Історики також досліджували походження назви «Почаїв». Існують дві версії.

ПОЧАЇВСЬКИЙ МОНАСТИР В ІСТОРІЇ НАШОГО НАРОДУ

Історики схильні визнати правдоподібність розповіді, що міститься в другому рукописі. Більшість із них вважає, що розповідь польською мовою була написана на підставі найдавніших записів, яких, на жаль, не знайдено. Але й на підставі дотепер написаних історичних досліджень видно, що історія Почаївського монастиря відображає історичні події багатьох століть, тобто боротьбу українського народу за свою віру, церковну і державну незалежність.

Семен Антонович Жук, дослідник монастирського архіву в Почаєві, написав, що: «У рукописній книзі позвів з 1661 року, яка зберігається в лаврському архіві в т. II на 144-й та наступних сторінках, згадується, що ще до того часу існувала інша книга під назвою “Пам’ятники Почаївського монастиря”. Ця книга початки ченців на Почаївській горі відносить до 1240 року. На превеликий жаль, у лаврській бібліотеці немає цього високовартісного пам’ятника».

Історичні дослідники погоджуються з цією датою — 1240 роком. Вони гадають, що до того часу на Почаївській горі вже існувала чернеча оселя; що після нападу татарської орди хана Батия, після знищення церков і монастирів у Києві, монахи, які вижили, втекли в лісові хащі на Волині, дісталися до чернечої оселі на Почаївській горі і там залишилися жити.

Історики також досліджували походження назви «Почаїв». Існують дві версії. Науковці схиляються до першої, що в Києві був потік, який називався Почайна. Там стояв монастир, який татари зруйнували. Той потік злився з Дніпром під час повені 1712 року. Дослідники вважають, що ті монахи, які втекли з того монастиря аж на Волинь, своєму новому пристановищу дали назву Почаїв.

Але історик — отець М. Трипольський — робить інші висновки. Він думає, що ця назва складається з двох слів — «Поча Діва», що мало б означати, ніби Пречиста Діва почала творити чуда. Він каже, що в живій тогочасній мові слово «Діва» втратило звук першої приголосної літери «Д» і кінцеву голосну літеру «а»; так із виразу двох слів «Поча Діва» утворилася назва — Почаїв.

Для підтвердження такого висновку отець М. Трипольський вказує на документ під назвою «Дипломат». Це акт дарування маєтку Михайла Центнера і його дружини Почаївському монастиреві 11 лютого 1213 року.

Початок змісту того акту такий: «Дипломат». Во ім’я Отця, Сина і Святого Духа, Тройця Єдиносущная і Нероздільная. Се аз, раб Владиці моєму Господу Богу і Спасу нашому Ісусу Христу, троїцький поклонник Михаїл Центнер, Воєвода Божою Милістю господар землі чуда Пресвятої Діви Марії — Поча Діва... і супруга Слена Михаїла Центнера, дали і потвердили сему монастирю... десять волоків із лісом і хутір Комната, десять домів із млинами на річці і чотири пасіки з бджолами і з весь приход, і да поставлять од се да наперед (себто від нині й на майбутнє) молебниці наші клаугери (з грецької — ченці).

Цьому документу Семен А. Жук дав таку оцінку: «Погляд цей міг би мати історичну цінність за умови, коли б автор, що наводить згадані та інші документи, зазначив ті джерела, з яких він їх узяв». Проте можна зробити такий висновок: Почаївський монастир існував уже в першій половині XIII століття під назвою, що збереглася до наших часів.

До теми назви «Почаїв» митрополит Іларіон написав: «Жодні давні історичні джерела XIII, XIV і XV віків ніколи й ніде не згадують ані Почаєва, ані монастиря». Але в розповіді про землевласників — Василя й Анну Гойських — митрополит Іларіон зазначає, що до їхніх маєтностей «входили села: Орля, Савчичі, Комната і Старий Почаїв».

Археолог Олександр Цинкаловський у своїй книзі під назвою «Стара Волинь і волинське Полісся» подав: «Почаїв Новий — містечко і монастир — “Почаївська Лавра”... До XVI століття ця оселя звалася Срофеївкою, яку вона надала на честь свого чоловіка Сфорея волинська землевласниця Гойська... Однак ця назва не утрималась довго».

