підхід до справи.
Звісно, я оминаю словом чимало абсолютно нецікавих речей, як-от інтерв'ю до 70-річчя народознавця Дмитренка. Так, багато не те що вартого критики, а просто прісного. Проте таке наповнення було цілком очікуване.
Хоча от спогади про Михайла Семеновича напрочуд живі. Несподівано цікавина!
І несподівано заява, що йде проти шерсті й духу часу! Замітка “Його русофобія недостатня” Миколи Байдюка — дуже хоробра.
Стусенко в своїй публікації про ненормативну лексику примудрився одночасно встати на захист матюків як питомо українських слів та виступити проти них як російської мовно-культурної практики. Заодно зневажив Митця.
До речі, газета так мило час від часу пояснює читачеві пенсійного віку сучасні реалії й поняття, як-от стендапер, панч...
І куди ж без затяганої конспірології: на передостанній сторінці про Марлоу-Шекспіра.
Українська літературна газета
Друга — Українська літературна газета — прийшла наприкінці грудня 2025-го.
Куди ж без ниття дідів, що прогрес несеться не туди: Базилевський жаліється на технічний поступ на службі капіталізму.
Ну, і як завжди, можновладцям кортить усе заблокувати й усіх контролювати. Російські рефлекси в українській політиці.
Я був трохи морально неготовий до розповіді про фіно-монголів... Чесно кажучи, звинувачення росіян у монгольській крові в жилах якось підзадовбало. Де монгольська дисципліна? Де монгольська толерантність до звичаю й віри? Нема того в росіян. Єдина спільна риса монголів та росіян: нещадність до непокірних.
А далі політичного більшало. Шиза шизою, а за маніпуляції з числом жертв Голодомору треба бити по руках. Автори Білоус та Лизанчук просувають наратив про 10 мільйонів. Ніщо інше, ніж танці ненависті на кістках. Перепрошую, 15 мільйонів із супутніми втратами! А чого не всі 40-50?! Всі попухли, разом із авторами статті “Російська екзистенційна війна”. Ех, а стільки ж пояснювали науковці-історики, як шкідливо перегинати палку із страдництвом. Патріоти — глухі.
Леонід Кравчук, політична повія, яка і з України прагнула зробити проститутку…
Читаючи статтю про “Мезозой” Павлюка, вкотре усвідомлюю, що неважливо, чи патріот, чи ватник оплакує втрати 90-х — це однаково гидка жовч.
Потім вірші. Хуяк-хуяк — автор вірша Олесь Дяк! Не можу нормально сприймати цю наївну пасторальну поезію пенсіонерів. І напевно не треба. А от поезія Букатюка цікавенька, хоч і нагадує ігри столітньої данини.
На статті “Морок насувається зі сходу” випав у осад. У такому подиві й обуренні давно не був — з часів похвальної статті про Алієвих від “Всесвіту”. Який іще позитивний досвід китайських підментованих письменників-спілчан?! Яке визнання помилок і злочинів комуністичною партією?! Ви спитайте, що сталося на площі Тяньаньмень! Щоб не повернутися до злочинів? А що коїться у Східному Туркестані, га? Ну серйозно, в КНР досі усім літературним процесом верховодить письменницька спілка і відповідно Партія. Будь-яка критика — санкціонований випуск пари з кітла. Попри мистецьку відлигу в Китаї комунізму/тоталітаризму з людським обличчям не спостерігається. Наївні фантазії. Як можна настільки наївно вірити комуністам?!
Далі статті про гагаузький фольклор, Гоголя і Сковороду, трошки про різні переклади, до яких я можу зауважити занадто мало, тому перейдемо до третього часопису.
Журнал “Критика”
Журнал прийшов у червні 2026-го.
Все єство очікувано протестувало проти стилю письма цього журналу. Як-не-як, я — орфографічний реакціонер, прихильник норми 90-х. Ну, це тривіальне зауваження. Просто досі дивує, як наша інтелігенція любить химерно поєднувати мовні маркери лівого й правого флангів одночасно.
