Оскільки в Хтивітирі у мене назбиралась помітна вервечка дописів, думаю, варто перенести мої зауваження у блог. Справа в тому, що минулої осені я повторив експеримент із передплати періодики: цього разу я виписав дві літературні газети й іменитий журнал “Критика”. Я не ставив собі на меті зробити змістовний розбір газетних статей, а лишень буркотів під газетку, як старий дід. Хоча, а чому “як”? Сивина наздоганяє нас усіх. Репліка за реплікою — так набігло чимало. Тепер сподіваюсь, що, попри недовгочитний формат мікроблогу, моя тутешня аудиторія знайде цікавою добірку моїх емоційних думок.
Літературна Україна
Першою — на початку грудня 2025-го року — прийшла газета “Літературна Україна”. І, скажу я вам, ця газета вмить окупила свою вартість у 100 ₴, як самою лише передовицею, такі і заключною сторінкою.
Перша шпальта зустріла читача вельми важливою новиною про книжку-рекордсмена.
Ця книга голови Вінницької обласної організації НСПУ носить назву “Що написано пером — не вирубати топором!”. В ній зібрано 410 публікацій про село Борівку, рідне село автора.
У Фейсбуці Вадим Вітковський повідомив, що 17 листопада “у Києві в Національній бібліотеці України імені Ярослава Мудрого презентували 7-й том історії нашого села Борівка “Що написано пером — не вирубати топором!”. Книга Рекордів України визнала її новим рекордом України”.
Здається, літературні кола тоді ще вирували розмовами про чергову Шевченківську премію. Як на мене, сільрада Борівки мала повне право висунути добродія Вадима Вітковського на цю поважну премію, хе-хе. Титанічні праця!
Ну, а на звороті розмістились пародійні вірші, почасти граничного рівня вульгарності.
Олесь Дяк, | Пародія |
|---|---|
поезіє я хочу | поезіє ще хочу |
Одначе жарти жартами, а далі була стаття про мого любого Довженка — пречудова стаття, яку було так приємно і цікаво читати. Якщо комусь цікаво, то йшлося про Довженка, Мічуріна та Лисенка. Згоден, доволі хитре переплетіння — і несподіване, але це серйозна історія творчих впливів і їх нашарувань.
Важливим є факт, що наприкінці життя Майстер дедалі більше схилявся до літератури, про що свідчить запис у його “Щоденнику” від 11 жовтня 1945 р.:
— Основна мета мого життя не кінематографія. У мене вже немає фізичних сил для неї. Я створив жалюгідно малу кількість кінофільмів, вбивши на се цвіт свого життя, не за своєї провини Я — жертва варварських умов праці, жертва убозтва і нікчемства бюрократичного, мертвого кінокомітету. Знаю, що не повернуться назад літа і що нічим їх не догнати. Тому, спохопившись лише зараз і думаючи про марнотратство часу і сил в кіно, я не до кіноплівки, химерної целюлози, звертаю духовний зір. Я хотів би вмерти після того, як напишу одну книжку про український народ.
Читаючи, згадав, як активно в російському та англомовному розділах Вікіпедії вичищають той факт, що “великий радянський кінорежисер” взагалі-то іще є класиком української літератури.
Потім було про Зинаїду Тулуб: теж чудова стаття, ширша за часовою рамкою, аніж попередня про Довженка.
Видається, вартими реклами є переклади Наталії Горішної. Щоправда думається, що видати український переклад у польському видавництві у Польщі — напрочуд неприкладний підхід до справи.
Переклади Наталії Горішної “Кримських сонетів” і “Одеських сонетів” Адама Міцкевича з естетичної точки зору цілком рівноцінні оригіналам. Вишукана мелодика звучання, пісенність, образність, напівтони почуттів — все це точно передано завдяки віртуозному володінню перекладачки тонкощами і образністю української мови, а також завдяки багаторічному перекладацькому досвіду та поетичному таланту письменниці.
