Якщо запитати керівника молокозаводу або сироварні про найважливіші елементи виробництва, він, швидше за все, назве обладнання, холодильні системи, логістику чи персонал. Але навряд чи хтось одразу згадає про підлогу.
І це цілком зрозуміло. Підлога не виробляє продукцію, не споживає електроенергію та не бере участі в технологічному процесі. Вона просто є.
До того моменту, поки не починаються проблеми.
Тріщини, пиління, відколи, калюжі, які нікуди не стікають, складності з миттям, постійні локальні ремонти — усе це знайомо багатьом підприємствам харчової промисловості. Особливо тим, що працюють із молочною продукцією.
Чому саме молочна промисловість створює такі складні умови?
На перший погляд здається, що молоко — один із найбезпечніших продуктів для будь-яких поверхонь. Але реальність інша.
У процесі виробництва на підлогу регулярно потрапляють молоко, сироватка, органічні кислоти, мийні та дезінфікуючі засоби. До цього додаються постійна вологість, гаряча вода та інтенсивне механічне навантаження від обладнання й транспорту.
Фактично підлога працює в режимі постійного випробування на міцність.
Саме тому рішення, які чудово працюють на складах або в торговельних приміщеннях, можуть почати руйнуватися на молокозаводі вже через кілька років.
Найдорожча помилка — економія на початку
Багато підприємств стикаються з однаковою ситуацією.
На етапі будівництва або реконструкції головним критерієм вибору стає вартість квадратного метра. Здається логічним заощадити кілька тисяч гривень на покритті, якщо площа виробництва вимірюється тисячами квадратних метрів.
Але через декілька років економія перетворюється на витрати.
Пошкоджені ділянки доводиться ремонтувати. Частину виробництва зупиняють. Зростають витрати на прибирання. Погіршується санітарний стан приміщень.
У результаті підприємство платить двічі.
Чому звичайний бетон не працює?
Головна проблема полягає в тому, що бетон має пористу структуру.
Під впливом молочної кислоти та вологи його поверхня поступово руйнується. Спочатку з'являється пиління. Потім — мікротріщини. Згодом починаються відколи та локальні руйнування.
Для харчового виробництва це не лише питання естетики чи комфорту.
Будь-яке пошкодження поверхні створює потенційне місце накопичення забруднень і бактерій. А це вже питання безпечності продукції.
Які рішення використовують сучасні молокозаводи?
Сьогодні найчастіше застосовують два типи покриттів: поліуретан-цементні підлоги та хімстійку керамічну плитку.
Поліуретан-цементні системи цінують за безшовність, стійкість до агресивних середовищ і здатність витримувати значні температурні перепади.
Хімстійка плитка, своєю чергою, демонструє високу довговічність та чудово працює в умовах постійного контакту з вологою та хімічними речовинами.
При цьому кожне рішення має свої особливості.
Поліуретан-цементні покриття потребують професійного монтажу та якісної підготовки основи.
Хімстійка плитка має шви, які потребують регулярного контролю та правильного виконання ще на етапі будівництва.
Саме тому універсальної відповіді на питання «що краще?» не існує.
Річ не лише в підлозі
За роки роботи з промисловими об'єктами фахівці Оліс-Груп неодноразово переконувалися: проблеми часто виникають не через сам матеріал.
Причиною стають помилки проєктування.
Неправильні ухили. Недостатня увага до водовідведення. Помилки в примиканнях до стін. Неправильно виконані шви.
Навіть найдорожче покриття не працюватиме так, як очікує замовник, якщо проєкт не враховує реальні умови експлуатації.
Досвід, який говорить сам за себе
Коли працюєш із підприємствами харчової промисловості багато років, починаєш помічати закономірності.
Незалежно від масштабу виробництва — чи це великий молокозавод, чи сучасна сироварня — вимоги залишаються однаковими.
Підлога повинна бути довговічною, безпечною, гігієнічною, стійкою до агресивного середовища.
Саме ці принципи лежать в основі реалізованих проєктів Оліс-Груп для підприємств молочної галузі, зокрема для Первомайського молочноконсервного комбінату та заводу-сироварні «Дубномолоко».
Висновок
Промислова підлога рідко потрапляє в центр уваги під час будівництва виробництва. Але саме від неї часто залежить те, наскільки стабільно підприємство працюватиме протягом наступних десятиліть.
І якщо оцінювати рішення не за початковою ціною, а за вартістю експлуатації протягом 15-30 років, підхід до вибору матеріалів змінюється кардинально.