У дослідженнях походження назви і розбудови монастиря історики часто згадують село Старий Почаїв, яке розташоване за два кілометри на захід від монастиря. Це наштовхує на питання: відколи існує село Старий Почаїв? Можливо, якби дослідити час існування того села, то могла б постати ще одна версія — назва гори, монастиря і, пізніше, містечка, що має зареєстровану офіційну назву «Новий Почаїв», походить від села «Старого Почаєва»?

Про початок Почаївського монастиря митрополит Іларіон наводить уривки з рукописної книги, яка має дату 13 липня 1732 року. Книгу ту написав польською мовою невідомий уніатський монах у Почаєві. Наведемо частину тих уривків із змісту тієї книги, яку історики вважають найбільш імовірною: наприкінці XII віку жив біля Почаївської гори побожний муж Туркул; уві сні йому являлася Божа Матір. Десь 1213 року до Туркула прибув чернець із Афону на ім’я Мефодій. Туркул розповів Мефодію про свої видіння Божої Матері. Чернець Мефодій вибрав на горі високу липу, очистив стовбур і намалював образ Божої Матері так, як вона являлася у сні побожному Туркулові. Чернець Мефодій багато розповідав про святу Гору Афон... Він сильно підняв на дусі побожного Туркула, який також пішов на Схід; мабуть, бував у Києві і вкінці подався на Афон... Там зустрів ченця Мефодія і вмовив його повернутися на Почаївську гору. Року 1219-го вони повернулися і почали будувати монастир на Почаївській горі. Біля них зібралися й інші ченці зі Сходу. І року 1220-го невеликий монастир-скит був закінчений, а біля нього були побудовані окремі оселі — келії для монахів-пустельників. Того ж 1220 року священноієрей Мефодій освятив нову церкву на честь Святого Преображення. Настоятелем монастиря став о. Мефодій. Він був добре освічений, писав пояснення до Євангелія, тобто складав так звану «Учительну Євангелію». Він відкрив школу і зібрав багато рукописних книжок.

Засновник Почаївського монастиря дожив до глибокої старості і упокоївся в Бозі 1228 року, маючи 137 літ життя. На його могилі був великий камінь, а на ньому напис: «Зде лежить возобновитель і страж Місця Святого». За о. Мефодія на Почаївській горі було 25 ченців-пустельників. Але пізніше монастир почав занепадати, бо час був тяжкий, неспокійний. Проте він ще довго існував як монастир пустожитний і таким дожив до кінця XVI століття.

Митрополит Іларіон вважає, що отець Мефодій був українець і написав так: «...він пішов на гору Афон, щоб стати там монахом і спасатися; на Афоні українці мали свого власного, окремого монастиря, “Русикон”, де велася велика культурна праця; при тому монастирі о. Мефодій був ієреєм; монастир цей мав великі й постійні зв’язки з усією батьківщиною Україною». При цьому митрополит Іларіон звертає увагу й на те, що: «Оце найстаріше оповідання про початок Почаївського монастиря, як подає його рукописна книга 1732 року — “Монастир Скит”. Не маємо жодних інших доказів, що все було справді так. Але, беручи до уваги учнів святих братів Кирила й Мефодія, ... можна вважати це давнє передання за правдоподібне».

Виникає питання: на підставі чого, на підставі чиїх і яких розповідей той василіянин писав про події 500-річної минувшини?... Можна думати, що ту розповідь, написану польською мовою, перекладено і переписано з рукописної книги «Пам’ятники Почаївського монастиря», яка, як Семен Антонович Жук досліджував у монастирських архівах і написав, що в реєстровій книзі з 1661 року є записано, що така книга була, але... пропала.

Святих чудес у Почаївському монастирі було багато, але це окрема, довга тема для теологів. Тут ми звернемо увагу на одне, найстаріше чудо, яке, на підставі досліджень істориків, сталося 1261 року. «У 1665 році у Львові в друкарні Тимофія Сльозки була надрукована книжка ректора Києво-Могилянської Академії — ієромонаха Іоаникія Галятовського, “Новое небо з новими звездами”, що була збіркою народних переказів і легенд (апокрифів) про чуда різних ікон Богородиці на Україні. У тій книжці подана легенда про чудесне з’явлення Матері Божої на Почаївській горі під роком 1261. Про це чудо так говорить Іоаникій Галятовський: “Іоан Босий із села Почаєва видів на скалі стоячу Пречисту Богородицю. Перед нею стояв законник (чернець), которий в скалі мешкав і повідав тому Іоану Босому і хлоп’ятам із села Почаєва, що пасли вівці на горі близько тої скали, же Пречиста Богородиця стояла на тій скалі, котрої там стопа єсть вирита і завше в тій стопі чистая вода знаходить ся, котрою розмаїті хвороби улічаються... На тій скалі церква знаменита, мурована і при церкві монастир знаменитый, муром в коло обведений в землі руській на Волині знаходить ся, і монастир од села Почаєва називаєть ся Почаївський”».