Звісно, я оминаю словом чимало абсолютно нецікавих речей, як-от інтерв'ю до 70-річчя народознавця Дмитренка. Так, багато не те що вартого критики, а просто прісного. Проте таке наповнення було цілком очікуване.
Хоча от спогади про Михайла Семеновича напрочуд живі. Несподівана цікавина!
І несподівано заява, що йде проти шерсті й духу часу! Замітка “Його русофобія недостатня” Миколи Байдюка — дуже хоробра.
Василь Стус перевернув моє ставлення до російської літератури, однозначно. Відтоді почалось моє “гріхопадіння”. Тому тепер, коли мене закликають відмовитися, відкинути, поставити на паузу тощо… Поставити на паузу — кого? Відмовитися — від кого? Моїм учителем російської літератури був Василь Стус.
Культура — дуже складна система, де все переплетено, де все взаємопов’язано. Смикнеш за одну ниточку — вилазить друга. Розрубати цей вузол так просто, одним махом, згідно з політичною доцільністю, не вийде. Ти йдеш до умовної “космополітички”, а знаходиш Українку, ти хочеш набратися “націоналістичного духу”, а відкриваєш Толстого і Блока.
Ну і багато кого ще!
Це я просто так зосередився на російських авторах у листах Стуса, але ж там дуже багато й інших. Рільке, Ґете, Свіндзінський, Камю, японці… Ці листи виводять за рамки обмежень, вчать бути більше людиною, не відкидати, а брати все найкраще звідусіль, засвоювати й робити своїм.
Стусенко в своїй публікації про ненормативну лексику примудрився одночасно встати на захист матюків як питомо українських слів та виступити проти них як російської мовно-культурної практики. Заодно зневажив Митця.
Один радянський класик якось написав тоді ще молодому гумористові Грицю Гайовому, що “не все треба тягти в літературу”. А так хочеться! Не тільки ж про високе нам писати й читати. Творець мінус-культури (чи мінус-культурний творець?) Лесь Подерв’янський у далеких дев’яностих сказав у токшоу Миколи Вересня “Табу”, мовляв, бомж не буде розмовляти гекзаметром. І таки так: мовлення персонажа —це один із найдієвіших засобів створення образу. Інша річ, що харпак XIX століття й сучасний незалежний бомж — істоти великою мірою різні, в мовному плані — зокрема. І можна “сфотографувати” мовлення вуличного персонажа, а можна, як Подерв’янський, городити низькочастотні матюки без смаку та міри. Там те матюччя вже й купи не тримається, проте весь смисл твору якраз до нього й зводиться. У сучасній літературі матюк як засіб комічного — ознака деграданта або ж недовихованої дитини. […]
До речі, газета так мило час від часу пояснює читачеві пенсійного віку сучасні реалії й поняття, як-от стендапер, панч...
І куди ж без затяганої конспірології: на передостанній сторінці про Марлоу-Шекспіра.
Українська літературна газета
Друга — Українська літературна газета — прийшла наприкінці грудня 2025-го.
Прогрес, що слугує мамоні, успіхи електроніки, немислимі ще донедавна технології, схиляють до думки, що світ збожеволів. І порятувати його неможливо. Єдине, що лишається індивіду, аби навести бодай якийсь лад у розшарпаній свідомості — це сатира у її класичних взірцях.
Куди ж без ниття дідів, що прогрес несеться не туди: Базилевський жаліється на технічний поступ на службі капіталізму.
ЗАБЛОКУВАТИ TELEGRAM: МОВНИЙ ОМБУДСМЕН ЗРОБИЛА ГУЧНУ ЗАЯВУ ПРО ЗАГРОЗУ ДЛЯ УКРАЇНИ
Уповноважена із захисту державної мови Олена Івановська вважає, що популярний месенджер Telegram становить ризик для національної безпеки України. Про це пише tehnofan.com.ua.
Під час обговорення поширення російської мови серед молоді мовний омбудсмен заявив, що без блокування Telegram “України тут не буде”. За її словами, саме цей крок є необхідним для збереження української ідентичності та інформаційної безпеки.