Серед авторів номера добродійка Шан Норріс, автор книжки “Тіла в облозі: як атака ультраправих на репродуктивні права стала глобальною”, що створювало певні очікування. Проте, як виявилось, стаття Норріс є цілком адекватною, щоправда явно не для нас писане — експортна річ. Не в Харкові читати ж, як боязко їхати в Харків.
Далі розмістилася рецензія на згадану мною книжку “Тіла в облозі”. Якщо коротко, то автор бачить потойбіч барикади такий собі антиінтерсекційний єдиний рух: противник абортів = білий супрематист. Що заборона не розбирає раси — справа десята, звісно. Змова білих фашистів-капіталістів та інцелів? Я — противник заборони абортів, але читати переказ книжки смішно.
Смішно написана ж “Амбіколоніяльність” виявилась банальністю й водою. Ех!
“Культурна колонізація” Мокрика: раптова негативна згадка іконічних Штепселя і Тарапуньки! Чим Вас образив дует, га? Відсутність почуття гумору — це погана ознака. Як людина майже без почуття гумору кажу, хех.
Читаю далі… Ну серйозно, я вже робив зауваження про мову журнала, але яким треба бути ідіотом, щоб писати “арґентинський” через Ґ? У іспанській у цій позиції навіть не Г, а взагалі Х. Фетишизація літер. Їм абсолютно байдужо, що за тими буквами криється. Там далі ці генії навіть Ґродно написали через Ґ. Нагадую: це білоруське місто, білоруси теж гекають. Гаразд, йдеться про Гродно часів Першої Речі Посполитої, але я не уявляю українського перекладача, який писатиме Львуф (Lwów).
Стародубська пише про менталітет українців. Розмова за своєю природою спекулятивна. Саме поняття менталітету, який визначає поведінку, є суто східноєвропейською спекуляцією.
Далі стаття про інцидент із шоломом олімпійця. Чесно кажучи, я не розумію такого акціонізму. Результат політичної провокації був очікуваним. Вкотре українцям важливіший символізм, аніж практична результативність. Проте щодо Олімпіади як такої зауважу, що згоден, що МОК недостатньо суворо та навіть поблажливо ставиться до російських спортсменів. Тут поділяю критику статті.
Книжка Тимошенка про Берестейську унію, за відгуком, схоже, неочікувано зважена. Приємно знати.
“Гірка розплата” про судочинство над капо. Схоже, ця книжка може стати корисною нашому суспільству.
Далі стаття “Антрополог у краю допомоги”. Задумався: відколи слово девелопмент стало позначати якусь конкретну галузь?
Абсолютно не розумію, чому ці люди не перекладають розвиток з англійської. Далі в статті буквально згадано недорозвинені країни — underdeveloped countries.
Проте це щира стаття про грантоїдське життя, самокритична сповідь соціального антрополога.
Цілком поділяю претензію до мемуарів Терлецького. Колись у ще радянському Львові моїй бабусі сказали: “Харків — та хіба то Україна?” Таке заслуговує на осуд.
“Болгарське пообіддя”... Що ж, можу сказати, що я чув про Георгія Господинова, і що мені це абсолютно чуже. Звучить, як черговий постсоціалістичний пізній постмодернізм з переходом у метамодернізм: ігри з текстом і чуттєвість. Не моє. Ординарна сивочола писанина, просякнута ностальгією.
До речі, не зовсім розумію, чому Буття цитується в перекладі Турконяка. Греко-католицьке лобі в статті про болгарського письменника???
“Чи перекладна болгарська тъга?” — питається Господинов. Хех, як на мене, аж надто добре, що аж псує філософствування.
Село, сад, черешні, мухи, смерть батька — про таке пише Господинов. На позір, звичайне старече занурення в дитячі спогади. Можливо, секрет у майстерному слові, але таке рецензія не передає. Чесно кажучи, не розумію, нащо перекладати подібне, бо в нас таких писак своїх вдосталь.
Завершують номер суть некрологи музикантів Ігоря Блажкова і Романа Кофмана. Ну, як на мене, обидві літературні газети були цікавіші за журнал. На цьому експеримент передплати завершено.