Формально документована історія Почаївського монастиря починається 1527 роком. Це грамота, написана старою українською мовою, видана польським королем Зигмунтом І Кременецькому старості Якову Монтотовичу, щоб він не побирав податків і не втручався у справи почаївських землевласників — Василя і Анни Гойських, і щоб під час свята Успіння Пресвятої Богородиці в Почаєві не брав податків від людей, які привозили на продаж харчові продукти.

Короткий уривок із тієї грамоти має такий зміст: «Ми з ласки нашої тож одпустили, і ти би що до того іменія сего Почаєва на ярмарок намісника свого не висилал і ярмарочних доходів брати і людей судити не веліл, і ні во що не вступовал і дал в том покой конечно».

Тридцять років після написання тієї грамоти, тобто 1557 року, власник Почаївської гори — Василь Гойський — помер. Анна Гойська залишилася вдовою. Два роки пізніше, тобто 1559 року, грецький митрополит Неофіт подорожував по Україні, був на Волині. Зупинився він у родинному замку Гойських в Орлі — за 10 км від Почаєва. Там митрополит Неофіт подарував Анні Гойській ікону Божої Матері. Та ікона була в каплиці Гойських понад 30 років і прославилася чудесністю. Після прозріння від народження сліпого брата Анни — Пилипа Козинського — Анна Гойська, будучи глибоко вражена тим чудом, вважала, що таку велику святиню вона недостойна довше затримувати у своєму маєтку і подарувала ікону Почаївському монастиреві 1597 року. З того часу та ікона в народі стала популярно зватися Чудотворним Образом Почаївської Божої Матері. Того ж 1597 року, 14 листопада, Анна Гойська подарувала монастиреві велику частину своїх земельних маєтностей і написала грамоту — акт дарування.

«Я, Анна Тихонівна Срофеївна Гойська, судина (вдова по судді) земська Луцька, визнаю й оголошую цим своїм листом... У моїй маєтності при селі Почаєві з давніх часів знаходиться мурована церква на честь Успіння Пресвятої Богородиці, то щоб при тій церкві було постійне Боже благословення, я постановила побудувати і заснувати при ній монастир, щоб жили в ньому 8 ченців, люди добрі, побожного життя, і не іншого ісповідання, як грецького, східної церкви, і два дяки. На утримання їх у тому монастирі я надаю тій святій церкві і будущему при ній монастиреві, і надала на вічні часи так, що це надання не можуть ніколи порушити ані я, ані потомки мої, які після мене будуть володіти тим маєтком Почаєвом, шість чоловіків селян у тому моєму маєткові Почаєві, поселених на горі проти мого Почаївського двора. А до того даю орного і неорного поля з дібровою десять волоків на три руки, у кожній руці по десять різів (ділянок). А крім того ліс, що біля тієї церкви, з полем і сінокосами, що все зазначено знаками і насипами... Усіх насипів біля монастиря, лісу, поля й сінокосу — 32. Для утримання тієї церкви, монастиря й ченців щорічно давати по 30 кіп литовських грошей із усіх моїх маєтків..., давати щорічно десятину з усього збіжжя, яке належить Почаївському двору.

А ігумен мусить бути чоловік християнської віри східної церкви, святих правил нашого грецького ісповідання... Судити незгоду в монастирі має владика не іншого ісповідання, а тільки грецького, східної церкви. А на кожного, хто порушить у чому цю мою волю на некористь монастиря, нехай буде на нього анатема і всяке неблагословення з прокляттям».

Цей заповіт написаний у Почаєві. Підписали його чотири свідки: Макар Ледуховський, Василь Малинський, Кіндрат Хорошко і Григорій Баковецький».

Із заповіту Анни Гойської та із книжок Іоаникія Галятовського «Новое небо з новими звездами» і «Гора Почаївська» відомо, що перед XV століттям на Почаївській горі, крім дерев’яних, була також мурована церква Успіння Пресвятої Богородиці, але хто і коли будував ті церкви — невідомо.