“Це необхідно зробити. Якщо ми думаємо про завтра, Україну, українську — інакше не буде. Або буде просто територія, але тут Україна не буде”, — наголосила Івановська.
Ну, і як завжди, можновладцям кортить усе заблокувати й усіх контролювати. Російські рефлекси в українській політиці.
Відзначаючи 350-річчя від дня народження узурпатора, нищителя українців Петра I, новітній садист Путін здійснює шовіністично-нацистське гасло: “Россия должна править бесстыдно”. У такий спосіб у нинішніх умовах зреалізовується агресивна сутність генного коду угро-фінських і татаро-монгольських племен, на живильному ґрунті яких витворився так званий російський народ.
Я був трохи морально неготовий до розповіді про фіно-монголів... Чесно кажучи, звинувачення росіян у монгольській крові в жилах якось підзадовбало. Де монгольська дисципліна? Де монгольська толерантність до звичаю й віри? Нема того в росіян. Єдина спільна риса монголів та росіян: нещадність до непокірних.
А далі політичного більшало. Шиза шизою, а за маніпуляції з числом жертв Голодомору треба бити по руках. Автори Білоус та Лизанчук просувають наратив про 10 мільйонів. Ніщо інше, ніж танці ненависті на кістках. Перепрошую, 15 мільйонів із супутніми втратами! А чого не всі 40-50?! Всі попухли, разом із авторами статті “Російська екзистенційна війна”. Ех, а стільки ж пояснювали науковці-історики, як шкідливо перегинати палку із страдництвом. Патріоти — глухі.
Леонід Кравчук, політична повія, яка і з України прагнула зробити проститутку…
Читаючи статтю про “Мезозой” Павлюка, вкотре усвідомлюю, що неважливо, чи патріот, чи ватник оплакує втрати 90-х — це однаково гидка жовч.
Потім вірші. Хуяк-хуяк — автор вірша Олесь Дяк! Не можу нормально сприймати цю наївну пасторальну поезію пенсіонерів. І напевно не треба. А от поезія Букатюка цікавенька, хоч і нагадує ігри столітньої данини.
[…] І тому для українського суспільства цікавий досвід китайської літератури, яка спромоглась замінити собою юридичні інстанції та морально засудити злочини культурної революції. Мова йде про великий пласт сучасної китайської літератури, який об’єднується терміном “література шрамів”. Таким чином, модернізація китайського суспільства пов’язана із духовною модернізацією, починаючи з Ден Сяопіна (“товариш Ден” по аналогії з “голова Мао”).
Подібна література “шрамів” показує, що комуністична партія може лишитись при вдалі й достатньо морально засудити її злочини, щоб не повернутись до них знову. […]
На статті “Морок насувається зі сходу” випав у осад. У такому подиві й обуренні давно не був — з часів похвальної статті про Алієвих від “Всесвіту”. Який іще позитивний досвід китайських підментованих письменників-спілчан?! Яке визнання помилок і злочинів комуністичною партією?! Ви спитайте, що сталося на площі Тяньаньмень! Щоб не повернутися до злочинів? А що коїться у Східному Туркестані, га? Ну серйозно, в КНР досі усім літературним процесом верховодить письменницька спілка і відповідно Партія. Будь-яка критика — санкціонований випуск пари з кітла. Попри мистецьку відлигу в Китаї комунізму/тоталітаризму з людським обличчям не спостерігається. Наївні фантазії. Як можна настільки наївно вірити комуністам?!
Далі статті про гагаузький фольклор, Гоголя і Сковороду, трошки про різні переклади, до яких я можу зауважити занадто мало, тому перейдемо до третього часопису.
Журнал “Критика”
Журнал прийшов у червні 2026-го.
Все єство очікувано протестувало проти стилю письма цього журналу. Як-не-як, я — орфографічний реакціонер, прихильник норми 90-х. Ну, це тривіальне зауваження. Просто досі дивує, як наша інтелігенція любить химерно поєднувати мовні маркери лівого й правого флангів одночасно.
