Серед демократичних країн, які цього року обиратимуть національний уряд, – найбільша (Індія) і наймогутніша (США), а також та, що вважає себе найбільш усталеною (Великобританія). На виборах в інших країнах ставки варіюються від муніципальних (Бразилія) до загальноконтинентальних (Європейський парламент). Народ Тайваню і, можливо, навіть Україна, ці передові рубежі вільного світу, також скористаються своїм правом вирішувати, хто їх очолить.
Навіть якщо вони зроблять поганий вибір, виборці відіграватимуть центральну роль у подіях, що мають відбуватися в епоху диктатора.
Кількість демократій у світі, якість демократії в них, частка людства, що живе під демократичним правлінням: наскільки такі речі можна виміряти, всі три показники погіршуються протягом останнього десятиліття або близько того. Але базовою лінією є історичний, майже маревний пік демократичної експансії після закінчення холодної війни. Якщо трохи розширити часові рамки, то нинішня криза виглядає скоріше як корекція. Світ все ще незрівнянно вільніший, ніж у середині минулого століття. Те, що демократій (ліберальних чи просто виборчих) приблизно стільки ж, скільки автократій (абсолютних чи часткових), було б фантастикою ще у 1980-х роках.
Щодо того, наскільки демократичною є держава – наскільки захищеним є право голосу, наскільки сильними є свобода об’єднань та вираження поглядів – “Наш світ у даних”, спираючись на індекс “Різновиди демократії”, припускає, що країни в середньому регресували з історичного піку 2012 року. До якого рівня? До рівня 2002 року. За багатьма показниками демократія фактично повернулася туди, де вона була на початку тисячоліття.
Попри всю свою пихатість, відчуття історичного імпульсу, авторитарний світ навіть не наблизився до того, щоб повернути назад втрати, яких він зазнав у другій половині 20-го століття. Але, демократія, без сумніву, перебуває на низхідній траєкторії.
І ми навіть не будемо розглядати методологічну загадку Індії, де 1,4 мільярда людей можуть спотворювати глобальні дані. (Деякі спостерігачі тепер називають це “електоральною автократією“, що не є універсальною оцінкою). Або питання про те, як демократії та недемократії порівнюються за часткою світового економічного виробництва. На цьому фронті навряд чи можна говорити про конкуренцію.
Неможливо говорити про це, не випромінюючи самовдоволення. Навіть ті, хто визнає, що нинішня картина не така вже й жахлива, наполягатимуть на тому, що тенденція розвитку подій є зловісною. Але так було в 1960-х і 1970-х роках – в постколоніальну епоху, в епоху надзвичайного стану Індіри Ганді.
Крім того, є речі гірші за самозаспокоєння. Наприклад, його пряма протилежність. Однією з дивних інтелектуальних звичок на Заході сьогодні є готовність надто швидко надати автократам надто велику довіру як майбутній світовій силі. Їхню розгалужену мережу називають “блоком” або “віссю“, так, ніби це НАТО – так, ніби світський Китай є надійним партнером для теократичного Ірану або Росії, з якою він розійшовся, навіть коли обидві країни були комуністичними. Інший приклад – уявлення про те, що владімір путін “виграє” війну в Україні, виходячи з того, що лінія фронту останнім часом не просунулася далі на схід. (Він хотів захопити Київ і всю країну, пам’ятаєте).
Я не припускаю, що цей надмірний трепет перед автократами пов’язаний з ненавистю Заходу до себе, а тим більше з якоюсь зловісною п’ятою колоною. Це може бути просто природною тенденцією переоцінювати останні дані. Так чи інакше, найяскравішим прикладом цього є наратив про занепад демократії, або, принаймні, його вільна від контексту версія. Занепаду? Так. Але з такої висоти, яку навряд чи можна було уявити, коли я народився. І, можливо, ніколи не буде досяжною.
Показово, що навіть вороги демократії змушені кооптувати цю ідею. Сі Цзіньпін називає комуністичну модель правління “народною демократією повного циклу”. Цього року Путін є серед світових лідерів, які балотуються на виборах. Можливо, це і є дим і дзеркала, але в цьому факті є щось таке, що змушує навіть щирого прихильника авторитарної системи прикидатися. Який комплімент від пороку до чесноти.
Джерело — Financial Times