Фундація Анни Гойської сталася через рік після проголошення Берестейської унії 1596 року. З історії України відомо, що після проголошення тієї унії на Правобережній Україні, від Сяну до Дніпра, і на землях Білорусі почалася ворожнеча і боротьба; спочатку між духовенством і міською елітою, а пізніше та боротьба перенеслася на народні маси. Найперше поляки навертали на унію міську православну еліту; обдаровували її різними шляхетськими титулами, урядовими становищами і земельними наділами. Вслід за тим навертали на унію українських православних землевласних аристократів, бо після навернення феодалів легко було навертати селянське простолюддя, яке у кріпацькому положенні було тотально залежне від своїх панів-поміщиків. Попри те, спротив серед народних мас із року в рік дуже поширювався.

Після того, як Чудотворний Образ Божої Матері був перенесений на Почаївську гору в церкву Успіння Пресвятої Богородиці, коли монастиреві було подаровано землю і на горі почали будувати монаший гуртожиток, слава Почаївського монастиря розносилася по всій Україні. У монастирі збільшувалася кількість монахів, щороку прибувало більше людей-богомольців; життя монахів у монастирі набувало організованого характеру. У процесі розвитку боротьби з уніатством Почаївський монастир із року в рік ставав православною твердинею на Волині, а тому мусив мати відповідних керманичів-адміністраторів.

Таким керманичем і першим ігуменом Почаївського монастиря став отець Йов Залізо. Отець Йов родом своїм походив із Коломийщини. На десятому році свого життя вступив до Угорницького монастиря в Галичині. Маючи 12 років, прийняв чернечий постриг. На 30-му році життя був посвячений у чин ієромонаха; він був прикладом аскетичного чернечого життя й моральної завершеності; чутка про отця Йова дійшла на Волинські землі.

Основоположник Чеснохресного монастиря в Дубні — князь Костянтин Острозький — просив ігумена Угорницького монастиря дозволити отцю Йову поселитися в Дубенському монастирі. До Дубна отець Йов прибув 1582 року. Там його монахи обрали ігуменом, і він тим монастирем правив 20 років. У боротьбі проти напастей польських єзуїтів отець Йов здобув собі славу й велику повагу між монахами й серед навколишнього населення. У боротьбі отець Йов послуговувався розумною тактикою й організаційним хистом в обороні монастиря і православних церков у Дубенській окрузі.

Учень і життєписець отця Йова — монах Досифей — написав так: «Віддана праця отця Йова помножила його славу, але й збільшила йому число ворогів... Отець Залізо, тікаючи від людської слави й бажаючи мати лише славу від єдиного таїнновидця Бога, потайки залишив монастир і подався на Гору Почаївську — здавна світлістю чудес многих осяяну».

Отець Йов прибув до Почаєва 1602 року. Запис монаха Досифея про таємне залишення Чеснохресного монастиря в Дубні митрополит Іларіон оспорює, думаючи, що отець Йов зробив це на прохання Анни Гойської і за згодою князя Костянтина Острозького. Інші історики той таємний відхід із Дубна тлумачать як тодішню необхідність, тому що отець Йов був широковідомим оборонцем православ’я, і єзуїти стежили за ним і по дорозі могли б його вбити.

У Почаївському монастирі отець Йов не зміг жити схимним життям — постом і молитвами в печері. Його там обрали ігуменом, і він мусив керувати всіма справами монастиря і захищати його від польських магнатів і єзуїтів.

Князь Костянтин Острозький помер 1608 року. Його син Януш, вихований єзуїтами, став фанатичним католицьким поклонником римського центру. Під його охороною єзуїти збільшили наступи й насильства і невдовзі забрали Чеснохресний монастир у Дубні.

Анна Гойська померла 1617 року. Почаївський монастир став головним об’єктом напастей польської шляхти, єзуїтів, а поряд із ними діяли також українські уніатські місіонери. Однак монастир під керівництвом отця Йова Заліза все ще був твердинею українського православ’я, слава якого лунала по всій Україні. Крім адміністрування монастиря, отець Йов тоді мав широкі зв’язки з іншими релігійними осередками; допомагав закладати монаші скити в інших місцевостях на Волині; дбав про зв’язки з київськими монастирями, щоб знати, що там діється, бо між українцями тоді збільшувалася релігійна боротьба; уніатські священики-місіонери під охороною польської шляхти і єзуїтів поселялися в більших і менших містах України, де панували поляки, включно з Києвом, і різними підступами захоплювали церкви й монастирі і щораз більше насторожували проти себе широкі кола українського населення.