Серед авторів номера добродійка Шан Норріс, автор книжки “Тіла в облозі: як атака ультраправих на репродуктивні права стала глобальною”, що створювало певні очікування. Проте, як виявилось, стаття Норріс є цілком адекватною, щоправда явно не для нас писане — експортна річ. Не в Харкові читати ж, як боязко їхати в Харків.
Далі розмістилася рецензія на згадану мною книжку “Тіла в облозі”. Якщо коротко, то автор бачить потойбіч барикади такий собі антиінтерсекційний єдиний рух: противник абортів = білий супрематист. Що заборона не розбирає раси — справа десята, звісно. Змова білих фашистів-капіталістів та інцелів? Я — противник заборони абортів, але читати переказ книжки смішно.
Дивно написана ж “Амбіколоніяльність” виявилась банальністю й водою. Ех!
“Культурна колонізація” Мокрика: раптова негативна згадка іконічних Штепселя і Тарапуньки! Чим Вас образив дует, га? Відсутність почуття гумору — це погана ознака. Як людина майже без почуття гумору кажу, хех.
Читаю далі… Ну серйозно, я вже робив зауваження про мову журнала, але яким треба бути ідіотом, щоб писати “арґентинський” через Ґ? У іспанській у цій позиції навіть не Г, а взагалі Х. Фетишизація літер. Їм абсолютно байдужо, що за тими буквами криється. Там далі ці генії навіть Ґродно написали через Ґ. Нагадую: це білоруське місто, білоруси теж гекають. Гаразд, йдеться про Гродно часів Першої Речі Посполитої, але я не уявляю українського перекладача, який писатиме Львуф (Lwów).
Стародубська пише про менталітет українців. Розмова за своєю природою спекулятивна. Саме поняття менталітету, який визначає поведінку, є суто східноєвропейською спекуляцією.
Далі стаття про інцидент із шоломом олімпійця. Чесно кажучи, я не розумію такого акціонізму. Результат політичної провокації був очікуваним. Вкотре українцям важливіший символізм, аніж практична результативність. Проте щодо Олімпіади як такої зауважу, що згоден, що МОК недостатньо суворо та навіть поблажливо ставиться до російських спортсменів. Тут поділяю критику статті.
Книжка Тимошенка про Берестейську унію, за відгуком, схоже, неочікувано зважена. Приємно знати.
“Гірка розплата” про судочинство над капо. Схоже, ця книжка може стати корисною нашому суспільству.
Далі стаття “Антрополог у краю допомоги”. Задумався: відколи слово девелопмент стало позначати якусь конкретну галузь?
[…] девелопмент — це про прогрес, про те, як зробити краще. Наприклад, ми переконуємо маму піти до лікаря. Це мікродевелопмент. Водночас антропологія доводить, що девелопмент часом робить гірше. Люди постійно вагаються, чи варто було щось робити. Будь-які зміни мають наслідки. […]
Абсолютно не розумію, чому ці люди не перекладають розвиток з англійської. Далі в статті буквально згадано недорозвинені країни — underdeveloped countries.
Проте це щира стаття про грантоїдське життя, самокритична сповідь соціального антрополога.
[…] далі нікуди. Стеля для людей, які прийшли в цю сферу без політичного лобі, неймовірно низька.
Про експертне знання в книжці Дейвіда Моса також багато написано. Він стверджує, що експертне знання — це продукт напівтаємничої детективної праці, обговорень, чуток, відсутності даних та дезінформованості, прийняття бажаного за дійсне або свідомої брехні. До цього додається небезпечне водіння, самотність, алкоголь, секс — цілий спектр досвідів, швидких вражень та інтуїтивних згадок, які згодом стабілізуються у вигляді статистики, таблиць із цифрами та фреймворків.
