Мене сьогодні в кав'ярні лизнула у вухо висока біла худа собачка. Ви могли її бачити. Вона часто буває в кав'ярнях.
Пишу про це своїй подрузі, яка спеціалізується на собаках. Запитую, чи не знає вона його. А потім думаю — що я запитав?«Ти не знаєш того собаку?». Як можна знати собаку?.. Можливо, варто було написати: «Чи ти знаєш власника того собаки?». Хоча яка мені справа до власника?.. Та й чи власник він... Радше опікун. Співмешканець.
Виходить, домашні тварини набули суб'єктності. Ходять до кав'ярень, ми про них розмовляємо, як про дійових осіб...
Потім думаю: а я ж не хотів, щоби мене облизували. Отже, то був тваринний харасмент... Ні, позов до собачого суду я подавати не буду — через відсутність свідомості в потенційного обвинувачуваного. Людської свідомості. Натомість собака має іншу свідомість. І в його світі лизнути чиєсь вухо це нормально.
Але що я скажу своїй кішці, коли приїду додому?
— Знову від тебе псятиною тхне!
— Знову? А коли таке ще було?
— Та постійно! Як не приїдеш зі своєї кав'ярні третьої хвилі, вічно від тебе такий запах. Ходять туди різні суки...
«Якщо він знову там буде, я його поцілую. Він зазвичай сидить у кріслі, його обличчя якраз на рівні з моєю мордою. Нарешті мій зріст стане мені в пригоді, і можна хоча б тоді не горбитися!
Байдуже, що про мене подумають. Він такий класний. Має статуру, як у мене. Постійно щось читає. Або наукпоп, або художню літературу, значущу в культурно-історичному контексті».
У мене залежність від сенсу, від користі, від радості... Я не можу просто сходити до кав'ярні. Мені обов'язково треба, щоби щось гарне сталося. Відбулася якась пригода. Була певна родзинка.
Наприклад, сьогодні мене в «Культуристі» лизнув собака. Уже щось... Не даремно сходив.
Якби не це, я б не зміг звідти вийти зі спокійним серцем. Довелося б розкручувати реальність на приголомшливе знайомство, цікаву розмову, несподівану зустріч, неймовірну знахідку, дивовижне осяяння...
А так шорсткий язик собачого поцілунку злизав з лиця тривоги всі ці гірко-солодкі, дошкульні клопоти...
