Щойно оголосили лауреата Нобелівської премії з літератури 2022 року, і це ім'я, яке викликало чимало обговорень у книжковому світі: Анні Ерно. Комітет відзначив її «за відвагу й клінічну гостроту, з якими вона розкриває корені, відчуження та колективні обмеження особистої пам'яті». У формулюванні Нобелівського комітету недарма бракує слова «роман». Це ключовий момент для розуміння її творчості. Ерно свідомо відмовилася від вигаданих сюжетів, а в одному зі своїх найвідоміших текстів навіть від займенника «я». Вона бере епізод із власного життя — нелегальний аборт, спробу батька вбити матір чи літо в дитячому таборі — і препарує його так, як це зробив би соціолог. Її цікавить, що саме відбулося, які слова були в ужитку, що говорили сусіди, яким був тодішній закон і хто за нього платив. Ця «плоска» манера письма, майже позбавлена епітетів і метафор, змушує вдивлятися в кожну деталь.
Життя як соціологічний кейс
Щоб осягнути творчий метод Ерно, варто зазирнути в її біографію, яка тісно переплетена з текстами. Анні Дюшен народилася першого вересня 1940 року. Її батьки тримали кафе-бакалію і в 1945 році переїхали, а вже наступного року дівчинка пішла до приватної католицької школи. Прізвище Ерно вона отримала вже після заміжжя, тож її дівоче прізвище фігурує в текстах для персонажа-дівчини, якою вона була, тоді як прізвищем чоловіка вона публікується й досі.

Класове походження її батьків — колишніх робітників, що зуміли вибитися в дрібні підприємці, але так і не стали частиною буржуазії — стало, без перебільшення, головною темою всієї її книжкової спадщини. Це той фундамент, на якому вона збудувала свій «соціологічний» підхід. Її тексти — це не просто спогади, це аналіз того, як соціальне середовище, епоха, закони та негласні правила впливали на особистість.
Навчання її теж було шляхом до пізнання суспільства та особистості: філософський клас ліцею, потім школа вчительок, з якої вона пішла, а згодом — вивчення сучасної літератури в університеті, дипломна робота про жінок і кохання в сюрреалізмі. Саме тоді, будучи студенткою, вона пережила подію, про яку згодом напише у повісті, що так і називається — «Подія»: зробила нелегальний аборт. Цей випадок — один із багатьох, які вона перетворила на зріз суспільства.
Після заміжжя та народження синів, спроб скласти іспит агрегації, вона все ж стала викладачкою, а пізніше, з 1977 до 2000 року, викладала у Національному центрі дистанційної освіти. Перша книга, «Порожні шафи», вийшла у 1974 році, але справжнім переломом став «Майдан», за який вона отримала престижну премію.
Хроніка переживань та епохи
Українською тексти Ерно вийшли у «Фоліо» трьома збірками, кожна з яких містить кілька повістей. Ці книги хоч і короткі — їх можна прочитати за вечір — читаються повільно, адже вимагають вдумливого занурення в деталі її «плоского письма». Вони охоплюють шлях від класового досвіду дитини з бакалії до зрілих книжок про тіло, старіння й колективну пам'ять.

Одна зі збірок, що вийшла українською, об'єднує повісті «Жінка», «Майдан», «Просто пристрасть» та «Заморожена жінка». У «Майдані» Ерно розповідає про батька, який помер у 1967 році, і про його шлях від робітника до власника кафе-бакалії. Тут вона вперше застосувала свою манеру письма без ліричних відступів і жалю. «Жінка», написана пізніше, присвячена її матері, яка померла у 1986 році. Це портрет, вибудований на фактах, побутових описах, прямих цитатах, без оцінок. Видавець зазначає, що ці два тексти вимальовують розрив, який з часом виникає між дітьми та їхньою родиною. «Заморожена жінка» — це історія про дівчину з інтелектуальними прагненнями, що після шлюбу та народження дітей опиняється в ролі дружини та матері, і про те, як у цій ролі розчиняється її власне життя. «Просто пристрасть» є найкоротшим текстом у збірці, де героїня фіксує очікування на дзвінки та зустрічі з одруженим чоловіком, без самовиправдань чи засуджень. Її видавець характеризує цю повість як оповідь про жінку, вільну у своєму тілі та почуттях.

Наступна збірка включає «Подію», «Повну зайнятість» та «Юнака». «Подія» — розповідь про той самий нелегальний аборт 1963 року, який Ерно, тоді ще студентка, зробила в країні, де це було злочином. Вона відновлює події за щоденником і спогадами, знову ж таки, без метафор, лише послілідовність фактів. Варто згадати, що за цією повістю у 2021 році зняли фільм, що здобув престижну кінонагороду. «Повна зайнятість» торкається теми ревнощів: героїня, за видавцем, не може думати ні про що інше, окрім нової подруги колишнього коханого, і ця одержимість буквально заповнює все її життя. Назва повісті не випадково перегукується з французьким словом, що означає як «заняття», так і «окупацію», тобто стан, коли хтось інший цілком заволодіває твоїми думками. А «Юнак» — найкоротший текст, де немолода жінка закохується в студента, і Ерно описує це без будь-якого самовиправдання.

Третя збірка вміщує «Сором», «Роки» та «Спогади дівчини». «Сором» починається з іншого драматичного епізоду — неділі 1952 року, коли батько спробував убити матір. Ерно розглядає цю сцену через призму слів, якими про це говорили в родині, і через сором, що з того часу її не полишав. У «Спогадах дівчини» вона повертається до літа 1958 року, коли їй було вісімнадцять. Вона працювала вихователькою в дитячому таборі, переживаючи перший сексуальний досвід та подальше відчуття сорому. Тут Ерно не називає ту дівчину «я», а звертається до неї як до «дівчини 1958 року», немов до чужої людини, про яку потрібно розповісти з об’єктивною відстороненістю. «Роки» — це найбільша і, мабуть, найвідоміша книга авторки. Тут відсутні «я» чи імена, лише «вона» і «ми». Замість традиційного сюжету — фотографії, пісні, рекламні гасла, політичні події та буденні речі, які разом складаються в розгорнутий портрет покоління, що охоплює період з 1940-х до 2000-х років. Саме за цю книгу авторка здобула кілька значних премій, а видавець назвав її щоденником-автобіографією довжиною в шістдесят років.
Чому варто читати Ерно
Ті, хто ще не знайомий із творчістю Анні Ерно, можуть починати з «Майдану» або «Події». Вони короткі, і саме в них найвиразніше простежується її метод: вона бере один епізод із життя і розкладає його на факти, ніби під мікроскопом. «Роки» варто відкласти на потім, коли вже будуть знайомі особисті сюжети, які в цій книзі зведені в одну велику панораму.
Усі книги Ерно об'єднує відмова від будь-яких прикрас. Вона не намагається ні втішити, ні виправдати ані себе, ані своїх батьків. Саме завдяки цьому її тексти читаються як справжні документи про Францію другої половини минулого століття, а не просто як мемуари. Це гострий, відвертий, часом болючий, але неймовірно важливий погляд на пам'ять, суспільство та людське життя.