Вступ.
Мурашки…по тілу….. Мурашки по душі….глибокі вдихи…глибокі думки…широка посмішка…широкі мрії…впевнений погляд і неймовірна віра в себе!
Він стояв блискучий на березі так ,що іскрилось все навколо, здавалось сонце підпрацьовувало відповідальним за світло. Широкі білі вітрила що ось-ось чекали на подих вітру, яскраве червоне дерево що додавало впевненості, великі вікна каюти капітана для максимальної ширини огляду, вони були повним відображенням і втіленням один одного.
Корабель був великий та на ньому була лиш капітан, що стояв наче на Титаніку на самому носі, так глибоко вдихаючи як ніколи до цього. Це було повітря майбутніх пригод, хвилювання змушувало ще більше тримати поставу і підняту голову, змикати руки позаду себе і чекати підняття якоря. Ніщо не жахало його, знав що буде складно та це лише надихало і давало відчуття гордості, кинути цей виклик собі та природі.
Таким був момент старту подорожі це була подія важлива хоча точно найважливішою для Маркеса, так звали капітана.
В момент, коли ланцюг почав підійматись разом з якорем на палубу в нього в думках промайнуло, « я не зможу» та посмішка в мить відігнала ці думку і він рвучко кинув свого капелюха щоб той долетів до берега, це можливо останній спогад про нього тому треба щоб все було гарно)
Саме ці спогади відпливу промайнули в очах капітана Маркеса…
Тільки тепер його очі наповнювались слізьми такими важкими і великими, що він навіть не знав, що стільки води є в його організмі, всі думали що він плаче від щастя та це було не так, точніше ЗОВСІМ НЕ ТАК!
Йому здавалось що він оглух на мить і наче спостерігає за світом збоку він бачив спалахи від фоторепортерів бачив мікрофони , люди танцювали, ніби грала гучна музика , вмить до нього підбігали кучу людей і вітали а він….
Він оглядався на свій корабель, що стояв пришвартований і плакав не маючи сили промовити ні слова. Біль крутив в голові спогади і ніби стискав руками все його внутрішнє єство, здавалось зараз почнуть ламатись ребра….зімкнувши руки в замок він тримав себе та сльози, ніби океан, що протікає крізь всі щілини полились він прошепотів зупиніть це….. йдіть звідси….. дайте мені спокій, ніхто не чув Маркес почав кричати : «ГЕТЬ! НЕ ЧІПАЙТЕ! НЕ ТОРКАЙТЕСЬ!» і не звикнувши ще до твердої землі під ногами намагався кудись втекти та в полі зору були лише люди…люди….люди від яких він до речі теж відвик.
Мозок дав сигнал що він помирає, він просто повалився до ніг маленького хлопчика що пристально дивився йому в очі і якщо чесно Маркес вловив цей погляд це було останнє, що він бачив цього вечора.
Акт 4.Усвідомлення
Сонце вже було на своєму піку і світило прямо в голову сплячому Маркесу він повільно розплющив очі, і намагався зрозуміти що відбулось і де він взагалі , пам'ять по трохи почала приводити його до тями і раптом ніби вогонь загорівся в очах ,все почалось відбуватись дуже швидко, як відео на швидкій промотці : душ, переодітись і добратись до порта, де ще вчора він був зовсім не при собі .
На землі все ще залишись деякі кріплення для апаратури, люди прибирали сміття, збирали сцену і всі атрибути того, що вчора тут було людям весело. А Маркес він ніби знову провалився в спогади і дуже повільними кроками підходив до свого корабля якого впізнати було важко….
Він піднявся сходами, що тріщали від кожного його кроку. Маркес йшов по палубі і зупинявся на моменті кожного пошкодження яких він не помічав в дорозі або зрештою ситуації були такі, що не було коли на це дивитись. Коли буря ставить під сумнів життя немає діла до порваного вітрила та зараз він пальцями правої руки провів по лівій, ніби відчуваючи ці пробоїни на власному тілі та і сам не розумів чому та при кожному такому доторку морщилось його чоло брови зводились докупи стискав щелепи, при цьому глибоко дихаючи щоб триматись на ногах. Обдертий продірявлений з пошарпаними вітрилами, так він гладив і проходив кожен закуток і на останок завмер перед … тим самим тепер зламаним носом його корабля, де він був володарем світу. Правду кажучи і зараз він себе так відчував, він той, хто здійснив подорож в яку мало хто вірив і вчора вони всі святкували те, що вони помилялись, а він зміг. Завмерши, майже не дихаючи ,проживаючи цю мить Маркес знову плакав, то разом з сміхом і відчуттям щастя то стискаючи руки на поручнях так, що вени здавалось вискочать на волю. Думав про те, що бути на вершині це не лише про щастя, далеко не лише!!!
Обернувся ще раз, глянув, обійняв руками те що неможливо було обійняти, осягнув те, що здавалось неосяжним і відпустив те, що здавалось відпустити неможливо, самого себе…
Завіса.
