На дереві він спорудив собі хату. Під кронами він вирощував квіти, зліталися на які метелики та калібрі. Завітали частенько до хати капуцини, лемури, намаскуси та шимпанзе… - все вертляві кривляки, неспинні бешкетуни. Зазирали поважні горили та бородаті, руді, могутні орангутани - метушливі в ту мить зупинялися манкі малі. А от ледар кіт взагалі прижився у хаті - він полював ночами та спав увесь день у листі м”якому вітальні. Адже був йому будівничий найліпший із ліпших друг - настільки, що навіть постало питання хто головніший тут, ґаздою є - будівничий чи кіт?…Так любив його зодчий.
Під час бурхливих дощів будинок розхитував вітер та у кожнім куті чаїлась похмура самотність та небезпека. Ніхто не вбігав, не заходив, не зазирав - бо гостикам не до гостин, коли блискавки з гуркотом грому стрімкі та вогненні влучають в зелене верхів”я великого лісу. Коли світ позбавлений блиску, блідий, непрозорий, в тумані. Коли квіти під кроною, що біля хати сховалися всі у бутонах нажахані ревом стихії. А кіт - боягуз, ледацюга! - сховався, тікає під ліжко та дрихне…Самотно зодчему, сумно стає у сезоні дощів постійних. Та не надійним тоді здається життя йому все, як і це ось житво хитливе, на дереві що спорудив він.
У колисці стихії сезону дощів та вітрів, заколисаний в зливу він задрімав (так здалося йому) на хвилину якусь з непритомних думок…Аж… - раннього ранку збудив його кіт та рідкісний гість павіан, величавий анубіс. Та всі вони разом пішли зустрічати сонце з-за обрію, краю світу. Сиділи в чеканні у кроні. До квітів злетілись комахи, барвисті метелики та калібрі після такої тривалої зливи. І сходило сонце, дарувало тепло, а з теплом і надію, повертало життя. І хата ставала місцем зустрічі всіх, хто мешкав у цьому чудовому світлому лісі…….