Про навертання на унію та боротьбу з уніатськими насильствами написано багато історичної, документованої літератури. З історії проф. Івана Власовського наведемо деякі цитати, які дають часткове уявлення про тогочасний стан тієї боротьби, що доводила до братовбивств в Україні і Білорусі.

«Положення Православної Церкви в Польщі після проголошення церковної унії 1596 року, яка визнана була польською державною владою на місце вікового в українському народі православ’я, можна порівняти до становища Вселенської Церкви Христової в перші три століття християнства. Православна Церква в Польщі тепер стала недозволеною. Церква втратила свої громадянські права; “старожитні” права “грецької релігії” перейшли в Польщі до уніатів; єпископи, що залишилися вірні православ’ю, — Львівський Гедеон Балабан і Перемиський Михаїл Копистянський — стали в очах польського уряду не єпископами, бо були суспендовані уніатським собором у Бересті... Вибори нових православних ієрархів на місце єпископів-апостатів не могли відбутися легально, бо польський король, польська державна влада не визнавали тепер самої Православної Церкви в Польщі. Так розпочалася для цієї Церкви доба переслідувань, доба мучеництва, в часі якої були й “падші”, як у перші віки були відступники від православної віри батьків».

Українські православні аристократи, між якими найвизначнішим був князь Костянтин Острозький, у польському сеймі змагалися за повернення вікових прав Православній Церкві й українському народові на своїй землі, але їхні змагання були безуспішні. Іван Власовський написав так: «Надії православних на сейм 1597 року були одначе марні. Цей сейм тісно пов’язав себе з історією Берестейського собору, але не як захисник засад релігійної свободи і зневаженого права, а як прихильник насильства в питаннях віри, застосованого в інтересах Риму й Польщі». «25 березня 1597 року сейм був закритий, а 28 березня наказом королівського декрету екзарх Царгородського патріарха Никифор був ув’язнений і вивезений до Магдебурзької фортеці».

З усього, що в історії написано про дебати — тогочасні зусилля православної аристократії у польському сеймі на оборону Православної Церкви, можна зробити висновки, що поляки, якщо й хотіли в чомусь поступитися, то лише з вимогами, щоб православних ієрархів, тобто кандидатів на єпископів, не вибирати, а, згідно з католицькими правилами і також за згодою малих сеймиків та вищої польської влади, призначати таких кандидатів, які давали б надію, що самі перейдуть на унію і за собою поведуть населення.

У перших десятиліттях боротьби з уніатством чужоземні православні ієрархи відвідували Україну: «...митрополит Лука Білгородський, митрополит Пелассовський Сремія, сербський єпископ Павел та інші», які відвідували православну шляхту, перебували в монастирях, але вони не мали легальної єпархіальної юрисдикції і не могли ні в чому допомогти нашому народові; навіть не могли вони висвячувати священиків; «...а в останніх роках перед 1620 роком уніатські єпископи намагалися викривати таких єпископів і висилати з меж своїх єпархій».

Дійшло до того, що для українців на Правобережній Україні і для Білорусі під польською окупацією залишився лише один православний єпископ на катедрі у Львові — Сремія Тиссаровський. Існувала небезпека, що коли останній єпископ помре, то польська влада проголосить Православну Церкву... «як Церкву без єпископа, не існуючу в державі».

У період перших 25-ти років уніатського наступу на Православну Церкву гетьманом запорізьких козаків став Петро Конашевич-Сагайдачний, родом «...із православної шляхти із села Кульчиці коло Самбора..., вихованець Острозької Академії на Волині». Із січових запорожців П. Конашевич-Сагайдачний створив регулярну козацьку армію і прославився перемогами у походах і боях проти турецьких напастей. Разом із польським військом 1618 року воював проти Московщини і там прославився перемогами. Під час тієї війни на Московщині у місті Тула, яке зайняли польські й українські війська, перебував Єрусалимський патріарх Феофан. Проф. І. Власовський робить висновки, що в Тулі гетьман П. Сагайдачний мав зустріч із патріархом Феофаном, вияснив йому тяжке становище Православної Церкви в Україні і просив його висвятити у Києві шість єпископів і почав робити організаційні заходи. Попри те, що «...патріарх Феофан мав грамоту Царгородського патріарха Тимофія і кількох митрополитів, якою надано йому право нагляду і виправлення недостач у житті всіх областей в юрисдикції Царгородського патріарха».