[…]
Антропологи кажуть, що у такій ситуації два боки: тобі щось нав’язують, але далі ти можеш робити те, що хочеш. Тобі продали “ґендер”, і ти в “ґендері” робиш те, що тобі подобається і здається правильним. Корнвол описує поняття “civil society”, “empowerment”, “good governance”, “sustainability”, “best practice”, пояснює, хто їх придумав, коли і чому вони стали популярними. У 1996 році президент Світового банку сказав, що треба побороти корупцію в Африці. […]
[…] social capital — це ж і є корупція. Це зв’язки, які ти потім використовуєш для просування своїх інтересів.
“Девелопмент” сам по собі — також модне слівце, набір припущень і переконань про природу соціального прогресу. Нічого конкретного. А у нас конкретні проблеми, які потребують конкретних рішень, а ми не можемо заглибитися, бо це йде проти системи. Тому що тоді немає змоги працювати на місцях і звітувати, бо це дуже складно. Якщо ти робиш щось конкретне, це легко перевірити, виміряти, це потребує багато часу, а проекти набагато коротші. Натомість міжнародні організації негнучкі, вони вимагають успіху одразу. Умовно кажучи, ви ще не почали, але вже пишете статті про те, що це проект дуже успішний, бо інакше бути не може, у ванс немає права на помилку. Вам не пробачать цього ані донор, ані держава, ані ваше керівництво. Ти спеціально вживав розмиті fuzzwords і сам оцінюєш результат. Так само із buzzwords: вони націлені а те, щоб люди не з “бульбашки” відсіювалися. Вони не розуміють, що таке “capacity building”, бо це про все одразу: це про гроші і на оренду, і на тренінги. Але якщо ви напишете просто “тренінги”, то не зможете продати їх так, як “capacity building”.
Насправді працівники міжнародних організацій давно знають усе це. Наприклад, про “Transparency International” 2000 року була стаття, що все це — public perception, проблема публічного сприйняття, і воно не працює. Чим більше говориш про корупцію, тим більшою вона здається людям. Для нас це досі актуально.
Цілком поділяю претензію до мемуарів Терлецького. Колись у ще радянському Львові моїй бабусі сказали: “Харків — та хіба то Україна?” Таке заслуговує на осуд.
У мемуарах із безліччю прекрасних, смішних і повчальних історій, однак, сприкрює те, що Терлецький завжди називає СРСР Росією, Радянською Росією або й Російською імперією і ніколи не виокремлює жодну з республік, навіть УРСР. Так, питання про роль і статус УРСР усе ще дискусійне, але неприємно читати, що до села, де вчився малий Стефан, “прислали вчительку-росіянку з Києва”, або коли Терлецький називає Київ чи Харків частиною “Радянської Росії”. Загалом це поширена практика другої половини XX століття — ототожнювати СРСР і Росію, тож немає нічого дивного, що Терлецький писав саме так.
Також у тексі є декілька невідповідностей подій та сюжетів, але це невіддільний “гріх” мемуарів: завжди можна щось забути чи переплутати. Добре, що з книжкою попрацював редактор і виніс декілька таких моментів у примітки.
Олександр Сапронов.
“Болгарське пообіддя”... Що ж, можу сказати, що я чув про Георгія Господинова, і що мені це абсолютно чуже. Звучить, як черговий постсоціалістичний пізній постмодернізм з переходом у метамодернізм: ігри з текстом і чуттєвість. Не моє. Ординарна сивочола писанина, просякнута ностальгією.
До речі, не зовсім розумію, чому Буття цитується в перекладі Турконяка. Греко-католицьке лобі в статті про болгарського письменника???
“Чи перекладна болгарська тъга?” — питається Господинов. Хех, як на мене, аж надто добре, що аж псує філософствування (туга).
Село, сад, черешні, мухи, смерть батька — про таке пише Господинов. На позір, звичайне старече занурення в дитячі спогади. Можливо, секрет у майстерному слові, але таке рецензія не передає. Чесно кажучи, не розумію, нащо перекладати подібне, бо в нас таких писак своїх вдосталь.
Завершують номер суть некрологи музикантів Ігоря Блажкова і Романа Кофмана. Ну, як на мене, обидві літературні газети були цікавіші за журнал. На цьому експеримент передплати завершено.