Цитовані уривки з польських історичних документів показують, що король і вища польська влада мали таємне намірення арештувати патріарха Феофана». Іван Власовський доводить, що гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний знав про те таємне намірення, «...бо недаром Сагайдачний видав універсал про перевезення патріарха до Терехтимирова, в якому патріарх був би під охороною козацтва...», і наводить цитату з Густинського літопису, що у прикордонному місті Путивлі козаки скріпили охорону патріарха, «...оточили його сторожею, аки бджоли матицю свою...», і так супроводили аж до Києва; «...козаки обіцяли патріархові повну недоторканість і захист».

Хронологія історичних написань показує, що гетьман П. Сагайдачний із козацькою армією були планово й активно задіяні у приготуваннях до висвяти єпископів і перевезення до Києва кандидатів у єпископи з усіх областей «Корони Польської, Великого Князівства Литовського і Руського».

У Києві на нарадах патріархові Феофанові були подані свідчення про польські й унійні насильства і трагічний стан Православної Церкви. «Вже більше 25 років ми просимо і благаємо на сеймиках і сеймах, щоб нашій Церкві була дарована належна їй свобода і вольність та щоб привернено було катедри духовних наших старших, але замість цього бачимо права наші і вольності порушеними і знищеними, та чим далі, тим більше вороги нас тиснуть».

«Хіротонії були довершені: патріархом Єрусалимським Феофаном, митрополитом Софійським Неофітом і єпископом Страгонським Авраамієм. А висвячені були: ігумен Михайлівського монастиря в Києві Йов Борецький на катедру митрополита Київського і Галицького; ієромонах Мелетій Смотрицький на архієпископію Полоцьку й єпископії Вітебську і Мстиславську; ігумен Межигірського монастиря св. Спаса Ісайя Копинський на катедру єпископії Перемиської і Самбірської; архимандрит Терехтимирівського монастиря Єзекіїль-Йосиф Курцевич на катедру єпископії Володимирської і Берестейської; ігумен Черчицького монастиря (біля Луцька) Ісаак Борискович на катедру єпископії Луцької й Острозької; чесний і преподобний муж Паїсій Іполитович на катедру єпископії Холмської й Більської».

«Поляки й уніати горіли злобою, але нічого вдіяти не могли, бо козаки присягнули зброєю боронити Православну віру проти наскоків уніатів». Вісім років пізніше, тобто 1628 року, митрополит Йов Борецький скликав до Києва Всеукраїнський Собор. На тому Соборі був також ігумен Почаївського монастиря отець Йов Залізо. Під зверненням до народу України 16 серпня 1628 року є також підпис отця Йова.

На протидію українській православній ієрархії збільшилася сваволя польської шляхти — посилилися заходи навертання на унію. Але після оновлення української православної ієрархії населення почало відважніше боронитися. У тій боротьбі доходило до братовбивств, під час яких, як написав монах василіянин Іриней Назарко: «...архієпископ Йосафат Кунцевич став жертвою пристрасної церковно-релігійної боротьби між православними і уніатами та загинув мученицькою смертю 12 листопада 1623 року у Вітебську».

Василь і Анна Гойські не мали дітей. Після смерті першої фундаторки Почаївського монастиря Анни Гойської по її родинній лінії всі маєтності Гойських дісталися магнатові Андрієві Ферлею. Він і його дружина були протестантами. Ферлей почав нападати на монастир: намагався відібрати всі земельні дарування Анни Гойської, включно з монастирськими будинками, у яких жили монахи; грабував майно і тероризував монахів; під час прощ у великі свята посилав своїх орендаторів — жидів — продавати горілку в монастирі під церквами, щоб п’яниці робили бешкети; посилав своїх гайдуків грабувати і руйнувати монаші приміщення.

У монастирі не було води. Монахи довозили воду з джерела коло села Старий Почаїв. Ферлей наказував своїм гайдукам зупиняти монахів на дорозі і розбивати бочки з водою. Тоді отець Йов із монахами почав копати криницю на самому верху гори. Дослідник архіву монастиря Семен А. Жук написав, що «...найбільше копав сам отець Йов». Прокопали глибше тридцяти метрів і докопалися до чистої води. Та криниця й тепер є на подвір’ї Братського корпусу, коло вівтарної стіни Успінського собору. «Почувши про це, Ферлей ще більше розлютився і напав на монастир із ватагою своїх озброєних людей, пограбував його, а щоб найбільше помститися — забрав із собою до Козина Чудотворний Образ Божої Матері й переховував його в замку».

«Одного разу в Козинському замку у Ферлеїв був бал. Щоб потішити своїх гостей, Ферлеєва вбралася в церковні ризи, взяла в руку Святу Чашу і так вийшла до гостей... І голосно зневажала православну віру та православні звичаї!... І сталося чудо: пані Ферлеєва зараз-таки сильно занедужала — “напав на неї злий дух, і володів нею довший час”, пише сучасник, автор життя преподобного Йова монах Досифей. Недуга збільшувалася, Ферлеєва страчала розум».

Три роки після Ферлеєвого нападу і грабування, 1626 року, сталася велика пожежа в монастирі. Церкви, будинки і церковне устаткування — все згоріло або було дуже пошкоджене. Отець Йов звернувся до Московського царя Михаїла Федоровича за допомогою. Митрополит Іларіон твердить, що: «...в Москві на допомогу видавали великі кошти, і тим прокладали широку дорогу до себе. Усі монастирі йшли цією дорогою, бо в себе, під польською окупацією, мали тільки утиски та насильне заганяння в унію».

Андрій Ферлей, будучи каштеляном Белзьким, а пізніше воєводою Сандомірським, він, як і вся тогочасна польська шляхта, не визнавав ніяких законів. «Як польський високий урядник зобов’язаний був топтати дорогу для унії. Почаївський монастир став фортецею православ’я на Волині, і на А. Ферлея з усіх сторін пішли натиски передати цю фортецю в руки уніатів, а поки що — не давати їй працювати». Не змігши зруйнувати монастир нападами і грабуваннями, А. Ферлей, як спадкоємець маєтностей Анни Гойської, хотів судом забрати монастир. Ігумен Йов Залізо брав участь на всіх судових розправах і виступав як уповноважений оборонець прав Почаївського монастиря. Чудотворну ікону Божої Матері відсудив лише 1644 року. Усі інші судові позови отець Йов виграв 1647 року. Історики звертають увагу, що польські судді, які ті справи відкладали 25 років, вирішили на користь монастиря лише тому, що відчували козацьке повстання, яке під проводом гетьмана Богдана Хмельницького почалося наступного 1648 року.

Відновлення української православної ієрархії в Києві 1620 року мало великий позитивний вплив на українських аристократів — землевласників православного віровизнання. Після великої пожежі, на прохання отця Йова, допомогу монастиреві давали: Жабокрицькі, Долинські, Вуликівські, Малинські, Пузини, Сташкевичі, Ушківські, Ясногірські, князі Адам і Михаїл Вишневецькі, Черневецькі, Малинська, Марія Збаразька та інші. Але найбільшими добродіями в тому часі були Федір і Єва Домашевські з Бережець. Вони збудували Троїцький собор на самому верху гори. Той собор був закінчений 1649 року. В архівах Волинської духовної семінарії зберігався заповіт, написаний 20 травня 1649 року, в якому були детально записані всі дарування Домашевських на утримання Почаївського монастиря.

Семен А. Жук, який жив у Почаєві, був головним директором Українського кооперативного банку. Він із допомогою свого дядька — монаха, митрофорного архімандрита Мартирія — мав доступ до монастирського великого архіву. У своєму історичному нарисі він подає такий опис тогочасного монастиря: «Для повноти уявлення про Почаївський монастир у перший період його існування залишається сказати кілька слів про зовнішній вигляд. Виглядав він більш-менш так: у центрі на горі вирізнялася своїм розміром велика Троїцька церква у візантійському стилі (фундація Домашевських); у підніжжі гори зі сходу, нижче теперішніх святих воріт і праворуч — стара невелика мурована церква Успіння. Крім цих двох головних церков, як свідчать про це деякі історики Лаври, було ще шість маленьких дерев’яних церков у честь: Святого Спаса, Благовіщення, Воскресіння, Святого Федора, Побіди Божої Матері й Миколаївська, що примостились у різних напрямках від головної Троїцької церкви. У північно-західній частині монастиря були розташовані братський дім та різні господарські будинки».

t.me/Pochaiv